«Кримом має жити вся Україна і «вболівати» світова спільнота»

Гульнара Бекірова — кримськотатарський історик, кандидат політичних наук і публіцист, член Українського ПЕН-центру, добре відома своїми історико-культурними програмами на телеканалі ATR і грунтовними історичними дослідженнями. Вересень у Львові для Бекірової минув у ритмі літературного марафону. На Форумі видавців вона представила книжку «Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941—1991 роки). Наріс політичної історії». Йдеться про україномовний переклад її дослідження, виданого 2008 року в Криму.

Потім дослідниця взяла участь у ПЕН-конгресі, що вперше відбувся в Україні. Словом, під час інтерв’ю «Дня» з Гульнарою Бекіровою у нас було більш ніж достатньо актуальних тем для обговорення. Почавши з ПЕН, ми перейшли до оновленого видання книжки й продовжили в цілому темою кримськотатарського народу та його історії.

— Наскільки актуальним є проведення першого конгресу ПЕН в Україні саме зараз? Як ПЕН-клуб намагається вплинути на долю українських політв’язнів?

— Рік тому в іспанському Оренсе на засіданнях 82-го Міжнародного ПЕН-конгресу делегати Українського ПЕН-центру Микола Рябчук, Андрій Курков і я говорили про численні репресії проти кримських татар на півострові, про справи Ахтема Чийгоза, Ільмі Умерова та Миколи Семени, кримських мусульман. Незабаром після Конгресу ми прийняли до лав Українського ПЕН-центру Миколу Семену, якраз у дні 83-го конгресу ПЕН у Львові Миколу судили в Криму, він отримав 2,5 роки умовного ув’язнення без права займатися публічною діяльністю протягом трьох років.

Зовсім недавно заступника голови Меджлісу (представницького органу кримськотатарського народу) Ахтема Чийгоза засудили до 8 років таборів, 27 вересня ухвалено вирок іншому заступникові голови Меджлісу Ільмі Умерову — 2 роки колонії поселення із забороною публічної діяльності на цей же термін. Обидва вироки зухвалі й обурливі.

На Міжнародному ПЕН-конгресі у Львові часто згадували кримських політв’язнів, а режисерові, кримському політв’язневі Олегу Сенцову було присвячено великий вечір, за його п’єсою зроблена постановка. Але цих зусиль замало. Кримом має жити вся Україна і «вболівати» світова спільнота...

«ДЕПОРТАЦІЯ 1944 ТОРКНУЛАСЯ КОЖНОЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ СІМ’Ї»

— Коли й чому виникла ідея випустити українськомовну версію книжки «Пів століття опору...»? Чим доповнено це видання?

— Восени 2014 року до мене надійшла пропозиція від київського видавництва «Критика» перекласти українською мовою мою книжку «Крымские татары: 1941—1991. Опыт политической истории». Книжка вийшла 2008 року в Сімферополі порівняно невеликим накладом і поширювалася переважно в Криму. Питання, чому виникла така ідея, напевно, краще адресувати Андрію Мокроусову, представникові «Критики», оскільки ініціатива належала видавництву. Але я з радістю відгукнулася на цю ініціативу, оскільки більш ніж добре знала, наскільки мало люди на материковій Україні інформовані  про кримських татар і практично нічого не знають про багаторічну боротьбу кримськотатарського народу за свої права, за свою національну ідентичність, скажу навіть більше — за своє існування як цілісної нації.

Оскільки книжка готувалася вже в по суті інший історичний час — коли сталися такі драматичні події в Криму — було б дивно, якби ми цього «не відзначили». Так в українській версії книжки з’явилася передмова визнаного лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва й післямова Голови Меджлісу, президента Всесвітнього конгресу кримських татар Рефата Чубарова — безпосередніх учасників не лише описуваних у книжці подій, а вже й очевидців, важливих політичних акторів актуальних подій у Криму.

— Коли мова заходить про кримських татар, часто відзначають їхню сильну історичну пам’ять. Наскільки вона сильна й чому?

— Історична пам’ять, або те, що американський історик Маріана Хірш позначила як «пост-пам’ять», — пам’ять кількох поколінь —  у кримських татар дуже сильна. З масштабних історичних подій ХХ століття назву передусім депортацію 1944 року, яка торкнулася абсолютно кожну кримськотатарську родину — більшою чи меншою мірою.

Актуалізуються й події більш раннього періоду — з тим, як ці історичні віхи стають надбанням громадськості, люди «згадують», що це стосується також і їх. Наприклад, це анексія Криму Росією 1783 року, подальші тяжкі процеси — вимушена масова еміграція кримських татар з рідної землі, жахливий голод 1921—1923 років у Криму, коли загинуло близько 80 тисяч кримських татар.

Зі знайомства з родинними історіями з’ясовується, що фрагменти цієї історичної пам’яті тією чи іншою мірою торкнулися багатьох і багатьох.

І, звичайно, кримські татари з раннього дитинства знають, що їхня єдина батьківщина — Крим, що понад 340 років існувало Кримське ханство — держава кримських татар, а тому цілком природне для кожного кримського татарина й відчуття батьківщини, усвідомлення того, що на цій землі він господар. І ці відчуття нікого не повинні ні дивувати, ні лякати — це та найважливіша компонента, що цементує й перетворює етнос на націю. Зрозуміло, що спільна історична пам’ять — один з головних чинників національної ідентичності.

ПРО ФАЛЬСИФІКАЦІЮ ІСТОРІЇ І ПРОЦЕС ДЕМІФОЛОГІЗАЦІІ

— Кримські татари дістали можливість написати свою правдиву версію власної історії лише після «повернення», чи не так? Наскільки істотний прогрес відбувся у пізнанні вашими співвітчизниками своєї історії?

— Усе-таки треба визнати, що процес пізнання власної історії не настільки простий — у даному випадку відіграють роль, звісно, десятиліття забуття, негативізації образу кримського татарина — те, що пов’язано з роботою пропагандистської машини. Фальсифікації були масштабні й багаторічні, тому й складним є процес деміфологізації.

Якщо говорити про те, як відбувається процес освоєння історичних знань кримськими татарами, то скажу, що інтерес є — але, звичайно, треба мати на увазі, що історія кримських татар, наприклад ХІХ—ХХ століття, ніколи не фігурувала в українських підручниках історії. Звісно, немає цих сторінок і в російських підручниках. А оскільки кримські татари після депортації були по суті офіційними ворогами радянської влади, пропагандистська машина посилено культивувала міф про одвічних ворогів українців і росіян.

Робота історика в архівах завжди копітка — знайти потрібний алгоритм роботи, передивитися великі масиви документації, перш ніж знайти хоча б кілька цінних і важливих матеріалів до дослідження. Багато днів і місяців довелося провести у великих бібліотеках — де зберігаються книжки, періодичні видання. Крім того, для цієї книжки створювався і в ній використовувався великий масив усних джерел — інтерв’ю з очевидцями депортації. Як сьогодні справи з доступом до інформації в Росії, не знаю — давно там не працювала в архівах. А в Україні є вельми відрадні процеси, коли йде процес розсекречення матеріалів радянських інстанцій, тривалий час закритих.

Сьогодні маловідомою є навіть історія кримськотатарського національного руху. Зі свого боку ці пропуски я намагаюся компенсувати роботою над історичною програмою «Таріх седасы» (Голос історії) на телеканалі ATR, популяризувати в історичній колонці на сайті Крим.Реалії, що виходить уже три роки. Нещодавно взяла участь у видавничому проекті Інституту національної пам’яті «Наш Крим. Неросійські історії українського півострова». Це корисна підмога для учителів в умовах, коли програма вже має питання, пов’язані з історією кримських татар, але в підручниках їх поки немає.

— Які труднощі у вас виникали в процесі дослідження? Як з доступом до інформації? Чи відкриті всі архіви про депортацію кримських татар?

— Труднощами це назвати навряд чи можна. Робота історика в архівах завжди копітка — знайти потрібний алгоритм роботи, передивитися великі масиви документації, перш ніж знайти хоча б кілька цінних і важливих матеріалів до дослідження. Багато днів і місяців довелося провести у великих бібліотеках — де зберігаються книжки, періодичні видання. Крім того, для цієї книжки створювався і в ній використовувався великий масив усних джерел — інтерв’ю з очевидцями депортації.

Як сьогодні справи з доступом до інформації в Росії, не знаю — давно там не працювала в архівах. А в Україні є вельми відрадні процеси, коли йде процес розсекречення матеріалів радянських інстанцій, тривалий час закритих.

«ПЕРША АНЕКСІЯ КРИМУ СТАЛАСЯ 1783 РОКУ»

— Яку, на вашу думку, реальну мету мала радянська влада, депортуючи татар з Криму?

— Достовірно ми знаємо, що це було етнічне чищення півострова — депортація кримських татар була тотальною. Зрозуміло, і Сталін, і керівництво країни не могли не розуміти, що ворогами й зрадниками не можуть бути малолітні діти й жінки на окупованій території. Але таким був сталінський режим.

Аналізуючи це питання крізь призму депортацій етносів з Криму — окрім кримських татар з Криму були вигнані німці, греки, вірмени, болгари, італійці — очевидним виглядає намір влади вигнати з півострова неросійські етноси. І ця мета чітко позначена вже в перших виступах керівництва Криму у вересні 1944 року — перетворити півострів на «російський Крим».

— Депортації 1944 року й анексія Криму 2014 року. Які доцільно тут проводити паралелі в кримськотатарському контексті?

— Паралелі в історії — штука небезпечна. Історія ніколи не повторюється буквально — завжди є схожість і відмінності, характерні саме для цього періоду. І це природно.

Але, думаю, «ближча» паралель — це все ж перша анексія Криму Росією 1783 року. Тоді Кримське ханство втратило свою державність, а  кримські татари перетворилися на людей другого сорту на своїй історичній батьківщині, були вимушені масово покидати батьківщину, внаслідок чого через півтора століття вже перетворилися на меншину на півострові. Звичайно, подібних наслідків анексії 2014 року не хотілося б.

«ПАРАДОКСАЛЬНИМ ЧИНОМ, ВТРАТИВШИ КРИМ, УКРАЇНЦІ НАЧЕ ТЕПЕР ТОЧНІШЕ ПІЗНАЮТЬ ТАКИЙ НАРОД, ЯК КРИМСЬКІ ТАТАРИ»

— За вашими спостереженнями, чи є розкол між кримськими татарами, які перебралися на материк, і тими, хто залишився на півострові?

— Розколом би я це не назвала. Інколи виникають локальні дискусії в соціальних мережах і на кухнях, коли, наприклад, кримчани приїжджають сюди. Але я не схильна драматизувати. Не треба займатися взаємними звинуваченнями, треба розуміти, що ми — єдиний народ — розділений через трагічні історичні обставини.

Але що насправді дуже об’єднує кримських татар на півострові і на материку — це репресивна політика окупаційної влади проти наших співвітчизників у Криму. Чим сильніше її маховик, тим більше консолідований кримськотатарський народ. Я тут маю на увазі й закордонну діаспору кримських татар.

— Як кримськотатарській культурі вдалося вижити в період вигнання?

— Це дуже велике питання. Якщо коротко — вдалося вижити дивом, але втрати дуже великі. Етнонім «кримські татари» був урізаний до «татари» — оскільки нагадування про Крим було категорично небажане.

Довгі роки практично не розвивалася кримськотатарська мова. Нескладно назвати те, що залишилося від національної культури в місцях вигнання, — після зняття режиму спецпоселень 1956 року в Узбекистані був організований ансамбль пісні й танцю «Хайтарма», виходила газета кримськотатарською мовою «Ленін байрагъы» (Ленінський прапор)  і дуже невелика кількість книжок кримськотатарських письменників. Наприкінці 1960-х у Ташкентському педінституті існував факультет татарської мови, але не було ні грунтовних словників, ні підручників — тому кримськотатарську мову, яка в Криму була лінгва-франка і яку до депортації знали всі жителі півострова, зокрема і росіяни й українці, — сьогодні доводиться відновлювати заново.

— На чому сьогодні грунтується ідентичність кримських татар? Чи можна говорити про тенденцію більшої ідентифікації з українською ідентичністю?

— На спільності історичної пам’яті про загальне минуле, на думці про те, що єдина батьківщина — це Крим, тому жити треба саме тут. Парадоксальним чином, втративши Крим, українці ніби тепер знайшли, пізнали, точніше пізнають такий народ, як кримські татари. У цьому сенсі, звісно, можна говорити про зближення.

— На якому рівні в сучасних українських підручниках висвітлена тема історії й депортації кримських татар? Що варто було б змінити, доповнити?

— Тема депортації 1944 року в українських підручниках відбита хоч і недостатньо, але все одно трохи краще, ніж будь-яка інша тема з історії кримських татар ХІХ і ХХ століть. Мені довелося бути 2015 року одним з членів журі конкурсу українських учителів, де були вибрані найкращі методичні розробки на тему «Депортація кримських татар 1944 року». Сьогодні внесені істотні зміни до шкільної програми — тут є питання з історії Криму й кримськотатарського народу. Щоправда, нові підручники з новими главами поки не з’явилися, але вже те, що внесені теми історії кримських татар ХIХ століття, діяльності Першого Курултаю кримськотатарського народу, Кримської АССР (1921—1945), історії кримськотатарського національного руху та інші — є рухом вперед. Тепер залишається відповісти на ці питання в самих підручниках, тобто вписати туди нові глави.