Звідки пішла земля Руська і хто ми такі?

Нашим читачам добре відомо, що «День» впродовж багатьох років — принаймні вже півтора десятиріччя системно й докладно досліджує проблеми національної ідентичності українського народу, виявляє численні, здійснювані протягом багатьох століть, навмисні фальсифікації імперських володарів Московії-Росії та підкорених ними істориків задля привласнення нашої історії, «окупації» нашого минулого, викривлення української спадщини. Підчищались давні історичні джерела, навмисно спотворювались навіть відомі факти, щоб «довести», що Київська Русь була «русским государством», а Володимир Святий хрестив не Давню Русь, а «Росію».

Наша книжка «Сила м’якого знака» переконала в цьому багатьох і багатьох українців — тих, що не мали щодо цього певної думки. А тепер ми представляємо матеріал  письменника, майстра історичних романів Юрія Мушкетика про імперські російські фальсифікації історії.

Перші відомості про наших предків русів, які жили на наших землях, ми знаходимо у Візантійських хроніках Амартола, Костянтина Багрянородного та ін., та у готських в історика Йордана (VІ століття) та ін. Отже, вже тоді на наших (нині українських) землях жили наші предки руси.

А в нашій історії ми користуємось дороговказом — першим нашим «Літописом руським», першою частиною якого є літопис ченця Києво-Печерського монастиря Нестора Літописця «Повість минулих літ». Нестор вказує, що на нашій території жили слов’янські племена, «а називались вони так, де сиділи»: древляни (ліс, нинішня Житомирщина), драговичі (болота — Білорусь), сіверяни (Чернігівщина) і «поляни, або русь». Ми й без Нестора розуміємо, чому поляни-русь так називалися, бо сиділи в міжиріччі річок Рось, Роська, Роставиця. «Бо се тільки слов’янський народ  на Русі, — зазначає Нестор, — поляни, древляни, новгородці, полочани, драговичі, сіверяни, бужани... А се — інші, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиса, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, нарова, ліб. Ці мають свою мову». Отже, не руську, це не руські племена, вони живуть на північ і північний схід від Русі, на землях, де тепер розташовані Москва, Суздаль, Володимир та ін. Не будемо лихословити з того, що батько світової історії Геродот називає людей, які нині живуть на території Московії, андрофагами, тобто людоїдами, тим більше, що сам він там не був, а користався з чужих чуток. У Нестора ми знаходимо численні повідомлення, що руси або воювали з чуддю, мордвою, голяддю і ін., або водили їх із собою на Візантію. Знову й знову Нестор зауважує: «Поляни, що жили осібно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського...»

Московити ж, які пізніше називали себе Росією, вкравши нашу назву, були племенем фіно-мордовським, і назви їхні Волга, Ока, Москва — мордовські.

Поляни ж, руси, й створили першу руську державу Київську Русь, у якій княжили перші князі Кий, Щек і Хорив. Останніми ж князями з русько-полянського роду були Оскольд і Дір. А тоді, за Нестором, прийшов варяжин Олег і вбив Оскольда і Діра. Спершу держава Київська Русь була невелика, до неї входили землі нинішньої Київської області й південної Чернігівської, але невдовзі до них були приєднані деревляни, драговичі, кривичі, уличі (на березі Чорного моря). Русь мала зв’язки або супротивні, або взаємовигідні, торгові з Візантією, на яку руси часто ходили походами. Про один із перших походів 860 р. Оскольда і Діра, ще до так званого, прикликання варягів, повідомляється в продовженні «Хроніки» Амартола. Із давніх часів серед язичників-русів почало поширюватися християнство. Вже князь Оскольд був християнином, а пізніше християнкою була княгиня Ольга. А ще пізніше в Корсуні, в Криму, охрестився князь Володимир і хрестив Русь, з чого Путін виводить, що Крим — їхній. Але ж Володимир був київський князь, а про Москву й чутки не було, вперше про неї в літописі мовиться за 1147 рік під назвою Кучки. Отже, на Русі й серед інших слов’янських племен уже було поширено християнство. Але і богослужбові книги, молитви, проповіді ченці читали грецькою мовою, незрозумілою широкому загалу.

ТАКИМ МІГ БУТИ ВЕЛИКИЙ НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ, ЛЮДИНА, ЯКА РОЗПОВІЛА ПРАВДУ ПРО ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ Й РУСИ / ФОТО З САЙТА LIVEINTERNET.RU

Звернемось знову до Нестора Літописця: «Бо коли слов’яни вже жили охрещеними, то князі їхні — Ростислав, Святослав і Коцел — послали послів до цесаря Михайла (Михайла ІІІ), кажучи: «Земля наша охрещена, а немає в нас учителя, який би нас учив і повчав, і витолковував святії книги. Не розуміємо ми ні грецької мови, ні латинської». І попросили, щоб священики вчили людей слов’янською мовою. Вчені мудреці порадили Михайлові звернутись у Болгарське (Моравське) містечко Салунь, де живе вельми вчений муж Лев, а в нього такі ж вчені сини Кирило і Мефодій і прикликали їх. Але деякі ближче до цесаря вельможі заперечили: Святе Письмо можна читати лише на мові, на якій було зроблено напис на хресті, на якому розіп’ято Ісуса: «Ісус Назарей, цар іудейський». А написано було це на іудейській, грецькій мовах і латиною. Тоді Михайло звернувся до Папи Адріана, а той розкрив перед ним Євангеліє і прочитав: «Возглаголять усіма мовами різними велич Божу». І тоді за завданням кесаря  Михайла Кирило склав слов’янський алфавіт. Що це був за алфавіт? Усереднений для всіх слов’янських племен болгаро-церковно-слов’янський, ним у нашій Київській Софії є напис. Невдовзі  важка кирилиця була  замінена  значно простішою глаголицею. Мефодій переклав цією азбукою Псалтир, Октоїх, Апостол, а потім вони переклали і Євангеліє. Ця мова, також не зовсім зрозуміла нашим людям (і Бог бєаше слово, і слово бєаше од Бога, бо ісконі і нічто же не бисть. А єжелі бисть, мір в том свєтца і тьма єго необисть). Це — початок глави від Іоанна. І нею читали Святе Письмо до недавнього часу, а в Росії подекуди читають і нині. І російська мова ближча до тієї, ніж українська. А розмовляли і читали наші предки руською (українською) мовою, так, літера ЄР-Ъ у в’ятичів читалась як о — конь — вол — воз, у киян, як і —кінь — віл — віз, у північних сіверян на Брянщині як дифтонг уо — куонь, інших місцях як дифтонг уи — куинь, як і нині там говорять по багатьох селах.

Згодом Київська Русь почала розпросторюватися, колонізувати  — либонь собі на лихо, сусідні племена (чудь, мордву, голядь...) Мені у великий подив, чому московські-російські вчені мужі обходять цей процес, адже це ніскільки не принижує їх, а тільки унаочнює, як і вони пізніше ставали русами. Про це у Нестора сказано багато разів. Ось один з цих епізодів. На князівському столі сидить князь Ізяслав Мстиславич, поруч у Переяславі — Ігор. Вони змагаються за великокнязівський стіл. Коли Ізяслав пішов на половців, Ігор захопив у Києві стіл. Ізяслав вернувся з військом, прогнав Ігоря, захопив Переяслав і закинув Ігоря в поруб — дерев’яну темницю без вікон і дверей, тільки з лядою вгорі. І вирішує Ізяслав воднораз розправитись  із союзником Ігоря Новгород-Сіверським князем Святославом. Варто зазначити, що йшла змага між Мономаховичами і Ольговичами. Після двох невдалих приступів Новгорода Ізяслав зібрав велике військо, взявши в поміч брата Володимира Давидовича і інших родичів, і пішли вони на Новгород-Сіверськ. А там — віче. Дружинники (мечники, гридники) кажуть Святославові: князю, ми вірно служили тобі, боронили тебе, а тепер несила наша, поб’ють нас і наших жінок і дітей: «Піди в лісову землю». І Святослав пішов у ліси на північний схід. Із ним пішла й половина мечників, і половина смердів, і частина половців, які служили в нього — решта половців утекла в степи. «І пішовши, Святослав захопив людей голядь у верхів’ї ріки Поротви». І покорив їх. І поставив фортечку й городок, і ще два городки для синів своїх. Я запитую себе: хто були сі люди? Адже вони змішалися, а закони були переможців, русів, і звичаї їхні, і порядки їхні і мова їхня. Певно, можна сказати, що то вже були руси. І руська мова прийшла до них.

А Руссю була нинішня Україна. І в ті часи,  так Богдан Хмельницький підписувався «Богдан Хмельницький, держатель землі Руської». А за його наступника гетьмана Івана Виговського наша земля називалася — Велике Князівство Руське. Московити ж намагаються звести назву Україна до «окраина», окраїна Росії, якої тоді і в помині не було. Україна — від край, так і в польській пісні «Польський край, чудовий край», та і у великого російського поета: «Что ищет он в стране далекой, что кинул он в краю родном». Московією ж називалася на міжнародному рівні держава, яка нині називається Росією.

Україну «покоряли» багнетом, гарматою, підкупом, обманом. Тим же міфом про «старшого брата», в який багато українців вірили. І хилилися. І ось тепер «старший брат» показав свої справжні ікла. І міф розвіявся в порох, безповоротно. І наші хлопці на Донбасі підривають себе гранатами, щоби не попасти в полон до «старшого брата». І це свідчить, що ми вистоїмо від нового «покорєнія» у трудній борні і збудуємо справжню вільну Україну».