ДЕВ’ЯТЬ УКРАЇНОДНIВ

Щоб потім усе почати спочатку.

А початку ні в якої держави нема, бо він — початок — напевно, розпливається в задумах попередніх поколінь, звивах історії.

Є лише кінець.

І часто він помітний вочевидь. У нас. Абсолютно за китайською філософією, що гласить: «Коли усі в державі говорять про політику — справи погані».

В Україні так воно і є. Базікають про неї і бомж, і недалекий від нього за достатками педагог, і навіть градоначальник.

Але, з переляком дивлячись навіть на останнього, втрачати надію не варто.

Українець засвоїв головне основоположення з вітчизняної Конституції, що монументально проступає між чеканними рядками: «Знайти одинокого дурня!..» Ну а потім, зрозуміло, сісти на нього верхи і їхати-їхати, поки коняка тягне.

Завжди ж бо в нас жеврів козацький дух і потяг до коняки.

Хоча про минуле балакати й не варто, бо ми, як згадувалося, звикли ламати дрова, а потім склеювати, а далі знову ламати і т. д., тобто завжди все починати спочатку, ніби ми без роду і без племені.

Отже, давайте спочатку!

І настав день перший. У мене було 15 копійок. Я купив у кафе шматочок хліба, пообіцявши донести ще п’ятак, і нахабно взяв жменю насіння в соняшникової продавщиці.

У день другий знайомий перерізав бритвою на руці вени, бо жінка переметнулася до того, хто нагодував її стравою з трьох яєць. За останні роки вона такого не пробувала і впала в спонтанну нірвану, що дозволило чужаку повести за собою її без усякого опору.

День третій ознаменувався тим, що всі йшли на дачі й рвали у свого ближнього все, чого душа забажає, — редиску, цибулю і ранній часник. Плоди свого ближнього в Україні люблять усі.

На день четвертий усі, хто де, поминали чаркою того самого ближнього, котрий з прокльонами бігав довкруж свого прибраного города і не вірив уже більше нікому.

День п’ятий. Переобирали міністра. Ніхто в державі не знав прізвища старого, не цікавився новим, але в деяких колах зміні щиро раділи: нове затвердження — чудовий привід, аби напитися.

Тому за нове світило на національному небосхилі всі випивали до дня шостого, коли на стражденну землю заструменіли дощі і примусили будувати ковчег. Але основна маса туди, у затишне і сите лоно, зайти не змогла — тільки всякої тварі по парі. У тому числі — олігархи і дятли, щоб і вони теж в Україні не переводилися і далі довбали дубову трибуну Верховної Ради.

На день сьомий, для перепочинку, був фуршет. Усі, причетні до стихійних лих, їли, пили і співали під гітару до дня восьмого.

А дев’ятого дня я прокинувся, і знайшов у кишені 15 копійок. Мені це зачароване коло набридло, і я вирішив просто порозмовляти зі своїм сином. Якщо ж бо дорослі не в силах щось прояснити у вічно сутінковому українському житті — то хоч він може в ньому щось збагнути, не маючи комплексів і гальм, не встигнувши стати на традиційно український шлях — безсовісних і постійних зрад ближнього.

Ми давно любимо ці балачки з Назаром про все навкруг. А з більшістю депутатів, на жаль, батьки ніколи не говорили. Політики через те трохи недалекі, але прагнуть порозумнішати по-ексгібіціоністськи — на трибуні, перед всім монолітним переляканим народом.

...У 1996 році, пригадую, ми йшли в дитсадок. Назарчик — на «барані». Тобто — на моїх плечах.

І навперебій задавали один одному загадки. Назар спитав:

— А що буде: «Чорну землю покрило сто білих чортів»?

— ?

— Це простір, — каже. — Білий. Хоч буває і чорний.

А потім:

— А що то — «чорні, густі»?

Виявилося — вуса.

Врешті-решт Назар дійшов до повного лаконізму:

— Сірий?

То був піджак.

— А чому не куртка, як у мене?

— Бо піджак.

Отже, згадуючи минуле, задумавшись над тією причинною придибенцією, що ніхто з дорослих нічого в українському житті пояснити мені не в силі, бо воно, як сон, непоясненне, — вирішив я, прогулявши всі можливі зустрічі, брехінги, прес-конференції, взяти інтерв’ю у свого молодшого сина.

— Скільки ти років прожив на світі?

— Дев’ять.

— А що таке «світ», по-твоєму?

— Важке запитання. По-твоєму я б сказав, а по-своєму — важко. Світ — це світ. Частка його — Україна. Тут постійно щось міняється. Наприклад, я помітив, що просто жахливими стають вулиці. Особливо в нових районах. Слава Богу, що у великому світі дуже багато людей, і не всі так погано живуть і думають, як тут, у нас, в Ужгороді.

— Чи здається світ тобі прекрасним?

— Треба подумати. Якщо подивитися на Україну — то ні. Ні на яку іншу країну я не дивився — тому повинен мовчати. А по телевізору бачив Америку, Париж, Італію, Англію. Там легше жити, нiж в Україні. Хоча хочеться, щоб краще було тут.

— Чи не забагато в нас злого? Люди не люблять рослин, різних тваринок, вони б’ються, п’ють, палять, плюють один на одного...

— Забагато! Це кожному дурню зрозуміло. Дуже погано, що чимало поганих, ніхто не дивиться за порядком, навпаки — безпорядок розширює своє поле. Люди один одного ненавидять, хоч могли б ненавидіти смітники. Обіцяють... Не виконують... Хоча сонце сходить завжди вчасно, але не служить їм ніяким прикладом.

— А квіти?

— Квіти самі по собі, а паскудство їх не стосується.

— Як ти думаєш, тобі вдасться змінити такий світ? І як би ти це робив — добром чи війною?

— Думаю, що вдасться, але я війною б це не робив. Ліпше добром. Зла і так багато.Тільки від нього — війни. Вони покривають небо чорними хмарами.

— А якщо розігнати ці хмари літаками?

— Ні... Літаки ще більше забруднюють небо. Щоб зробити чистим небо, нічого не треба. Тільки не слід бруднити його.

— І земля дещо брудна. Тут багато політики. Ти — дитина. Чи думав колись: що таке політика?

— Я про це не думав, але вона не приносить мені щастя. А якщо нема щастя — то мені дивна така політика. Від цього й земля брудна.

— Якби ти був найголовнішим в Україні — то що б зробив?

— Обновив би усі вулиці, міста, поліпшив роботу всіх служб. Особливо «швидкої допомоги», яка приїжджає до бідних хворих через годину. Підвищив би пенсії, зарплати. І дав би всім дітям грошову допомогу, аби тримали вдома тваринок.

— Хто б міг навести в Україні порядок?

— Хіба що якийсь казковий звір. Хоч вони більше не наводять лад, а когось захищають. Звірі взагалі занадто ніжні для України.

— А Президент міг би навести порядок?

— Найліпшим президентом був би Бог, але його в Україні ніхто не хоче вибирати.

Темні, до чорноти, сили, перемогли світлу, до білизни, справу. Але, перемігши, вони змішалися в один коктейль і стали одноманітною сірістю, густою настільки, наскільки передбачали рівні насиченості чорнотою в темних силах і білизною — в світлих. Тому боротьба темного і світлого, світлого і темного працює винятково — і без винятків — на торжество сірості.

Так є в Україні.

Суцільна боротьба. Бандерівці ненавидять східняків-червоноармійців, східняки — січовиків та СС «Галичина». Дивися, скоро почнуть вимагати один від одного грошові компенсації за воєнні втрати. Найсумніше, що і ті, й інші обстоюють єдину цілісну Україну.

Хіба не сірість?

Та, може, наступить-таки в Україні десятий праведний день, наповнений любов’ю, добром, відвертим небажанням продавати за тридцять або навіть одну гривню ближнього свого. Повернеться дитяча незаплямована відвертість, уміння помічати в звичайному незвичне.

Знову пригадався 1996 рік. Але вже повернення з дитсадка. Назарчик тоді мовив:

— В Америку я б точно дійшов пішки, а додому не можу. Візьми на ручки.

...Дасть Бог, наступить такий день, коли діти захочуть пішки ходити Україною. По чистих вулицях. Без смітників. І всі градоначальники посміхатимуться дітям. А діти — їм.

Багато в чому таке бажання ілюзорне.

Хоча ми, українці, зі вродженою щирістю своєю, сподіваємося весь осоружно плинний час на ліпше, на вищий і вищий рівень душ, котрі повинні порятувати золоту Україну. Золотий запас її гетьман Полуботко «скинув» у лабіринти хитрих англійських банків, що не «розколюються» перед нащадками славних запорожців і досі. Оновлений же неіржавіючий запас незалежний прем’єр Фокін кинув, як гусар дуелянську рукавичку, Москві, щоби білокам’яна нарешті наїлася й залишила вже ту Україну такою, як має бути — незалежною від грошей, правди і добра.

Зустрів на набережній великого місцевого поета. Твердо і впевнено він заявив, що я хочу знищити Україну, бо і колись писав по-московськи, і тепер смію собі таке дозволяти подеколи.

«Хм», — подумав я собі, подивився знизу на великого поета і згадав, що нащадок дворянського роду Голіциних — Петро Олексійович — їздив до Голландії і сказав відтак, що там, після України, найбільшим його потрясінням було:

— Національна мова — голландська, — сяяв очима, — але багато людей говорять усе життя англійською та німецькою, проте ніхто не посміє назвати їх англосаксами, як у нас — москалями. Це — голландці! Це — люди!.. Людей треба любити обов’язково. Вони всі — свої!

А ми от окупанти на рідній землі. З Полтави прийшов у Львів — окупант, із Вінниці в Хмельницький — окупант, з Одеси в Жмеринку — так само. Через те й нема в нас голландської зовнішньої і внутрішньої ідеальності, бо «нелюд» у більшості українства висить над поняттям «людина»...

Знайомі зондували шляхи на виїзд у США, Канаду або «хоч кудись звідси». Звичайно, в Києві, де браві хлопці тримають віжки української підводи, на якій один одного підводять.

— Черги, черги, черги, — ділилися враженнями, — і довкруг усіх посольств, еміграційних контор — найбільше машин із галицькими номерами.

Так і я колись розлютився, що всі вивозять все магазинне добро в Польщу, спеціально поїхав для заспокоєння у Львів, і з жахом уздрів, що там взагалі нічого нема. Пустка!

Пустка — це, може, покара?

Щоб, спорожнивши магазини до цятки, ми зрозуміли — біда настала, і більше так не робили.

Але розуміння в нас якесь дивне.

На Закарпатті, наприклад, люди дуже один одного «підставляють», ідуть по трупах до особистого достатку. Тому в одного хата на чотири поверхи, в іншого на два, в совіснішого — халупа, а в святого — землянка в лісі. Бог дивився-дивився і послав сюди повінь. Одну, другу...

Чи зрозумів хтось у потоці україноднів цю Божу кару?

Ні.

Фінансували тих, хто мав хати, а хто не мав узагалі — без них і лишився.

Якщо ми в авральному випадку можемо якось зібратися з силами і відбудувати поваляні хати в одній області — то давайте вже нарощувати м’язи і ставити житло всім, у кого його відібрала повінь несправедливості, засилля сволоти в усіх сферах життя.

Ні комунізм в окремо взятому селі, ні щастя в одному будинку без гармонії всього простору не є можливими.

Спитайте зарубіжних експертів.

Спитайте в сільського діда, котрий бачив і Крим, і Рим, але лишився худим.

Я не бажаю нікому зла. Але не хочу, щоб діти пустелі — з пустелею в душі й очах — заради своєї вигоди дурили нас і вшивалися, нiби великi борці за правду, в Канаду, Америку, Ізраїль і на острови Зеленого Мису.

— Рятуйте наші душі! — часто кричимо ангелам небесним, бо тут, буває, рятувати нас нікому. Кожен — один.