Присвятив себе Україні

Ця унікальна людина протягом багатьох десятиліть будувала «мости» між цивілізаціями й культурами — між рідною українською та багатющою культурою народів Сходу (арабів, тюрків, персів, жителiв Індії). Водночас цей видатний учений ХХ століття зробив неоціненний внесок в українську філологічну науку — адже саме він є автором таких основоположних праць, як «Украинская грамматика» в двох томах (1907—1908 рр.), «Филология и погодинская гипотеза» (1898—1899), «Древнекиевский говор» (1906), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нариси з історії української мови» (1924); саме він очолював Правописну комісію Всеукраїнської академії наук, яка створила перші офіційні «Найголовніші правила українського правопису» (1919—1920 рр.)... А ще він — історик, філософ, письменник (перу якого належать високомистецькі вірші, десятки майстерно написаних новел та роман «Андрій Лаговський»), блискучий перекладач, поліглот (знав принаймні 16 живих та класичних мов, а за свідченням деяких сучасників — ще вдвічі більше!), визначний організатор науки, незмінний секретар Всеукраїнської академії наук у 1918—1928 роках. І це далеко не вичерпний перелік.

Постать академіка Агатангела Юхимовича Кримського (1871—1942) й дотепер викликає цілу гамму складних почуттів: здивування, захват, живу зацікавленість, пієтет, біль за трагічну долю (проте з боку деяких сучасних фальшивих «вільнодумних» інтелектуальних «зірок» ще й підсвідоме неприйняття, змішане із заздрістю — бо критерії інтелектуальності занадто жорсткі, вимоги до справжнього, за гамбурзьким рахунком, знання зависокі!). Причому Кримський належить до небагатьох історичних особистостей, життєвий шлях яких неначе підтверджує стару істину: «Велике бачиться на відстані». Бо почуття найглибшої поваги до всього, ним зробленого, не зникає, ба більше — зміцнюється в міру того, як дедалі докладніше знайомишся з творчою й науковою спадщиною великого академіка.

Агатангел Юхимович Кримський народився 3 (15) січня 1871 року в місті Володимирі- Волинському Волинської губернії. Він походив зі стародавнього татарського роду, який до кінця XVII століття проживав у Бахчисараї — столиці колись могутнього Кримського ханства — й був змушений покинути цей край через внутрішні заворушення; отже, предок майбутнього вченого переселився на територію сучасної Білорусі (міста Борисов та Мстислав). Батько українського енциклопедиста, Юхим Кримський, за фахом — вчитель історії та географії, переїхав до Володимира-Волинського незадовго до народження сина, а через декілька місяців знову змінив «адресу»: за виданий Кримським-старшим підручник з географії для двокласних шкіл автор отримав такий гонорар, що зміг на ці гроші збудувати собі дім(!), по суті — навіть садибу в містечку Звенигородка (тепер — Черкаської області), куди й переїхала вся сім'я і де минули дитячі роки Агатангела.

Вже в три роки хлопчик навчився читати; у п'ять років батько віддав його до Звенигородського реального училища, а згодом — у протогімназію в Острозі (1881—1884), Другу київську гімназію (1884—1885). І, нарешті, продовжив своє навчання обдарований підліток у славетній Колегії Павла Галагана (1885— 1889), де, можна стверджувати, й завершилося його інтелектуальне «дозрівання» (неабияку роль в цьому відіграв відомий український філолог Павло Житецький). Саме він тактовно, проте наполегливо підвів 18-річного юнака до вирішального вибору, який визначив усе його подальше життя: стати переконаним, свідомим українцем, людиною, зміст життя якої — духовне та культурно-національне відродження рідного народу. Показово при цьому, що сам Кримський неодноразово визнавав: він не має ані краплини української крові! І якраз Агатангел Юхимович стільки зробив для інтелектуального розвитку та збагачення України ХХ століття, що ніякі, навіть найвищі оцінки, не будуть тут перебільшенням.

У листі до Бориса Грінченка, з яким його пов'язували дружні стосунки, від 5 липня 1892 року Агатангел зазначав: «Кожнісіньку вольну від «офіціальних» занять часину (мається на увазі навчання у Лазарєвському інституті східних мов, Москва, 1889—1892 рр. — І. С. ) я присвячував Україні». І це — не просто красива фраза. Вивчивши у «лазарєвці» арабську, перську та турецьку мови, на додачу до німецької, польської, французької, англійської, італійської, давньогрецької та латини, які він опанував ще раніше (згодом були ще давньоєврейська, санскрит, хінді, урду... свій мовний «ресурс» академік Агатангел Кримський розширював до кінця життя!), Агатангел, офіційним фахом якого була арабська філологія, іслам та арабська література, дуже активно співпрацював із львівськими періодичними виданнями («Народ», «Правда», «Життє і слово», згодом — «Літературно-науковий вісник», де друкував свої поезії, оповідання, наукові розвідки) та особисто з Іваном Франком, який дуже високо цінував його талант. Відомі Франкові слова з праці «Молода Україна» (1910): «Незвичайна поява серед українців, незвична своєю енергією, пристрасною любов'ю до України і різносторонністю знання й таланту, се Агатангел Кримський. Філолог із фаху, орієнталіст із замилування, він виявив себе високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем». Тут маються на увазі, очевидно, такі зразки художньої творчості Кримського — поета та белетриста, як «Пальмове гілля (Екзотичні поезії)», «Антара», «Гулістан», оповідання «Батьківське право», «Перші дебюти одного радикала», «Сирота Захарко», «В народ!». Безперечно, здобутки Агатангела Кримського в царині українського «красного письменства» є справді високовартісними (а сюди ж треба ще додати і зроблені ним переклади з Сааді, Фірдоусі, Хафіза, Омара Хайяма, Гейне — все це є цінним для нашої культури!).

І все ж таки більшу частину часу й зусиль молодий Кримський приділяє науці, причому як сходознавству (у найширшому розумінні цього слова: література, історія, філософія, порівняльний аналіз мов...), так і україністиці (так само у найширшому розумінні — як комплексній, фундаментальній дисципліні). І ось у цьому гармонійному поєднанні «східних» та «слов'янських» начал у науковій та художній творчості Агатангела Юхимовича Кримського й полягає, очевидно, унікальність, винятковість його спадщини.

Щоб переконатися в цьому, необхідно зробити бодай короткий огляд грандіозних результатів праці вченого-енциклопедиста. Отже, Кримський-орієнталіст. Тут внесок Агатангела Юхимовича в українську та світову науку цілком доречно буде порівняти з результатами багатолітньої систематичної роботи цілого університету! Коротко перерахуємо лише основні праці нашого видатного співвітчизника. В галузі арабістики це: «Лекции по истории семитских языков» (1902—1903 рр., написані невдовзі після повернення з наукового відрядження до Лівану), «Мусульманство і його будучність» (1904), «История арабов и арабской литературы» (1911). Зрештою, переклад Корану в супроводі наукового коментаря (1907; між іншим, Лев Толстой, за його власним зізнанням, «вивчав Коран за Кримським»!). Саме Агатангел Кримський був автором усіх найважливіших статей, присвячених мові; історії та літературам народів Близького Сходу, що були вміщені в знаменитому енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона. Сучасники високо цінували здійснений ним переклад казок «1001 ночі».

Кримський-іраніст був не менш плідним. Його перу, зокрема, належать «Історія Персії та її письменства» (1923), «Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь» (1925), «Хафіз та його пісні» (1924), більш рання розвідка «История Персии, ее литературы и дервишской философии» (у 3-х томах, 1909— 1912 рр.). Можливо, ще більш відомим є набуток Кримського-тюрколога. Його складають: «Історія Туреччини» (1924, блискуча, в деяких аспектах й досі неперевершена праця), «Тюрки, їх мови та літератури» (1930), «Вступ до історії Туреччини (європейські джерела)» 1916», «Нізамі та його сучасники» (1941, рукопис було завершено й подано до друку, проте книга так і не вийшла тоді у світ, бо почалася війна, а 20 липня 1941 року Агатангел Юхимович був заарештований органами НКВС у своїй рідній Звенигородці на Черкащині, згодом вивезений «по етапу» до Кустаная (Казахстан), де й помер у в'язниці 25 січня 1942 року від крайнього виснаження...).

Проте аж ніяк не менше вражає внесок, зроблений академіком Кримським в україністику (зараз ми оминемо, оскільки це є темою для окремої розмови, його науково-організаційну діяльність на посаді секретаря Всеукраїнської академії наук у 20-ті роки минулого століття). Директор Інституту української наукової мови ВУАН (з 1921 року), керівник Історико-філологічного відділу Академії, голова Комісії словника живої української мови, Комісії історії української мови, Діалектологічної та Правописної комісій, професор всесвітньої історії Київського університету, керівник Кабінету арабо-іранської філології... Залишається тільки дивуватись, як він усе встигав; адже епітет «вчений-універсал» стосовно Агатангела Кримського виглядає приблизним й абсолютно недостатнім кліше.

Важко переоцінити ту роль, яку відіграв академік Кримський у виробленні норм української орфографії. Ще 1897 року у статті «Про научність фонетичної правописі» Агатангел Юхимович висунув переконливі аргументи проти так званого етимологічного принципу правопису, який тоді підтримувався значною частиною львівських, буковинських та закарпатських видань, рішуче виступивши на користь єдиної української орфографії з урахуванням передовсім мовної практики Наддніпрянської України. Лише одна конкретна деталь з «орфографічної» ділянки грандіозної роботи, здійсненої академіком Кримським: у першу чергу, саме йому ми завдячуємо такою, здавалося б, «вічною» нормою, як написання частки «ся» разом з дієсловами (а лише 100 років тому було інакше!).

Агатангел Кримський приїхав до Києва у 1918 році (з Москви, де, викладаючи у згаданому вже Лазарєвському інституті східних мов, був професором кафедри арабської літератури та історії мусульманського Сходу). Рішення, прийняте ним тоді, було абсолютно продуманим. Це стає очевидним, коли перечитаєш навіть не так листи Агатангела Кримського за 1917—1918 роки, як його вірші. Ось, наприклад, уривки з поетичного циклу «В Трапезунті» (створювався у 1917 році, влітку, коли Російська академія наук відрядила Кримського до окупованого російською армією турецького міста Трапезунта для організації охорони пам'яток старовини). Писалось це дуже далеко від України, але східна екзотика не змушує Агатангела Юхимовича, великого сходознавця, забути про події на Батьківщині. І народжуються ось такі рядки:
Я в горах над морем, на високім Таврі.
Хвилі пруть на кручу, як іхтіозаври.
А в затоці — мирно: тиша там, не бунт;
І розкинувсь город, давній Трапезунт.
Я не зміг остаться зараз там, у місті.
В мене славне свято: з України — вісті.
«Україна — вільна!» вчув я новину.
І подавсь у гори! Вільно тут зітхну.
І тобі, Вкраїно, вільная дорога
Зараз заблищала до життя нового.
Ти одкритим морем сміло попливеш!
Ти новітнім щастям гордо заживеш!

Це писав винятковий ерудит, вчений воістину світового рівня, людина всеосяжних знань, яка найбільше у світі зневажала невігластво й дилетантський апломб (стихійне лихо наших днів!). 70-річний енциклопедист Кримський зізнавався друзям: «Зараз, на схилі років, я володію кількома десятками мов. З цього року почав вивчати абіссінську (ефіопську), вавілонську мови...» Можна з абсолютною впевненістю сказати: якби на совісті тоталітарної більшовицької влади була б лише (лише?!) загибель академіка Кримського, цей злочин назавжди б залишився в історії вічним тавром прокляття. І ще: як же нам зараз не вистачає нових Кримських...