Недоторканність особистості за Ярославом Мудрим: СТОЛIТТЯ XI
Великий князь Київський Ярослав Володимирович Мудрий (роки правління 1019— 1054) по праву вважається однією iз наймасштабнiших особистостей світової історії. Державний діяч, який зумів укріпити та розширити Древньоруську державу, величезне значення приділяв внутрішньому її устрою. Насамперед слід відзначити наполегливість князя у поширенні християнства (літописці пізнього Середньовіччя називали його «Богохранимим» та «Богомудрим»); 1039 року було засновано Київську митрополію, підпорядковану константинопольському патріарху (але вже 1051 року митрополитом було обрано ставленика Ярослава Мудрого, київського церковного діяча та письменника Іларіона).
На всю Європу славилася найбагатша бібліотека Ярослава Мудрого, до речі, досі так і не знайдена. Вічними пам’ятниками благочестя Ярослава стали перлини древньоруської архітектури — храми Святої Софії у Києві та Новгороді. До історії всіх часів і народів Ярослав Мудрий увійшов і як людина, яка зуміла сповна використати в інтересах держави міжнародні династичні зв’язки, скріплені шлюбами сестри та своїх дочок (до того ж, Ярослав і сам був одружений з Інгегердою, дочкою шведського короля Олафа, а другим шлюбом — iз візантійською принцесою Анною). Він також культивував розвиток письменності серед свого народу; будучи високоосвіченою і культурною особистістю, князь мав славу першого вітчизняного законодавця.
Ярослав Мудрий видав так звану «Правду Ярослава», що органічно увійшла до «Руської правди» — збірника письмових законів давньослов’янською мовою, за якими розвивалася та завдяки яким міцніла державність Київської Русі. Причому до «Правди Ярослава» увійшли не тільки закони кримінального, але й цивільного права, а також деякі основи сімейного кодексу та правонаступництва.
Стисло зупинимося на особливостях деяких основних статей Ярославового закону про особисту безпеку людини, її захист та залежність від соціального або майнового стану людини того часу.
Передусім слід зазначити, що червоною ниткою через ці закони проходить думка, що особиста безпека людини та її невід’ємна власність є головною метою спільного людського життя. Тому за позбавлення права людини на життя, тобто за вбивство, «Ярославів статут» карав дуже суворо, а часом і жорстоко. Наведемо приклади цих статей закону:
1. Вже у першій статті йдеться, що, «хто уб’є людину, тому родичі вбитого мстять за смерть смертю, а коли не буде месників, то з вбивці стягнути грошима у скарбницю». При цьому сума, що стягується у гривнах того часу (за нашими орієнтовними розрахунками сьогодні це співвідношення дорівнює 1:5000, тобто 1 гривна XI століття еквівалентна 5 тис. гривень XXI століття) залежала від того, яке становище у суспільстві займав убитий. Так, наприклад, «за голову боярина князівського, тіуна (власника) землі, тіуна державними стайнями або громадян іменитих» до скарбницi стягувалося 80 гривен; «за князівського отрока або члена молодшої дружини, кухаря, конюха, купця, прикажчика або слугу боярського та за всяку вільну людину — 40 гривен (одна віра); за убивство дружини — 20 гривень (піввіри).
2. За вбивство раба прямої плати (віри) не було; але хто вбив його безвинно, повинен був платити власнику раба так званий урок або ціну убитого, яка була наступною: «за тіуна (прикажчика) сільського або старосту князівського та боярського, за ремісника, дядька або пестуна і за годувальницю — 12 гривен; за простого холопа (раба) боярського і людського — 5 гривен; за рабу — 6 гривен і крім того у скарбницю 12 гривен продажу, данини або пені».
3. Відрізнялося покарання і залежно від початкового стану вбивці та убитої й подальшої поведінки вбивці. Так, наприклад, «хто уб’є людину у сварці або у пияцтві та сховається, то верв або округа, де здійснилося вбивство, платить за нього пеню», яка називалася у такому разі дикою вірою і дорівнювала 40 гривнам. Якщо вбивця не сховається, то з округу або волості стягалася половина віри. А інша половина — із самого вбивці.
«Якщо вбивство вчиниться без усякої сварки, то волость не платить за вбивцю, але видає його на потік» — або в руки государю — «з дружиною, дітьми і з маєтком». Природно, за сьогоднішніми мірками останній абзац закону був дуже жорстоким і несправедливим, але у ті часи дружина та діти відповідали за провину чоловіка й батька, бо вважалися його власністю.
4. Суворими були закони й заходи покарання за усяке порушення порядку, оскільки це вважалося образою самому государю, охоронцю загальної безпеки. За усякі дії з проявом насильства за законами визначалося платити особливу пеню. Так, наприклад, «за удар мечем неоголеним або його рукояткою, палицею, чашею, склянкою, п’ястю — 12 гривен; за удар палицею та жердиною або за усякий поштовх і за рану легку — 3 гривни, а пораненому 1 гривна на лікування.
5. Найсуворiшими були штрафи за завдання людині пошкоджень різних частин тіла. Так, «за пошкодження ноги, руки, ока, носа винний платить 20 гривен до скарбниці, а самому каліченому 10 гривен; за висмиканий жмут бороди або вибитий зуб — 12 гривен до скарбниці, а самому битому — 1 гривну; за відрубаний палець — 3 гривни до скарбниці та пораненому 1 гривну». Брали пеню і за погрозу мечем (1 гривна), але якщо меч був використаний для оборони, та людина не зазнавала жодного стягнення, навіть якщо й поранила свого противника.
6. Не менш суворими були закони й за самовільне (без князівського веління) покарання іменитих людей (огніщан) або землеробів та простої людини (смерда). Так, у першому випадку кривдник платив князю 12 гривен, у другому випадку — 3 гривни, а битому в тому та іншому випадку по 1 гривні. Платили штрафи і істотні, і господа за своїх холопів, якщо ті били вільну людину і ховалися — у цьому випадку, якщо пан не видає свого холопа, з нього стягувалося 12 гривен.
7. Вельми своєрідними були закони про роль свідків і свідчень у суді. Так, якщо на князівський двір, де звичайно «судилися» справи, «прийде позивач скривавлений або iз синцями, то йому не треба представляти іншого свідчення». Але якщо «немає знаків, то представляє очевидців бійки, і винуватець її платить 60 кун» (1 гривна=25 кунам). І далі: «якщо позивач буде скривавлений, а свідки покажуть, що він сам почав бійку, то йому немає задоволення».
На закінчення слід нагадати, чим були суд і судді за часів Ярослава Мудрого. Главою правосуддя вважався князь, а князівський двір — місцем проведення суду. Але, як правило, государ доручав свою владу тіунам та своїм отрокам, а чиновники, яким належало вирішувати карні справи, називалися варниками, і кожний суддя мав помічника або отрока, метельника або писаря. Вони брали «запас» від громадян і мито з кожної справи. Для об’їзду своєї волості кожному варнику або його писарю давали коней. Для вирішення судової справи позивач мав iти з відповідачем на «взвод» перед 12 громадянами, тобто присяжними, які розбирали обставини справи «за совістю», а суддя визначав міру покарання.
«Правда Ярослава» була найдавнішою частиною «Руської правди». І вже у «Правді Ярославичів», яка була складена після смерті Великого київського князя, знайшла відображення юридична практика, що викристалізувалася ще за життя Ярослава Мудрого.
