Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Національний пантеон: час героям повернутися на Батьківщину

12 лютого, 2016 - 12:30

Мюнхенський цвинтар Вальдфрідгоф більше схожий на ліс чи старий парк, ніж на кладовище: вікові дерева, тиша і спокій, навіть вуличний галас сюди не долинає, чутно лише птахів. Проходжу акуратною стежкою у сектор №43 – і вже не мушу нічого шукати, бо серед дерев та нагробків одразу кидається в очі великий білий козацький хрест. Тут спочиває убитий совєтським аґентом провідник ОУН Степан Бандера.

У Мюнхен я прилетів всього на два дні, щоб взяти участь у присвяченій російсько-українській війні дискусії, організованій тамтешнім Інститутом славістики. Вже напередодні самого заходу жартую, що ходив на могилу Бандери – набратися сили й аргументів для дебатування. Як і завжди, у цьому жарті є лише частка дотепу: хоч я й не поділяю значну частину поглядів Степана Андрійовича, та без його постаті годі собі уявити українське ХХ століття. Якщо ви цікавитеся Центрально-Східною Європою, то мусите на власні очі побачити важливі місця регіону, нанести їх на контурну карту своєї свідомості. Тому у волинських лісах я шукав штаб УПА-Північ, відвідав Косове Поле, з якого почалася оманська інвазія в Європу, був на новому цвинтарі в Сараєві, де поховані жертви й вояки югославських воєн 90-х років, на цвинтарі Повонзкі у Варшаві, на Славіні в Празі та ще в десятках історичних місць нашої частини світу.

Як і минулого січня разом з Олександром Снідаловим побував на могилі Євгена Коновальця в нідерландському Ротердамі. А минулого серпня разом з Марією Прокоп’юк поклав квіти на могилу Олександра Олеся в Празі. На жаль, у зв’язку з кількастолітнім періодом бездержав’я сотні тисяч українців були змушені втікати, емігрувати, жити й помирати за кордоном. Чимало серед них і таких, які все життя мріяли й працювали на те, щоб постала нарешті незалежна Україна. Але не дожили. Степан Бандера, Іван Багряний, Петро Скоропадський і Дмитро Дорошенко поховані в Німеччині, Симон Петлюра, Нестор Махно, Володимир Кубійович, Володимир Винниченко – у Франції, гетьмани Петро Дорошенко і Петро Калнишевський, Марко Вовчок, Семен Гулак-Артемовський, Микола Костомаров, Олександр Довженко – у Росії, Іван Мазепа – в Румунії, князь Данило Галицький, автор музики українського гімну Михайло Вербицький – у Польщі, Михайло Драгоманов – у Болгарії, згаданий Олександр Олесь – у Чехії, патріарх Мстислав (Скрипник) – у США, Улас Самчук – у Канаді. А крім них – ще десятки не таких відомих, але не менш заслужених для України людей, знайшли свій останній спочинок закордоном.

Здається, настав час виконати їхню мрію й повернути останки славетних українців у свою, нарешті незалежну державу. Вважаю, що створення Національного Пантеону в Києві має стати одним із першочергових завдань Інституту Національної Пам’яті. Історичну (й людську) справедливість час відновити. Час – додому!

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments