Діти не мають заважати жити батькам

— Як ви поєднуєте роль зайнятої ділової жінки з материнськими турботами?

— Коли я здобувала вищу освіту, я була уже заміжня, але дітей у нас ще не було. Це були 80-ті роки. Був обмін студентами соціалістичних країн, і ми з чоловіком у його рамках закінчували вузи за кордоном. Поки були студентами, наше сімейне життя було овіяне романтикою. Діти у нас з’явилися планово. У Україні про це тільки зараз стали говорити відкрито, а на Заході така практика існує уже вельми давно. У моїх дітей невелика різниця у віці (два роки), я на це пішла свідомо: за маленької різниці поява другої дитини легше у біологічному і психологічному аспекті. Якщо після перших пелюшок відразу з’являються другі, тобі не доводиться різко міняти стиль життя, все йде вже за накатаним ритмом. Коли я вийшла на роботу, сину було шість років, а дочці — чотири. Шість років свого життя я цілком присвятила дітям і тому, щоб мій чоловік міг у комфортних умовах заробляти для сім’ї та будувати кар’єру. У цей час я трохи займалася перекладами, щоб не втратити кваліфікацію. Я вільно володію словацьким і чеським, в останні роки зайнялася англійським. Не можу сказати, що сьогодні я більше докладаю зусиль до роботи, нiж до сімейних питань. Я намагаюся суміщати ці два плани свого життя, хоч далеко не завжди це вдається. Протягом робочого тижня, якщо у мене «горить» робота, то домашні справи відходять на другий план і діти стараються з усім упоратись без моєї участі. Якщо ж раптом виникає ситуація, яку потрібно вирішити негайно, і це рішення залежить тільки від мене, то на першому плані виявляється сім’я. Потім свою відсутність на роботі я компенсую за рахунок інтенсивності, за рахунок сну. Але це уже мій особистий вибір... Взагалі-то я вважаю, що діти не мають заважати жити батькам. Шлях до цього — розвиток самостійності, покладання певних обов’язків.

— Яким чином можна розвивати дитячу самостійність?

— Делегувати дітям ряд повноважень. За закупівлю продуктів у нашій сім’ї відповідають діти, моя справа — скласти список. Рахунки за комунальні послуги також платять діти. Павло відповідає за інтернет і міський телефон, а Оля — за міжміські переговори і за квартиру. Свого часу у мене був конфлікт з учителькою початкової школи. Вона вважала, що батьки після роботи мають сідати з дітьми учити уроки. На мою думку, навчання у школі — це справа дитини і вона повинна вчитися сама. Педагог мене не розуміла і навіть думала, що моєму сину не пощастило з мамою. Я своїм дітям завжди розповідала для чого потрібно вчити той чи інший матеріал, завжди пояснювала незрозуміле, якщо, звичайно, син чи дочка просили мене про це. З моменту народження дітей я завжди з ними дуже багато розмовляла, дуже багато розповідала про все, що їх оточувало. Я і сьогодні намагаюся відповідати на їхні найнесподіваніші і складні запитання. Син уже досить самостійний у розв’язанні своїх проблем. А ось дівчинку у її 14 років, і це цілком закономірно, хвилюють питання взаємин статей. Стараюся відповісти так, щоб дочці не доводилося шукати додатково інформацію на стороні, у чужих людей або на вулиці. До речі, Оля часто звертається до мене не тільки зі своїми питаннями, але і з проблемами своїх подруг. Якщо я не знаю відповіді на запитання, то ми разом шукаємо — в книгах, в інтернеті. Свою дочку я уже сьогодні сприймаю як добру задушевну подругу.

— У чому ви бачите вияв самостійності сина?

— В умінні планувати свій час і брати на себе відповідальність. Я завжди вважала, що коли дитина серйозно займається спортом, то для цього їй потрібно створити відповідні умови. Хоч я ніколи не була у захваті від захоплення сина (з раннього віку) футболом, але десь у класі шостому я поставили питання про необхідність переводу його до спортивної школи. Він навідріз відмовився від «тепличних» умов в освоєнні шкільної програми для майбутніх спортсменів і залишився у ліцеї, де вимоги до базових знань вельми високі. Таким чином він поставив себе у таке становище, коли потрібно устигати у двох школах з різними профілями — спортивним і фізико-математичним. Поки що йому це вдається. Павло хоче стати системним аналітиком, відвідує підготовчі курси у політехнічному інституті і претендує у ліцеї на отримання медалі.

— Зараз в Україні багато говорять про права дітей. Однак діти майже в усьому залежать від своїх батьків. Які права ви надаєте сину і дочці?

— Діти мають право мати власну думку, але в окремих випадках вони повинні робити так, як вирішують за них батьки. Хоч таке у нашій сім’ї трапляється рідко. Я завжди стараюся переконати у необхідності прийняття того чи іншого рішення. Вважаю, що піти з дівчинкою до нічного клубу, коли тобі тільки шістнадцять — ще рано. Погуляти ж з подружкою до десяти вечора — цілком нормально. У 13-14 років самостійно вирішити питання вступу до ліцейного класу — також нормально. Коли я відлітала у відрядження, то я дуже сумнівалася, що у дочки це вийде. З «шістками» до елітних класів не приймають, а виправити їх, коли навчання тобі дається нелегко — справа складна. Однак Оля справилася — щось підучила, а десь переконала учителя не перешкоджати її бажанню навчатися в юридичному класі.

Ніколи не нав’язувала дітям стиль одягу. Років зо два я уже не контролюю, на скільки тепло вони одягаються. Зі своїми дітьми я їжджу по магазинах як спонсор, який виділяє на покупку певну суму грошей. Так вони вчаться вибирати, розставляючи пріоритети, коли, наприклад, купивши дороге взуття, джинси доводиться купувати дешевші.

— Чи траплялося, що діти вам заявляли про порушення їхніх прав?

— Звичайно. Не раз звучало «ви мене не розумієте», «вам моя думка байдужа». Я вважаю, що це цілком нормально. Це становлення особистості, випробовування тих рамок, в яких дитина може бути вільна, вивчення ним того, в яких обсягах і що їй дозволено. Це випробування — яку межу я уже можу переступити у спілкуванні з батьками. Права дитини розширяються у міру її дорослішання. З кожним роком вони уже можуть все більше і більше питань вирішувати самі. Конфліктні моменти у нас виникають тільки на побутовій основі.

З хлопчиком у нас продовжується давня боротьба на побутовому рівні «за місце у зграї». Це спроба сина отримати більше прав, максимально вирватися з-під контролю батьків. Справа у тому, що мій чоловік старший за мене і він спочатку звик до того, що він голова сім’ї і відповідальність за сім’ю лежить насамперед на ньому. З сином же у нас суперництво за друге місце. Це важко, але і дуже цікаво бачити, як твоя дитина зростає і вчиться боротися за своє місце під сонцем. Це вимагає великого нервового напруження, витримки.

— Як можна вплинути на майбутній кар’єрний ріст своїх дітей?

— Дати добру освіту.

— Однак ви ж не захотіли вчити уроки зі своєю дитиною?

— Я не почала виконувати за своїх дітей їхню роботу. Своїм прикладом показую, що працювати потрібно багато завжди, у будь-якому віці. Я вивчила англійську тоді, коли двоє моїх дітей вільно розмовляли цією мовою. Коли Україна стала незалежною, то українською на рівні, необхідному для перекладача, я оволоділа за три місяці. Коли стала безробітною, то відразу зареєструвалася у центрі зайнятості, де отримала направлення в інститут — у 37 років отримала на стаціонарі безкоштовно другу вищу освіту (економічну). Важливо завжди знати свої права і шукати можливість їх реалізовувати. Я не боюся розпочинати серйозну самостійну справу. Я люблю жити цікаво, не люблю нудьгувати. Робота має приносити задоволення, інакше — нудьга. Хочу, щоб і мої діти навчилися повноцінно і цікаво жити.

— Що нам сьогодні заважає повноцінно виховувати своїх дітей?

— Проблема не у браку коштів і часу, а в інтенсивності та бажанні це робити. Можна витратити не одну годину на приготування всіляких блюд й іншу домашню роботу, однак я віддаю перевагу швидкому приготуванню їжi і виграю час для розмови з дітьми. До того ж у нас у Києві безліч гуртків, де плата чисто символічна. Це центри творчості, спортивні школи... Потрібно тільки разом з дитиною обійти ці центри і підібрати їй щось до душі.

— Про що ви з ними говорите сьогодні?

— Про книги, про взаємини між людьми. Я пропоную дітям певні твори, але вони не завжди хочуть їх читати. Примусити читати дитину те, що їй не цікаво, не можна. Діти сьогодні досить прагматичні, ми їх не ізолюємо від дійсності. Однак вони і трохи розбещені відносним достатком. Школа у нас частково платна, маються на увазі додаткові платні уроки. Це автоматично відсікає певну категорію — дітей менш спроможних батьків. Мої діти не бачать життя української глибинки. Для них інтернет, супутникове телебачення, мобільний телефон у кишені — норма життя. У чомусь це і не погано. Син досить багато їздить на змагання по Європі, і він на рівних спілкується з хлопцями з Великої Британії, з Данії, Польщі. Мої діти живуть так, як і їхні однолітки в Європі, у порівнянні з деякими навіть краще. Я вважаю, що діти мають бачити, як живуть різні люди, вони повинні знати, що не всі живуть добре. З другого боку, коли я бачу моїх ровесників, що скаржаться на життя, мені хочеться сказати: «Підіймайся і ворушися! Для того, щоб жити краще, у тебе сьогодні є всі умови.» Коли людина скаржиться, що їй погано і нічого не робить для того, щоб стало краще, мені це не зрозуміло.

— Які життєві принципи ви б хотіли передати своїм дітям?

— Живи сам і дай жити іншим. Твоя свобода не має утискати свободу інших людей, тобто твоє життя не має створювати проблеми навколишнім. Намагаюся не нав’язувати сину і дочці свою думку. Коли я була дитиною, вважалося, що батьки завжди праві. Адже і ми, дорослі, не застраховані від помилок, і наші діти часом можуть виявитися «правішими» за нас. У старших — більше досвіду. У молодих — свіже сприйняття. Батьки можуть дуже сильно подавити дітей, директивно втручаючись в їхнє життя. Інша крайність — повністю самоусунутися з життя дітей. Такий підхід також не дає дітям нормально жити. Потрібна середина, коли ти не плануєш повністю життя дитини і у той же час не даєш жити дитині як тільки їй хочеться. Хочу, щоб мої діти змогли зрозуміти, що матеріальне — не завжди головне, що коли хочеш бути щасливим, то будь ним.