Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Метаморфози Маркіянового сподвижника

Яків Головацький: від «Русалки Дністрової» до москвофільства
9 вересня, 2011 - 00:00
ЯКІВ ГОЛОВАЦЬКИЙ. ФОТО СЕРЕДИНИ ХІХ ст.

200-річний ювілей Маркіяна Шашкевича освітлює портрети тих людей, хто у ХІХ ст. ішов поруч із ним. Одним із сподвижників о. Маркіяна, хто у 30—40-х роках ХІХ ст. присвятив себе служінню рідному народові, був Яків Головацький — постать, малознана у нашій культурі. Саме йому — одному із творців «Русалки Дністрової» — судилося продовжити справу українського національного відродження в Галичині. На жаль, згодом він пішов на службу до москвофілів, зрадив юнацькі захоплення, зрештою, закінчив свій життєвий шлях далеко від батьківщини.

Вчений філолог, історик, етнограф, фольклорист, поет, перший професор кафедри словесності руської у Львівському університеті, ректор університету у 1863—1864 рр., нарешті кустоc Бібліотеки Віленського (Вільнюського) університету — ось послужний список професора Головацького у Львові, а потім і поза межами Австро-Угорської монархії. Постать Якова Головацького — свідчення того, як політична нерозбірливість призводить до деградації талановитої людини.

Народився Яків Федорович Головацький 17 жовтня 1814 року у Чепелях на Львівщині (нині Бродівського району). Характерно, що село Чепелі було моноетнічне, в ньому не було жодного поляка. Після закінчення гімназії Яків Головацький записався на богословський факультет у Львові. Тоді він весь час проводив у бібліотеках, де вивчав минуле і сучасне слов’янських народів та їхніх мов. Занедбавши навчання, Яків не склав потрібних іспитів, тому семінариста позбавили державної підтримки. Через це Яків Головацький покинув семінарію. 1834 року він переїхав до Кошиць (сьогодні це місто у Східній Словаччині), ще пізніше до Будапешта, де познайомився з відомим натхненником слов’янського єднання Яном Колларом, а також багатьма діячами сербської і хорватської культур.

Для розуміння перших кроків Якова Головацького як вченого і філолога маємо звернутися до формування його брата Івана Головацького, який мав значний вплив на творчі зацікавлення Якова. У вересні 1839 р. Іван Головацький почав навчатися у Відні. Як свідчать записи у «Щоденнику-подорожі» (вересень — грудень 1839 р.), у цей час він близько зійшовся з членами слов’янських конспіративних організацій. За словами Ярослава Грицака, «у Відні І. Головацький звйшовся з лідерами чеського радикально-демократичного руху, членами таємного «Слов’янського союзу» Ф. Кампеліном і Й. Подліпським, а також членами віденської філії «Союзу синів Вітчизни» К. Мощанським, П. Ботманом, К. Гасманом та провідним діячем молодого словацького руху А. Врховським. І. Головацький стає палким поборником тісного союзу слов’янських республік. Улітку 1840 р. він був притягнутий віденською поліцією до слідства у зв’язку з підозрою щодо належності до таємних слов’янських конспірацій, але через відсутність доказів його звільнено»1.

У період 1830—1840-х років Яків Головацький разом із Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем став на позиції українського патріотизму, який зростав і зміцнювався під впливом слов’янських народно-визвольних ідей. Ці ідеї чітко проступають у першому творів «Два віночки», який згодом був опублікований у «Русалці Дністровій». Ці ж ідеї простежуються й у збірнику «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1848). Особливо зацікавив Я. Головацького опришківський рух у Галичині, в якому він бачив не розбійництво, а месництво за народні кривди.

У творчій біографії Я. Головацького важливе значення має видання «Русалки Дністрової», оскільки саме він забезпечив друк видання. Переписаний власноруч рукопис Я. Головацький передав своєму знайомому сербові Г. Петровичу, який і допоміг видати альманах у Будапешті. Видана у 1837 році «Русалка Дністровая» принесла Якову Головацькому чимало клопотів. Львівський митрополит Левицький не хотів його висвятити на священика, тому деякий час Яків Головацький жив у селі біля Коломиї у священика Бурачинського, із дочкою якого згодом одружився. Після декількох просьб усе ж таки він був висвячений на священика, обов’язки якого виконував до 1848 р.

Улітку 1839 року Я. Головацький здійснює подорож по Галицькій і Угорській Русі, яку він описав у листах до свого приятеля, чеського письменника і вченого Карела Запа (1812—1871). Маршрут подорожі: Миколаїв — Стрий — Болехів — Коломия — Жаб’є — Рахів — Хуст — Мукачів — Ужгород — Перемишль дав Я. Головацькому матеріал для спостережень за побутом рідного народу. «Листи Головацького, власне, стали однією з перших спроб українця заповнити прогалину в науковому вивченні рідного краю, показати його глибоку обізнаність з науковими джерелами й концепціями історії українського народу. У цьому творі автор, зокрема, обстоював одвічне право на власну землю і свободу, на своє національне відродження, водночас виступав палким прихильником ідеї слов’янського єднання, яка з особливою силою сприймалася на могутніх вершинах Чорногори»2.

Захопившись ідеями національного відродження, Яків Головацький став одним з активних учасників «Головної Руської Ради», яка відбула свій з’їзд 19 жовтня 1849 р. Тут було 99 делегатів, що прибули з усіх кінців Галичини. І хоча польський уряд хотів перешкодити зібранню, з’їзд відбувся з великим піднесенням. На ньому була утворена «Галицько-Руська Матиця». «Матиця» — сербське слово, що означає матір-самку бджіл. Власне, сербська матиця вперше була заснована у Будапешті в 1828 році. «Галицько-Руська Матиця», що мала на меті прислужитися відродженню галицьких русинів, була шостою з черги слов’янських культурно-освітніх товариств.

23 жовтня 1848 року Яків Головацький на засіданні Галицько-Руської Матиці прочитав доповідь «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях». Автор із належною глибиною і широтою говорив про слов’янські мови, їх виникнення та особливості. При цьому він приділив значну увагу аналізові праць Шафарика, Востокова, Копітара, Галацького та інших учених. Найважливішим висновком доповіді було те, що українська («малоруська») мова поруч із північноруською має повне право на самостійне існування. До цього висновку Я. Головацький дійшов іще з 1843 року, коли підготував статтю «Язик руський і його відміни». Ще у цій ранній статті вчений прекрасно усвідомлював, що літературну мову можна будувати тільки на наріччях, які «у низьких хатинах межи убогим миром тихенько ростуть».

Усі події суспільного і культурного життя слов’янських народів Австрійської монархії спричинилися до того, що австрійський уряд змушений був піти на певні поступки галицьким українцям, як і іншим слов’янським народам клаптикової імперії. До 1848 року Австрійська імперія не дбала про розвиток науки і культури слов’ян. Не випадково І. Франко вказував, що хоча Австрія в більшій половині була слов’янською державою, у Відні вчені почали цікавитися слов’янщиною значно пізніше, ніж деінде в Західній Європі. «В Німеччині Ґете, брати Ґрімм і другі вчені вже в початку ХІХ віку звертали увагу на слов’янські мови, пісні і т. і., а в самім Відні швидше цікавилися санскритом, що було найближче і для самих інтересів держави потрібніше. І хоча завдяки працям Домбровського, Копітара, Шафарика і др., уже в першій третині св[ого] в[іку] покладені були нетривкі основи під будову слов’янської філології, літератури і культурної історії, то у Відні не було кому подумати про утворення кафедри для плекання тих студій. Копітар змарнів на уряді цензора, Шафарик бідував у Празі, а державні мужі у Відні все ще держалися застарілої системи германізаційної, як сліпий плоту»3.

Тільки революційні події 1848 року змусили австрійський уряд звернути увагу на слов’ян. У Відні зрозуміли, що слов’яни — це та сила, з якою треба рахуватися. У 1849 році у Відні вперше постає кафедра слов’янських студій. І хоч кафедру, як вважав І. Франко, посів не вчений-філолог, а великий поет і дилетант у науці, автор безсмертної «Дочки слави» Ян Коллар, саме існування цього наукового осередку у Відні мало важливе значення для усіх слов’янських народів.

Австрійський уряд звернув увагу і на Львів. У Львівському університеті відразу після революційних подій 1848 року була заснована кафедра філології руської (української). Михайло Возняк вважав, що створення першої кафедри словесності руської, «одинокої реальної нагороди для наших предків за лояльність австрійському урядові», клопотали, крім Я. Головацького, І. Вагилевич, І. Жуківський, А. Петрушевич. Я, Головацький виявився «одиноким поважним кандидатом: «Вагилевич, чоловік дуже талановитий, [...] не міг надіятися катедри задля свойого політичного становища в тім часі. Жуківський мав [...] проти себе митрополита Левицького [...]. Петрушевич був істориком...»4

Діячі руського відродження вирішальним вважали те, що Я. Головацький уже мав значні заслуги на ниві культурного відродження Галичини, а поза тим хотів працювати на ниві просвіти галицького поспільства. У листі до Головацького Михайло Верещинський писав: «Бог видів, як сте в цвіті літ Ваших вже о просвіщенню народа руского гадали, журилися, збирали, вишуковували, записовали. З Пешту через гори книжки додому несли, Угорщину і Галіцію переходили, камінь угольний до піднесенія побратимців закладали, «Русалку Дністровую», «Приповідки» і «Вінки» в світ висилали, народу древность і званіє єго припоминали, засівали, трудилися...»5

Рескриптом австрійського цісаря 12 грудня 1848 року Я. Головацький був призначений професором кафедри української мови і літератури Львівського університету. Людина енергійна і діяльна, він одразу поринув у культурно-освітню та наукову роботу. Зокрема взявся за ґрунтовне, академічне дослідження проблем української мови та літератури.

У 1849 році Я. Головацький видав «Граматику руського язика» (249 сторінок), в якій «основою наукового аналізу послужило не місцеве галицьке наріччя, а українська мова. Автор тоді ще виходив з тези самостійності одної мови як особливої слов’янської вітки, ніскільки не підпорядкованої великоросійській мові. Цю точку зору він поділяв ще в 1861 році, коли виступив на захист кириличного письма проти польсько-австрійської партії ввести у вжиток латинське письмо, він це зробив своїм твором «Dіе ruthenische Sprache und Schriftfrage in Galizien»6.

У цій праці долю української мови Я. Головацький тісно пов’язав із долею українського народу: «Малоруський народ найбільший по великоруським у Слов’янщині, в пай цілої слов’янщини — прекрасний край кожний, плодовиту землю подільську, українську, Море чорне і гори Карпатські заселяє,— язик красний, середину слов’янщини із всіма слов’янськими племенами (крім ілірійського) сусідує». Вчений писав, що «наш народ переміг таких ворогів просвіщення як татари, побідив і спер турків грудею своєю, відбив тих страшних ворогів і так мужественно відстояв свою землю, добився до моря, просвіт собі зробив сильною рукою». Але лиха доля була для нього «мачухою». Тому Я. Головацький закликав до праці: «Щос мо утратили, то пропало, не вернеся, але очевидячи нині тратимо, не уважаємо дня білого на добре, гаємо час даремне, з того відповідь Богу дати мусимо. Що нині і завтра утратимо, людина вже не верне до віку»7.

Для з’ясування поглядів Я. Головацького того часу особливе значення мають його лекції, читані наприкінці 1848 року, які вийшли окремим друком під назвою «Три вступительнії преподаванія о рускій словесності» у друкарні Ставропігійського інституту в 1849 році. Перша лекція була читана 18 (30) грудня 1848 року. Епіграфом до лекції були слова Л. Рогози, який говорив, що могили виросли на спустошеній землі, але на них з’явився цвіт блага. Вважаючи себе спадкоємцем професорів Руського інституту (Studium ruthenum), що перестав існувати ще в 1806 році, Головацький писав, що час збудив русинів до нового розумового життя, а нові його пагони виростають із старожитного кореня народного побуту. «Важливо пізнати нині колії, які пройшла словесність руська, щоб тим краще побачити теперішне становище словесності перед лицем співплемінників — слов’янських і інших європейських народів, щоб тим докладніше можна було розгадати дорогу, куди він в дальнішім розвою стремитися повинен, аби зблизитися до цілі, котра му Всевишнім призначена»8.

Новообраний професор стверджував, що кожен народ має свою власну, тільки йому характерну психологію, ті моральні і фізичні особливості, що виникають під впливом політичних умов. Але кожний народ відрізняється один під одного в першу чергу вірою, мистецтвом та громадянським побутом.

Учений торкнувся і національного питання в Галичині. На той час, коли тут лише польська мова вважалася повноправною, а руське слово збереглося тільки по селах, коли його встидалися і сміялися з нього, голос захисту з кафедри мав повернути йому всі права громадянства. Відводячи особливе місце молоді, автор із гіркотою дорікав вищим шарам руського суспільства за часту зміну рідних заповітів, звичаїв, законів, мови. А правду слід шукати серед простого селянського народу, який «хоч зміняється, то лиш так, як деревина, котра товстіє, нову кору прибирає, але глибше заглянувши, можна побачити слой за слоєм, щороку обкладений аж до самого осередного ядра»9.

Друга лекція новообраного професора відбулася 20 січня (1 лютого) 1849 року, вона була цілком присвячена розглядові руської словесності. Перший період у розвитку руської мови автор починав від хрещення Русі у 988 році до захоплення західноукраїнських земель у II половині XIV століття. Про цей період автор писав: «Наша Русь южна називалася преімущественно Русью — она сосредоточила племена розлічній в єдноієрархія духовна в том престольнім Києві вязала також в єдинство народне»10. І хоч Володимир поділив царство своє між синів, удільні князі ворогували, але вони вважали Русь за одне, землю руську за Вітчизну, під однією орудою духовною, з однією вірою мовою церковною і світською. Галицько-Волинське князівство Я. Головацький вважав спадкоємницею Київської Русі.

Третя лекція відбулася 25 січня (5 лютого 1849 року). Вона присвячена аналізові другого періоду історії української літератури (від захоплення Галичини Польщею аж до виступу на літературній арені Івана Котляревського). Крім того, в лекції аналізувався найновіший період у розвитку літератури від виступу І. Котляревського і до 40-х років XIX ст. У зв’язку з національним відродженням у Галичині лектор говорить про синхронність цих процесів на східно- та західноукраїнських землях. Якщо на сході України з’явилися І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Ієремія Галка, Амвросій Могила, Євген Гребінка, то на західноукраїнських землях відродження Я. Головацький пов’язав із кінцем XVIII ст., коли у Львівському університеті були засновані кафедри богословська і філософська з руською мовою викладання.

«Три вступительнії преподаванія...» свідчили про щире прагнення молодого професора прислужитися своєму руському народові на ниві його національного відродження. Свідченням цього стали й наступні лекції вченого, серед них «Іван Котляревський», що була пізніше надрукована як окрема стаття і була продовженням вступних лекцій.

Тут виявилися і слабкі сторони характеру Головацького. «Патентований авторитет у літературних справах, літературний диктатор» того часу, як назвав його С. Єфремов, Я. Головацький поступово починає сумніватися у корисності своєї праці. С. Єфремов вважав, що уже у вступних лекціях в університеті у особі Головацького «обізвався уже пізніший москвофіл, ерудит, рутинер без доброї школи та схоластик, що не стерпів ні демократичного духу, ні народної мови, цих двох у нашому письменстві найголовніших прикмет. Що це — не самий лиш здогад, маємо про це докази у самій праці Головацького. Наприкінці його відчитів ніби несподівано проскочила враз думка, що всі, від Котляревського починаючи, українські письменники намагаються «висказати все народним малоруським духом, малоруським словом, щоби відзначити його від книжного російського, виявити самодостатнім»11.

Після «Трьох вступительних преподаваній....» Яків Головацький опублікував «Граматику русского языка и словесности русской при всеучилище львовском» (1849), «Читанку для малых д тей до школьного и домашнего употребления, сочинена Маркияномъ Шашкевичем» (1850; 2 вид. — 1853), «Хрестоматію церковнославянскую и древнерусскую в пользу учеников вищої гімназії в ціс.-кор. Австрійской державі» (1854), написав передмови до книги «Порядок школьный, или Устав Ставропигийской школы во Львове 1596 г.» (1862, 1863).

На жаль, через деякий час Я. Головацький цілком відійшов від своїх первісних намірів. Як вважав Михайло Возняк, для цього найбільше потрудилися два галицькі діячі. Перший — це заступник голови Головної Руської Ради Іван Борискевич, другий — один із стовпів галицького москвофільства Денис Зубрицький — «чоловік аристократичних поглядів», який до смерті не міг пояснити собі, як міг цісар знести панщину і увільнити хлопів від добродійства з боку дідичів, а при тому людина, що з погордою ставилась до мови «пастухів, Грицьків і Іванів».

Із приводу ролі Д. Зубрицького у переході Я. Головацького на москвофільство М. Возняк писав: «Зубрицький мусив видіти в Головацькому людину талановиту, енергійну й метку. Зробив для тої людини добродійство, щоби придбати собі спосібного помічника та стати злим духом одушевленого народолюбця і таким робом відіграв ролю, подібну тої, яку 200 літ перед тим зіграв хиткого характеру Сакович супроти знаменитого Смотрицького»12. Погану роль у переході Я. Головацького на москвофільство відіграв і його брат Іван. Професор кафедри україністики почав писати мовою Смотрицького. Замість досліджувати живу українську мову і літературу, Я. Головацький займався тільки проблемами найдавнішої історії та літератури.

Характеризуючи діяльність Я. Головацького як професора кафедри словесності руської Львівського університету, І. Франко вважав, що його педагогічна праця, ентузіастично почата «Трьома вступительними преподаваніями...», викликала захоплення серед русинів наголошенням на самостійності та красі руської мови. Однак дуже скоро від такого погляду Я. Головацький відмовився і на цій точці зору стояв аж до останніх днів своєї професорської діяльності. «Нещасна політика і тут була виною. Вже в 1849 році при переході російських військ через Галичину новий професор стратив віру в самостійність руської народності і в потребу та рацію існування тої народності, значить стратив віру і в предмет, котрий мав викладати. От тим-то й не диво, що викладав він як за напасть, без життя і запалу, після російських підручників, викладав тільки елементи старослов’янської граматики та староруську літературу дотатарської доби і, звісно, нікого не вмів загріти до своїх викладів. Слухаючі позівали, сам професор, очевидно, робив панщину і щохвилі поглядав на годинник. Не диво, що за цих 20 літ свого професорства Головацький нікого нічому не навчив, що ми не знаємо між галицько-руськими діячами ані одного, котрий би сказав про себе: «Я — ученик Головацького»13. І. Франко вказував, що той, хто хотів мати якесь поняття про українську мову, мусив їхати до Відня до Міклошича, зі школи якого вийшли відомі граматисти: О. Огоновський, П. Дячан, М. Осадця, Г. Онишкевич та ін. Присвячені українській літературі лекції Я. Головацького теж не були професійними.

Зрештою, про зраду Я. Головацьким своїх молодечих патріотичних намірів свідчить ще один факт. У сатиричному віденському часописі «Страхопуд» (1887, № 4) надрукований його твір без підпису «Не Овидови Heroides. Посланіє Маркіяна к своїм просв тним интерпретам». Виступаючи тут від Шашкевичевого імені, Я. Головацький писав:

«Увлекшися раз фонетизмом
сербского Вука,
Ми забажали Русь
одарити письмом.
Сміх підняла з того
вся Русь розумна, им вша
Азбуку в чную свою;
стидно потом було нам:
І отказавшись мечти ребяческой
в злудах Русалки,
Ми повернулись назад к Руси
старинной письму».

Російська влада, зважаючи на москвофільську політику, яку проводив Я. Головацький у Львівському університеті, вирішила запропонувати сенатові Одеського університету призначити керівником кафедри російської мови і літератури в Одесі Я. Головацького. Міністр освіти Росії граф Дмитрій Толстой навіть особисто їздив до Одеси з пропозицією вибрати професором кафедри Я. Головацького. Уже коли сенат проголосував за його кандидатуру, протектор радив йому подякувати за вибір і збиратися до Одеси. Тим часом лист-подяка Я. Головацького сенатові Одеського університету ряснів помилками: «В його коротенькім письмі найшлось не більше і не менше, як 27, кажемо двадцять і сім школярських похибок проти російської мови і синтакси! Порадившись між собою, сенат рішив попідчеркувати ошибки п. Головацького на його письмі червоним атраментом і вислати се письмо на власні руки міністра гр(афа) Толстого з покірним запитанням: «Що, Ваше превосходительство, прикажете зробити з таким професором, котрого би ще треба віддати на пару літ до школи грамотности, заким пускати його на катедру?»14

Я. Головацького посилають у Вільно, він був призначений директором бібліотеки, де продовжував свою наукову діяльність, вивчаючи минуле галицьких і буковинських земель. Серед інших його праць на увагу заслуговують «Историческия сведения о Буковине» (1869), «Библиографические находки во Львове» (1873), а також одне з останніх досліджень вченого «Метрика литовская, как богатый источник для истории Галичины». На посаді кустоса бібліотеки Віденського університету Я. Головацький пробув до своєї смерті у 1888 році.

На похорон Я. Головацького у Вільно приїхала москвофільська делегація з Галичини, привезла з живих квітів вінок, на якому був напис «Своєму Ломоносову — Червонная Русь».

Справжній талановитий учений, поет, історик, етнограф, автор граматик, хрестоматії та підручників із геометрії, що відрікся від служіння своєму народові і пішов у найми до сусідів... Далеко непростим був шлях до українства галицьких культурних діячів у ХІХ ст. Чимало талановитих було загублено на цьому шляху. Один із них — Яків Головацький.

 

  1 Грицак Я. Іван Головацький у міжслов’янських зв’язках кінця 30-х—40-х років ХІХ ст. // Шашкевичіана, 2000. — № 3-4. — С. 687-688.

 2 Вальо М. Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л. // Шашкевичіана. — Вип. 3-4. — Львів-Вінніпег, 2000. — С. 391.

 3 Франко І. Поступ славістики у Віденськім університеті. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31. — С. 8.

 4 Возняк М. Передмова Головацького до викладів української філології. (В 60-ліття креовання кафедри української мови у Львівському університеті.) // Діло. — 1908. — 31 (18). ХІІ.

 5 Верещинський М. Лист до Я. Головацького від 24. ІХ. 1848. // Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-1849. — Львів, 1909. — С. 295.

 6 Ягич И. В. История славянской филологии. // Энциклопедия славянской филологии. — Санкт-Петербург, 1910. — С. 499.

 7 Die ruthenische Sprache und Schriftfrage in Galizien. — Lemberg, 1861. — S. 114.

 8 Головацький Я. Три вступительнії преподаванія о руской словесности: сочинение. — Львов: Накл. Галицко-Руской Матицы, 1849. — С. 1.

 9 Там само. — С. 5.

10 Головацький Я. Три вступительнії преподаванія о руской словесности: сочинение. — Львов: Накл. Галицко-Руской Матицы, 1849. — С. 7.

11 Єфремов С. Історія українського письменства. — Т. 1. — Київ — Ляйпціґ, 1924. — С. 34.

12 Возняк М. Передмова до викладів української філології. // Діло. — 1908. — 31 грудня.

13 Франко І. Професор Омелян Огоновський. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 43. — С. 264.

14 Франко І. «Морочимый Морочила». // Франко І. Додаткові томи до Зібр. творів: У 50 т. — Т. 53. — С. 179.

Михайло ГНАТЮК, доктор філологічних наук, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ