Актуальний Костомаров

Переконатися у тому, що інтелектуальні кордони не мають меж, можна було під час неформального засідання активної молоді зі Львова та Острога, яка зібралася для того, щоб переосмислити працю «Дві руські народності». Нагадаємо, що це вже п’яте видання з книжкової серії «Дня» — «Бронебійна публіцистика», — що опинилось у центрі обговорення Дискусійного клубу Львівського національного університету імені Івана Франка.

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ РОЗШИРЮЄТЬСЯ ГЕОГРАФІЧНО

Зустріч львів’ян та острожан стала знаковою, адже започаткувала співпрацю «дискусійників» із Острозьким клубом вільного інтелектуального спілкування молоді. За словами аспірантки Львівського університету, випускниці Літньої школи журналістики «Дня» Юліани Лавриш, спочатку Дискусійний клуб стартував як журналістська платформа, де студенти в неформальній формі могли б спілкуватися, обмінюватися досвідом, запрошувати різних визначних осіб і вміти грунтовно ставити їм запитання. Проте згодом площина клубу стала масштабнішою, адже до нього долучилися колеги з інших факультетів та університетів. Символічно, що ідея цього проекту належить випускникам Літньої школи журналістики «Дня». Та й взагалі газета «День» та її «Бібліотека» вже багато років дають імпульс молодим інтелектуалам. Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді та Дискусійний клуб Львівського університету — результат цих імпульсів та приклад тяглості інтелектуальної традиції «Дня».

Створення дискусійних майданчиків серед мислячої молоді, а тим паче їхня співпраця є показником того, що українську інтеграцію в Європу варто розпочинати з інтеграційних процесів усередині країни. Отже, ініціатори таких інтелектуальних розмов намагаються залучити до них якнайбільше нових учасників з різних регіонів України. Уже відомо, що до запуску власного дискусійного клубу готуються в Донецьку. Але ж є ще Херсон, Чернівці, Луцьк, Сімферополь та інші міста, які теж тією чи іншою мірою долучені до простору «Дня», й, відповідно, можуть долучатися до такого роду проектів.

НЕПОЧУТИЙ КОСТОМАРОВ

Праця Костомарова «Дві руські народності», попри те, що була написана 1861 року, не втратила своєї актуальності й донині. Навіть більше, концепти, закладені в поглядах публіциста, можна вважати заповідями, які залишилися багатьма непочутими. До такого висновку дійшли учасники розмови зі Львова та Острога. Утім, те, що Костомаров досі непочутий, не викликає здивування, адже чимало негараздів українців — у непрочитаних книжках. Таку думку висловив професор Острозької академії Петро Кралюк — автор передмови до праці Костомарова в серії «Бронебійна публіцистика», який виступив модератором засідання.

«Українці не привчені читати. А тому часто вони не вміють раціонально сприймати світ. І тут проблема не в фінансовому чиннику, а в звичайних лінощах та апатії, до яких ми звикли ще за часів радянщини. Я час від часу буваю в Німеччині. Неодноразово помічав, як німці о восьмій ранку шукають щось для себе в книгарні. В Україні таке практично неможливо», — зауважив Петро Кралюк.

Розпочинаючи зустріч, Петро Михайлович вказав на основні акценти праці й тим самим задав тон розмови. «За глибиною осмислення історії Костомаров не поступається навіть Грушевському. Інша річ, що Костомаров через певні обставин не зумів створити синтетичної праці з історії України. Осмислюючи давньоруські реалії, він робить дуже цікаві висновки про те, що тоді формувалося чотири народності, найстаршою з яких є українська, а наймолодшою — російська. Костомаров цілком справедливо стверджує, що російська народність виникла не на слов’янській основі, а на фіно-угорській. Також публіцист яскраво показує ментальні відмінності росіян від українців, які, можна сказати, посприяли формуванню великої слов’янської народності. Українці — це люди, які прагнуть свободи. Хоча інколи це прагнення їх губить. Для росіян — навпаки, важливим є централізм. Це пов’язано з тим, що в складних кліматичних умовах люди змушені були гуртуватися й вибирати лідера», — розповідає Петро Кралюк.

Студенти спробували провести паралелі між тим, якими категоріями мислили свідомі українці XIX століття, і як ті ж проблеми бачимо ми. Учасники круглого столу дійшли висновку, що наскрізною ідеєю праці публіциста є визначення ідентичностей України та Росії, яке й тоді, й зараз — більш ніж на часі. «Останні внутрішньополітичні процеси в Україні, зокрема дискусія минулого літа щодо ухвалення закону про мовну політику, свідчать про необхідність визначити свої національні пріоритети. Тому ми звертаємося до Костомарова, щоб проаналізувати, хто ж такі українці, а хто — росіяни, яка між ними різниця, й чому такі інформаційні виклики нашого північного сусіда є неприйнятними за своєю суттю», — говорить Юліана Лавриш.

Бесіда студентства була різноаспектною. Обговорювали об’єднавчу роль релігії. Учасники дискусії погодилися з думкою Костомарова, що для українця Церква має глибоке ідейне наповнення, в той час, як для росіянина — це швидше звичка. Костомаров задумувався й над тим, звідки у великоросів виникло прагнення сперечатися з усім світом. Здається, це походить від того ж практичного матеріального характеру, яким взагалі відрізняється сутність великоруської натури. «Українська церква ставиться толерантно до будь-яких конфесій, а Церква Московського патріархату всіляко дискредитує представників інших релігійних течій, — говорить член Острозького клубу Іван Сопіга. — Ні для кого не секрет і те, що Росія використовує Церкву як інструмент політичного впливу».

Також молодь звернулася до проблеми інтелектуального простору, в якому живуть українці, та іміджу України у світі. До цих моментів свого часу звертався Костомаров — і не лише в «Двох руських народностях». Зокрема, студентка Острозької академії Ліна Тимощук, яка нещодавно повернулася з Канади, зазначила, що навіть у цій країні (українська діаспора — одна з найпотужніших у Канаді) частенько можна зустріти людей, які досі вважають українців і росіян одним цілим. Більше того, Росія вміло маніпулює свідомістю світової спільноти, видаючи українську історію за свою. Часто вона привласнює собі надбання української культури та мистецтва, наукові досягнення й навіть традиції української кухні.

«Добре, що українська молодь об’єднується навколо ідей такого інтелектуала, як Костомаров. І це важливо, бо в сучасному суспільстві дуже багато низькопробних змістів. Наша дискусія свідчить, що ми нарешті навчилися вирізняти те, що є вагомим для розвитку України, актуалізувати й популяризувати його», — сказала студентка гуманітарного факультету Острозької академії, випускниця Літньої школи «Дня» Юлія Яручик. Праця Миколи Костомарова показує, що українці надто довго були толерантними. У сучасних суспільно-політичних умовах вони повинні навіть на особистісному рівні захищати свою самобутність, яку здобували упродовж віків. Студенти Львова та Острога вирішили, що тепер жодні поступки недоцільні. Оскільки ми повинні боротися не проти російського, а за українське, то нам варто задуматися, що можемо показати світові на підтвердження того, що саме ми — одна з перших слов’янських народностей.

КОМЕНТАРI

Ліна ТИМОЩУК, студентка IV курсу факультету романо-германських мов Національного університету «Острозька академія»:

— Синкретичне поєднання плюралізму думок львівського та острозького студентських осередків ерудованої молоді в актуальній дискусії про українську та російську ідентичності стало якісним інтелектуальним продуктом вже нової міжуніверситетської співпраці, налагодженої за сприяння та наставництва Лариси Івшиної. Передусім було надзвичайною приємністю поспілкуватися зі львівськими студентами та почути про досвід функціонування й тематику обговорень їхнього Дискусійного клубу. Цього разу відправною точкою для обміну рефлексіями була праця М. Костомарова «Дві руські народності». І тут можна безкінечно говорити про перманентний російський етноцентризм і комплекс меншовартості українця; про прагнення РФ до світової гегемонії та про іманентний етос свободи української нації й навіть про толерантність українців до українофобства з боку східного сусіда.

Мене, гадаю, як і багатьох українців, просто обурив недавній сюжет російських ЗМІ про «Шевченка-русофоба». Щоправда, вибачилися. Але чи вибачаться коли-небудь за плюндрування та перекручення української історії, прихованої планомірної політики лінгвоциду, за ретранслювання їхнього бачення України у світ, за стільки років знущань? Саме з усвідомлення обома сторонами, що «Україна — не Росія», визнання росіянами, зрештою, нашої незалежності в економічному та політичному вимірах і поваги до тієї різниці може розпочатися істинне примирення історичної пам’яті та дружня рівноправна співпраця двох сусідніх держав у майбутньому.

У час одіозної влади та псевдопатріотичних політиків проросійського гатунку стає прикро за гідність української нації. У світі нас досі розпізнають як частину Росії, а деякі українці все ще палко підтримують ідею «единого Русского мира», мовляв, брати ж наші, слов’яни, ми ж такі, як і вони, — близькі по духу, вірі, історії, культурі. Після такого вже й не дуже здивуєшся, що канадець чи американець не може бачити відмінностей, якщо самі українці не бажають заявляти про свою унікальність, самодостатність, «інакшість» у всіх вищевказаних аспектах. Під час обговорення історіософської праці Костомарова «Дві руські народності» торкнулися й питань української ідентичності в історичній ретроспективі еволюції нашої нації. Говорили про слов’янську Київську Русь та угорсько-фінську Московію — а різниця тут завжди була очевидною. Дуже хочеться вірити, що освічена людина із грунтовними знаннями історії добре розуміє, якою насправді безглуздою є ідея «Русского мира» із беззаперечним домінуванням РФ, що є самозреченням у плані самобутності України, й помилковим підтвердженням своєї «малороської» суті; а цифра в понад 40% охочих приєднатися до Митного союзу є якоюсь неприпустимою похибкою статистів.

Як свого часу писав Микола Костомаров, єдиний гармонійний образ народності складається з духовності нації, відчуття національного характеру, волі, погляду на громадське й духовне життя, — всього, що виробляє вдачу й характер народу, і є захованими внутрішніми причинами народної унікальності. Після обговорень праці вкотре пересвідчуюся, що відповіді на питання української сучасності можна, швидше, знайти в працях інтелігенції минулих століть, аніж у виступах модерної політичної еліти. Дякую «Дню» за «Бронебійну публіцистику», консолідацію думаючої молоді й за поштовхи до осмислення!

Святослав МОТРЕН, аспірант кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Добра підготовленість учасників, обізнаність із комплексом історичних і сучасних реалій, бажання рефлексувати й ділитися своїми міркуваннями забезпечили дуже плідне розгортання дискусії. Твір Миколи Костомарова «Дві руські народності» надихав на роздуми щодо нинішнього statusquo. Мабуть, саме завдяки цій практичній спрямованості тексту в другій частині круглого столу ми перейшли до обговорення проблеми самоідентифікації української нації, розглядаючи її у світлі загального стану культури, освіченості й розбудови демократії в суспільстві. Модератор на початку досить влучно розставив акценти щодо значення твору для процесу сучасного націотворення, пошуку концепції національної ідеї українців. Сподіваюся, що ця дискусія матиме своє продовження.

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, студент І курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка:

— У своїй праці Костомаров провів повний аналіз двох руських народностей від чисто матеріального до глибоко морального. І таким чином показав чіткі відмінності між як внутрішнім, так і зовнішнім єством. Костомаров писав: «Боротьба може бути не такою значною, чим менше в народі того, на що можна опертися», а нам, українцям, є (!) на що опертися. Подивимося лишень на нашу історію, культуру та звичаї. На мій погляд, проблема в тому, що ми не вміємо користуватись усім цим, тоді як інший «руський народ» вміє й успішно користується нашими надбаннями.

Ми частково асимілювались у тій іншій руській народності, причини цієї асиміляції — на сторінках нашої історії. Важливо, щоб українська ситуація не повторила історію з Римом та Галлією, про яку згадував Костомаров. І ми повинні цьому зарадити: «Народ освічений міцніше стоїть за своє минуле, наполегливіше зберігає свої звичаї і пам’ять предків», — натякає мислитель. Також мені дуже кортить дізнатися, що б Костомаров сказав про «Дві руські народності», якби дожив хоча б до середини XX століття.

Іван СОПІГА, випускник Національного університету «Острозька академія», учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:

— У мене вже є досвід спілкування в такому форматі, адже за плечима — не одна незабутня зустріч Острозького клубу. Я вважаю, що обговорення важливих суспільно-політичних тем, зокрема праці Миколи Костомарова, є досить актуальним. Не менш важливо й те, що студенти з різних регіонів України завдяки таким зустрічам мають можливість почути одне одного, зрозуміти спосіб мислення. Сьогодні ми зустрічаємося з львівськими студентами. Свого часу ми їздили Україною, мали можливість, обговорюючи певні теми, знаходити спільні точки дотику. Цей процес внутрішньої інтеграції повинен бути нарощеним у студентському середовищі й зрештою вийти за його межі.