Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Такі різні Габсбурги

Віденська імперська династія та її вплив на долю України
10 вересня, 2015 - 17:39

Кожен, хто відвідує західні терени нашої держави (а надто — Львів і Галичину), легко пересвідчиться, що ставлення до імперської австрійської (у 1867 — 1918 рр. австро-угорської) фамілії Габсбургів тут і досі залишається певною мірою особливим. Багато хто з українців на цих землях, чи то згадуючи перекази сусідів-прадідів, чи то ознайомившись з відповідною історичною літературою, чи то порівнюючи стиль правління Габсбургів у ХVІІІ — на початку ХХ стст. із самовладними, деспотичними «замашками» династії Романових на Сході,  зробили висновок на користь «двоєдиної» австро-угорської габсбурзької влади.

Ту владу цінують та згадують і зараз із певним сентиментом (якою мірою обгрунтований цей сентимент — це питання, на яке не існує короткої та однозначної відповіді) за стабільність, котру вона несла людям, за певні корисні заходи, що вона здійснювала для України впродовж десятиліть і століть (відкривала українські школи, а точніше, дозволяла їх відкриття; не перешкоджала виданню українських книжок та виходу української преси — порівняймо із сумнозвісними — Валуєвським циркуляром та Емським указом доби Олександра ІІ; будувала залізниці — перші на Галичині; створювала неповторний «шарм» західноукраїнських міст, назвемо лише два приклади: Львів та Чернівці!). І сьогодні доволі органічно для львівського міського середовища виглядає портрет цісаря Франца-Йосифа Габсбурга у вікнах якоїсь чарівної кав’ярні або ж листівка з його фотографією на вуличних розкладках...

Що стоїть за цим? Ностальгія чи природне прагнення захистити від забуття ті сторінки минулого, що справді варті поваги? Якою мірою Габсбурги любили Україну (і хто конкретно з них) і прагнули зробити для неї добро? Закликавши читачів уникати спрощених й оманливо «простих» відповідей, а замислюватись, сумніватись, аналізувати факти, коротко наведемо історичну «начинку», історичне «наповнення» того, що нам відоме про Габсбургів.

Передусім  вони були дуже різними. Визначні реформатори, які посприяли й прогресу України зокрема (хоча ні для кого з них це не було пріоритетом: варто чесно визнати, що для всіх віденських імператорів та членів їхньої фамілії, за одним яскравим винятком, про що ми теж розповімо, Україна була чимось дуже далеким, прикордонним краєм, «околицею»), — і обмежені, тупі деспоти; ліберали, які наприкінці ХІХ ст. стали «прищеплювати» своїй імперії перші, ще тендітні, паростки європейської парламентської демократії — і крайні, войовничі консерватори; прихильники гармонічного «концерту народів» (а слід нагадати, що на початку ХХ ст. австрійські німці складали меншість у населенні двоєдиної імперії — переважали слов’янські народи: поляки, чехи, словаки, українці, хорвати, словенці, суттєвою була й вага угорців) — і запеклі німецькі шовіністи... Між іншим, Гітлер зізнався у «Майн Кампф», згадуючи роки життя у Відні (1906 — 1913), що основи його «світогляду» заклала тоді ненависть до слов’ян (які «витісняли все німецьке»), звісно, до євреїв і до парламентської демократії (дарованої народам імперії згідно з Конституцією Франца-Йосифа 1860 р.).

Отже, історична спадщина Габсбургів є дуже суперечливою. Але перш ніж говорити про цю спадщину (а також про найяскравіших представників династії), конкретніше — декілька загальних фактів і даних про історію родини. Перший імператор (очолив тоді «Священну Римську імперію германської нації», що об’єднувала, великою мірою вже номінально, всі німецькі етнічні землі) цього роду — це Рудольф Габсбург, обраний главою названої імперії 1273 року. Після цього, впродовж 614 років (!), безліч різноманітних Габсбургів увінчувалися короною Священної Римської, Австрійської (Австро-Угорської) імперій, також були володарями (королями, герцогами, іншими монархами) Іспанії (ХVІ — ХVІІ стст.), Нідерландів (ХVІ — ХVІІІ стст.). Габсбурги були споріднені й із французькими королями, і з династією Романових, і з іспанськими володарями. Між іншим, одна з численних гілок цієї династії — Лотарингзька — містила й кров древнього французького короля Генріха І, свого предка, а отже, й дружини його Анни Ярославни, а отже, й Ярослава Мудрого, також і всіх Великих князів Київських, предків Ярослава! Дуже промовистий факт...


ІМПЕРАТОР ФРАНЦ-ЙОСИФ ГАБСБУРГ, ЩО ОЧОЛЮВАВ АВСТРІЙСЬКУ (ЗГОДОМ — АВСТРО-УГОРСЬКУ) ДЕРЖАВУ ВПРОДОВЖ 68 РОКІВ, ІЗ 1848-го ПО 1916-й. СИМВОЛ УПЕВНЕНОСТІ, СТАБІЛЬНОСТІ Й НЕПОХИТНОСТІ ІМПЕРІЇ / ФОТО З САЙТА RUS-ARC.RU

Є красива легенда про походження правлячої родини Габсбургів. Колись звитяжний рицар граф фон Альтенбург вирушив на полювання в гори (тоді давні Габсбурги перебували здебільшого в Східній Швейцарії — це тільки Рудольф, імператор, набув у 1273 — 1280 рр. у своє володіння герцогства Австрію та Штирію). Погоня була стрімкою, граф переслідував здобич, почет залишився далеко позаду. Альтенбург незчувся, як опинився раптом серед гірських скель, де його почали атакувати грифи, захищаючи свої гнізда. Граф (поруч не було нікого!), ставши на коліна, благав Бога про спасіння. І раптом, наступної ж миті, налетіла зграя чорних круків, яка прогнала грифів. На знак подяки граф фон Альтенбург наказав своїм васалам спорудити на місці свого чудесного порятунку вежу, назвавши її «Габісбург» (німецькою: гора грифів). Було наказано постійно тримати на вежі воронів, годувати їх мали слуги графа. Проте з часом нащадки фон Альтенбурга зруйнували вежу, вигнали птахів, а на цьому місці побудували замок. За це на прийдешні покоління Альтенбургів-Габсбургів нібито було накладено прокляття, вісниками якого були чорні ворони...

Проте ось що цікаво: жодні легендарні прокляття не завадили імперії Габсбургів зміцнюватися, розширювати свої кордони (шляхом експансії — і військової, і економічної, й ідеологічної, і шлюбно-династичної). Щодо українських земель, то Габсбурги приєднували їх до своєї корони в такій послідовності. 1526 року вони включили до складу підвладних їм земель північно-західну частину Закарпатської України, 1699 року — її південно-східну частину; після першого поділу Польщі (1772 р.) оволоділи Галичиною (на 146 років, до 1918-го, коли останній із Габсбургів, імператор Карл, внаслідок революції зрікся трону) й прийняли ще один новий офіційний титул: «королі Галичини та Володимирії»; 1774 р. — анексували Північну Буковину й приєднали її до Галичини. Отже, впродовж майже півтора століття володарями переважної частини західноукраїнських земель залишались імператори з роду Габсбургів. Ми не можемо ігнорувати цей факт.

Які конкретно прогресивні реформи (налаштуємось на позитивну хвилю!) були проведені імператорами-Габсбургами? І які конкретно монархи їх здійснювали? Тут варто назвати бодай трьох правителів: Марію-Терезію (1740 — 1780; саме ця жінка, «освічена володарка», сучасниця та суперниця Катерини Другої, «вивела Австрію із сумерків середньовіччини» — так писав Іван Франко, який, взагалі-то, ставився до Габсбурзької монархії без особливого пієтету, дуже м’яко кажучи); її сина, імператора Йосифа ІІ (1780 — 1790); імператора Франца-Йосифа (1830 — 1916), перебував на престолі з 1848 р.). Ці люди були справді успішними реформаторами підвладної їм імперії. Які ж реальні заходи (що стосувалися України) вони здійснили?

Видані Марією-Терезією закони (1773 —1776) обмежували панщину в Галичині максимально трьома днями на тиждень (порівняймо це з жорстоким курсом цариці Катерини, саме в той час, на тотальне зміцнення кріпосного права). 1782 року її спадкоємець Йосиф ІІ скасував у імперії (зокрема в Галичині) особисту залежність селян від поміщиків. Того ж року імператор Йосиф видав патент (указ), за яким у Галичині створювалися громадські страхові фонди збіжжя для допомоги селянам під час неврожаїв і голоду. Ще раніше, 1774 року, Марія Терезія заснувала у Відні семінарію для підготовки греко-католицького духівництва (зрозумілі культурні та духовні наслідки такого кроку для Західної України), йменовану «Барбареум»; 1784 року волею Йосипа ІІ при Львівському університеті було відкрито німецький Studium Ruthenum із викладанням окремих дисциплін українською мовою. В той же час (не треба зайвих ілюзій!) віденські монархи активно сприяли поселенню в Галичині, Буковині, Закарпатті німецьких та румунських колоністів. Відновлений 1817 р. у Львові за часів імператора Франца, університет позиціонував себе як беззастережний, яскраво виражений німецькомовний заклад.

1848 рік. Габсбурги (престол щойно посів 18-річний Франц-Йосиф), реагуючи на загальноєвропейську революцію («Весна народів»), офіційно й остаточно скасували панщину в Галичині й проголосили конституцію, що уможливило створення першої власної політичної організації українців Галичини — Головної руської ради. Проте прохання Ради про поділ Галичини на дві автономні частини — польську та українську — Франц-Йосиф І не задовольнив (офіційно такого рішення не було ухвалено аж до кінця правління Габсбургів  1918 р.). Нова Конституція 1860 р. формально надала Галичині (як Західній, польській, так і Східній, населеній українцями) певну автономію, проте вигоди від неї для українців виявилися суттєво меншими, ніж для поляків. Узагалі, вперто подейкували, що Франц-Йосиф, як правило, схильний більше довіряти полякам й спиратися передовсім на них. Утім, імператор, можливо, просто хотів зберігати баланс сил... І коли у 70 — 90-ті роки ХІХ ст. на засадах демократичного виборчого права (однак загальне виборче право для всіх чоловіків — лише для них! — було запроваджено в імперії лише 1907 р.) у державі Габсбургів почав діяти двопалатний парламент, нижня палата якого обиралася безпосередньо громадянами, а також запрацював регіональний парламент Галичини — явно далися взнаки й консервативні впливи на уряд Франца-Йосифа, зокрема польських кіл. Регіональна еліта Галичини тієї доби, по суті, формувалася з представників віденської влади та польського національного руху. Українці фактично доступу до цієї еліти не мали, або цей доступ був вкрай обмеженим. Але правдою є й те, що саме завдяки культурній лібералізації Габсбургів стало можливим, починаючи з 70-х років ХІХ ст., перетворення Галичини (Львова насамперед) на «український П’ємонт», за активної участі, зокрема, Куліша, Драгоманова і, звісно ж, Франка. Забувати про це було б несправедливим.


ХАРАКТЕРНЕ ФОТО ЛЬВОВА МИНУЛОЇ ДОБИ. ЦЕ МІСТО, У ДОЛІ ЯКОГО ТАК ХИМЕРНО ПЕРЕПЛЕЛИСЬ УКРАЇНСЬКІ, ПОЛЬСЬКІ, АВСТРІЙСЬКІ, ВІРМЕНСЬКІ ВПЛИВИ, Й ЗАРАЗ МАЄ ЯВНИЙ «ВІДБИТОК» СВОЄРІДНОЇ АУРИ ГАБСБУРГІВ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Перша світова війна змінила підходи Габсбургів до вирішення української проблеми. Утім, ще до її початку спадкоємець трону 84-річного Франца-Йосифа, ерцгерцог Франц-Фердинанд, розробляв проекти «Сполучених Штатів Великої Австрії», де на цілком рівноправних засадах співіснували б німці, угорці й слов’янські народи. Одним із таких штатів, як передбачалося, мала стати українська Східна Галичина. Проте постріл Гаврили Принципа 28 червня 1914 року поклав межу не тільки життю ерцгерцога, а й цим демократичним намірам... Після початку світової війни в складі австро-угорської армії створюється Легіон Українських січових стрільців — перше узаконене військове з’єднання українців за багато десятиліть. Найактивнішу участь у бойових діях у лавах УСС брала й дивовижна людина, про незвичайну долю котрої варто окремо сказати бодай декілька слів.

Йдеться про ерцгерцога Вільгельма Франца Габсбурга-Лотарінгена (між іншим, як ми вже говорили, нащадка, хай і дуже далекого, великих київських князів!), троюрідного племінника Франца-Йосифа (він же відомий українцям з 1915 року як Василь Вишиваний), жертовного борця за українську національну свободу, закатованого 1948 р. у віці 53 роки у в’язниці НКВС у Києві — а перед тим, у 47-му році, викраденого «чекистами» прямо у Відні. Василь Вишиваний — яскравий приклад самовідданого романтика, який, побачивши несправедливість і нелюдяність національного гноблення бездержавної тоді нації — українців, — протестуючи проти цього, відчув біль, як свій власний, і присвятив життя боротьбі за незалежність України. Ще 1915 року, 20-річним юнаком, він командує ротою українців у складі 13-го уланського імператорського полку й у захваті пише про бойові якості наших співвітчизників: «Я вважаю українців найкращими солдатами. Мораль у них дуже висока».

Не одразу, поступово, Вільгельм Габсбург стає переконаним українським патріотом-державником. На фронті він вивчив українську мову («вчителем» був солдат його роти з Тернопільщини), вже 1915 р. почав постійно носити синьо-жовту стрічку «січових стрільців», а 1916 р. домігся переоформлення свого паспорта на нове прізвище, дане йому побратимами-українцями, — Василь Вишиваний. За щоденне щільне спілкування з українськими селянами, одягненими у військові однострої «січових стрільців», його було прозвано «червоним принцем». У 1916 — 1917 рр. у Львові познайомився й зблизився з митрополитом Андреєм Шептицьким. Тоді ж розробив і відправив до Відня проект створення «Великого князівства «Україна» (належної відповіді не надійшло; ця інституція планувалася, звісно, в складі імперії Габсбургів, із включенням до неї, у разі перемоги над Росією, основної частини українських земель — але ж сама імперія доживала останні місяці...).

У 1917 — 1918 рр., за словами Вишиваного, він «багато разів говорив з імператором Карлом про українські справи. Але він все ніяк не міг наважитися» (на радикальні рішення щодо українців). 1918 року, після укладання мирного договору в Бресті, Василь Вишиваний вирушає разом із українсько-австрійськими частинами до України (Одеса, Миколаїв), веде енергійну роботу зі зміцнення боєздатності української армії. На той час його слава і популярність були такими, що були люди, які бачили Вишиваного претендентом на Українську корону (що викликало роздратування не лише Павла Скоропадського, а й кайзера Вільгельма).

Усе змінилося в листопаді 1918 р. Уряд Габсбургів пішов, мрія Вишиваного про демократичну федеративну Австрію (в дусі ідей ерцгерцога Франца-Фердинанда) виявилась ілюзією. Проте наш герой не лишає боротьби: 1919 року він — керівник відділення закордонних зв’язків Головного управління Генерального штабу армії УНР. За легендою, в ті дні Вишиваний висловив намір зустрітися з Нестором Махно (зустріч не відбулася); коли йому почали говорити, що Махно, мовляв, «бандит», ерцгерцог відповів так: «А хіба мій предок, Рудольф Габсбург, якого обрали імператором, не був у той час бандитом? Махно — це індивідуальність, кращий лідер в Україні!» Після поразки армії УНР Вишиваний мусив виїхати до Відня (листопад 1919 р.). І далі не припиняв боротися за нашу справу, був головою управи Українського національного вільнокозацького товариства, підтримував постійні зв’язки з Євгеном Коновальцем, Павлом Скоропадським, В’ячеславом Липинським, Євгеном Петрушевичем, жив у Відні, Мадриді, Парижі, знову у Відні... Про трагічну долю Вишиваного — українського патріота з дому Габсбургів — після Другої світової війни читач вже знає.

***

Габсбурги — це неповторна аура Львова, його будинків, його унікальної історії, того, що важко передати словами, але можна (і треба) відчути душею. Це — Отто фон Габсбург, наш сучасник, великий друг України, депутат Європарламенту, що пішов із життя у віці 99 років (!) читири роки тому, син Карла І і Зіти Бурбон-Пармської. Ще 2011 року був живий син останнього з імператорів — Габсбургів. Усе не так далеко, як здається...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments