Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Світ чекає відвертий рекет Росії

Україна — це лише початок. Але за нею вибір — ставати жертвою чи центром опору
27 січня, 2015 - 18:36
Світ чекає відвертий рекет Росії
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Весь тиждень спілкування з українськими френдами в мережі було важким — воєнна поразка на Донбасі й нездатність українських силовиків захистити мирне населення Маріуполя переживаються важко, але різними людьми по-різному. Саме тому в такій ситуації делікатничати нема чого — шок вибиває слабких, але сильних робить сильнішими. А надія України й усіх, хто розуміє, що зараз саме там вирішується, в якому світі ми всі житимемо далі, лише на силу. На силу, здатну змусити інший світ до опору.

Найголовніший ворог України навіть не віктимність українців, а їхня нарцисична віктимність. Захват нею не залишає шансів на серйозний аналіз і обговорення того, що відбувається. Звісно, уражені цим не всі, але, будучи присутньою в інформаційному полі, вона значно скорочує волю до опору. Властива вона не лише українцям — російська прогресивна громадськість готова годинами голосити й кликати світ на допомогу в різних ситуаціях. І зараз теж.

Приклад того, як віктимність в’їлася в мозок і росіян, і українців, слова Євгенія Кисельова: «Важко уявити собі братів Турбіних під командуванням Шойгу». Бажаючи образити путінського міністра оборони, Кисельов узяв за зразок честі й гідності тих, хто програв і більшовикам, і українській армії. Враховуючи антиукраїнський пафос «Білої гвардії», це взагалі дещо нетактовно. І ще істотна деталь — командує російською армією все-таки Путін, а не Шойгу.

Що ж до допомоги, то її зараз чекати нема звідки. У ПАРЄ вже пропонують повернути російській делегації право голосу. Грецькі вибори ставлять перед європейцями проблеми, що відсувають Україну на другий план. А в решти світу виникають питання, про які не дуже прийнято говорити як в Україні, так і в Росії. Причому в Росії особливо. Українці якраз таких питань не уникають, на відміну від російської прогресивної громадськості.

Дуже багато людей у різних країнах на боці України й підтримують, як вони впевнені, боротьбу українського народу. Але їм усім треба пред’явити цю боротьбу, показати її. Натомість їм показують дивну війну й продовження економічного співробітництва з Росією. І якщо Україна залишиться сам-на-сам, чи один кремль треба буде винити в цьому? Чи одну кремлівську дипломатію, чи один кремлівський агітпроп?

У статуті МВФ немає прямої заборони на допомогу країнам, що воюють. Є лише висока ймовірність припинення такої допомоги через можливість її військового використання. Це стосується й будь-якої іншої допомоги, що автоматично перетворюється на підтримку однієї з воюючих сторін.

Виникає тяжке враження й погане припущення, що більш за всіх побоюються припинення допомоги ті, хто має відношення до її розподілу. І що віктимність України вигідна значній частині її політичної й ділової еліти. Враження це посилюється, коли в ЗМІ й соціальних мережах стикаєшся з майже однаковими текстами про шкідливість тих, хто закликає до активного опору. Вони, мовляв, агенти Кремля, які хочуть підставити українську армію під удар. При цьому за умовчанням вважається, що армія України приречена на поразку.

І, звісно, в тих же коментарях заперечується право обговорювати цю тему всім, окрім українців. Але не виходить. Україна зараз дійсно захищає Європу й сподівається на її допомогу. Отже, поведінка української правлячої еліти — тема для обговорення і в Європі, і в Росії.

Інша сторона віктимності — надія на світлі зміни в Росії. Надія ця поєднується з абсолютним небажанням знати й розуміти, що саме відбувається в країні-агресорі. Одні й ті самі люди деколи демонізують Росію як втілення мороку й пітьми й представляють її слабкою та нікчемною.

Події останніх десяти років свідчать про те, що зовнішня загроза далеко не завжди об’єднує нації. Росіян згуртувала вигадана зовнішня загроза — грузин роз’єднала реальна. Факт є факт: у Росії консолідовані еліта й населення, знищення України як загальнонаціональне завдання чудово працює. Про консолідацію українців і існування загальнонаціонального українського завдання говорити поки не можна. Що ж до Заходу, то його, загалом, проросійська позиція пояснюється і неадекватністю еліт, і їхньою готовністю до змови з кремлем, і позицією електорату. Його не надихає війна за Україну, та й російський агітпроп уміє з ним працювати.

Є ще щось дуже важливе. Захоплення Криму й обстріл Маріуполя схвалили б і всі російські царі, і всі радянські вожді включаючи Горбачова — пригадаймо Вільнюс і Баку. Схвалення Пушкіна, Тютчева, Достоєвського, Івана Аксакова сумнівів не викликає. Хоча цього не скажеш про Льва Толстого й Чехова з Набоковим.

Але це все про красиву історію, про блискучу імперію, що ж порівнювати це з гниючим Придністров’ям і донбасівською гопотою. Хіба зараз — це імперія?

Так, це імперія. І блиск той, що був, легенда, чи це самодержавство, чи совок. І імперії бувають різні. Мета російської імперії — не допустити формування сучасної державності на пострадянському просторі. Тому ставка робилася й робиться на сепаратистські гнійники. Початок цьому поклав Анатолій Лук’янов ще за часів СРСР. І щоб зрозуміти природу цієї імперії, слід пригадати інше — історію чеченських воєн.

Чечня ніколи не прагнула відділення від Росії й формування національної держави. У тамошньої еліти було інше завдання — невизначеність статусу, що дозволяє максимально використовувати федеральний бюджет та інші можливості Росії, кримінально використовувати.

Відносини з владою, з силовиками особливо, були різними. І деколи взаємовигідними. Пригадаймо роль чеченських бойовиків в Абхазії. Басаєва виростили росіяни військові, як американці талібів і Усаму.

Розбірки — ось що таке чеченські війни. І врешті-решт те, що не вдалося сепаратистові Дудаєву, вийшло у колабораціоністів Кадирових. Особливий статус, страшенні дотації, повний шоколад.

Ось це і є імперія в нинішньому вигляді. Будь-яка імперія — це конгломерат різнорідних і різноправових утворень. Британці домовлялися з раджами, російські царі — з емірами. Новоєвропейська держава набагато жорсткіша й нетерпиміша. На відміну від архаїчних імперій, модернізована держава Нового часу створює уніфікований правовий простір. Росія почала війну в Чечні саме під цим гаслом — відновлення конституційного устрою. А завершилася вона з прямо протилежним результатом.

І не варто дивуватися тому, що Кадиров виходить на політичну авансцену, коли йдеться про поневолення інших народів. Про поневолення шляхом примусу їх до життя за імперськими поняттями, а не за європейськими законами. І тому війна проти України ведеться й вестиметься найжорстокішим чином. Розрахунок простий — показати на прикладі України, що буде з неслухняними. Решта боятимуться. І вони бояться, до самого Лондона й Вашингтона бояться.

Обстріл Маріуполя розрахований на страх мирного обивателя, якому треба показати, що українська армія й українська держава не в змозі його захистити. Цей обстріл стоїть в одному ряду з бомбардуваннями Ковентрі, з обстрілом Дубровника, Сараєва й Ленінграда. Якраз напередодні чергової річниці зняття блокади — в історії бувають дивні зближення.

Але ж у Росії криза! Ось сміттєвий рейтинг, скоро все зруйнується.

У Росії не криза, а чергова перебудова. Сталінська ломка цілком стійкої й перспективної економіки була пов’язана як з прагненням тотальної влади, так і з низкою зовнішніх чинників. Так і зараз. Що відбувається зараз у Росії, важливо не стільки економічно,  скільки соціально. Почалося перетворення цілих соціальних груп і прошарків не на табірний, а на соціальний пил. Розгром освіти ніяк економічно не обумовлений — це просто скасування освіти. Скажу більше, про що поки не наважуються говорити в Росії: реформа охорони здоров’я, зміни в соціальній сфері, що передусім стосуються пенсій, багато чого іншого мають на меті скорочення чисельності населення за рахунок соціально неперспективних груп. Продуманий до деталей законопроект про евтаназію за рішенням органів виконавчої влади був готовий ще 2007 року. Але поки відкладений. Посилання є — факт відомий.

На сході Європи виникає нова тоталітарна імперія, що володіє зброєю масового ураження. Уже можна говорити про доктрину Путіна не лише на пострадянському просторі, а й у світовій політиці. Суть цієї доктрини в конвертації (або капіталізації) ядерної зброї. Світ чекає відвертий рекет, ядерний шантаж із боку Росії, яка здирством підтримуватиме владу і багатство своєї правлячої еліти.

Україна — це лише початок. Але за нею вибір — ставати жертвою чи центром опору, зовсім не безнадійного.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»

Газета: 
Новини партнерів