Світ, що уже не поспішає
У світі, що постійно поспішає, важко відчувати себе. Рух людей навколо, двері, що відчиняються і зачиняються, колеса, фари, ліхтарі. Коротка молитва на ніч і обіцянка подумати про це завтра. Як зі списком товарів у супермаркеті, ми ходимо із думками, на які не вистачає часу. Зазвичай, це щось важливе. Обрис якогось спогаду, неоформлена мрія чи сумнів. Душа і серце, боячись розгортати мислення, кажуть — не поспішай, на це треба більше часу, якось, потім, колись.
В одному фільмі, що мені геть не сподобався, все ж був важливий діалог, який запам’ятався. Відомий та успішний письменник запитав у невідомого, проте більш талановитого: “Чому з такими завдатками ви не зреалізували себе, що сталося?”, на що останній відповів: “нічого особливого зі мною не сталося, зі мною просто сталося життя”.
Наш мозок навчають у школі знанням. Іще додають фізкультуру, для тіла і духу. Проте майже ніде і ніколи, інституційно, не навчають відчувати себе. Прислухатися і гармонізувати. Думати й не поспішати. Хочеш — шукай собі рецепти сам, на рівні хобі, а не базової підготовки.
Планета стомилася, пишуть звідусіль. Стихла промисловість і чисте повітря повернулося на китайські рівнини. У венеційських каналах вперше за багато років видно дрібних риб. “Кузина Анна”, — каже мій аргентинський родич, — “людині теж потрібно відпочити, не менше за планету”. І вперше за багато місяців у мене є час посмакувати його слова. Ми біжимо, виснажуємо Землю, але ж і себе. Помилки, що їх робимо, не завжди наслідок усвідомленого людського зла, пихи чи споживацтва. Частіше, то від браку часу. А людина — не менше диво, ніж та рибка у венеційському каналі, і не менше останньої потребує спокою.
Сьогодні, коли добра половина планети сховалася удома, люди лишилися у просторі, що обмежує метушню, та не думку. І як би ми не занурювалися у новини й роботу, вільний час залишається, щоб випустити із задвірків свідомості думки, які давно чекають свого часу. Світ, багатомільярдний і індивідуальний водночас, потребує нашого усвідомленого буття.
