МАМОНТ... НА ГОРИЩІ
Перше, заочне знайомство з Петром Івановичем Озеровим — ветеринарним лікарем за фахом і археологом, знавцем історії за покликанням, — відбулося кілька років тому за досить незвичних обставин.
Редакційний «уазик» пригальмував, і мій супутник (вочевидь, із бажання покепкувати) вказав на постать чоловіка, який лелекою ходив свіжорозораним полем і щось пильно розглядав. Час від часу чоловік нагинався, брав до рук череп’яну скалку чи якийсь камінець і ховав до кишені. На узбіччі біля службової машини (Петро Іванович на той час був директором районної інкубаторної станції) вже виросла чималенька купа таких уламків...
Ми поїхали собі в справах, і потім я ще кілька разів згадувала про чоловіка, який використовує свій вільний час так дивно і, головне, зовсім нетипово для жителів провінції.
«Стьмяніли браслети і гребені,
Розпались намиста разки,
Що їх одягали древні
Смагляві юні жінки».
Ліна Костенко, із циклу «Душа тисячоліть шукає себе в слові»
...Так, багато хто в дитинстві мріяв знайти свій скарб. Комусь він уявлявся глечиком з коштовностями, комусь ввижався підземеллям історичного замку, начиненим лицарськими обладунками, а інший снив дерев’яною скринею, видобутою з руїн монастиря, — обшитою залізом і наповненою стародавніми рукописами.
Петро Іванович теж мав заповітну мрію — знайти... метеорит, уламок іншого, незнайомого світу. І мою скептичну посмішку дилетанта він миттю нейтралізував поясненням:
— Гадаєте, це так просто? Та на всій території колишнього Союзу їх було знайдено не більше двохсот!
Отож давня й на перший погляд прозаїчна мрія не полишала його й після закінчення ветеринарного відділу Олександрійського сільськогосподарського технікуму. Життєві обставини склалися так, що він не міг здобути освіту за велінням душі.
Здавалося б, чого простіше: маєш потрібний, прибутковий у сільській місцевості фах ветлікаря (а Озеров, як людина відповідальна, завжди старанно й охоче оволодівав знаннями — і в школі, і в технікумі), маєш родину, двійко дітей, шановану посаду з перспективою кар’єрного росту — живи, «як всі», буденно й розмірено, без претензій. Та юнацька мрія, за те, що він її не зрадив, поступово з нав’язливої ідеї-фікс перетворилася на хобі, а затим стала просто невід’ємною часткою його внутрішнього «я». Знайдений дивний уламок якоїсь породи Озеров відіслав до Москви на експертизу. Ні, як виявилося, це не був метеорит, а всього лише вулканічний сплав магми (Як? У нашій же степовій місцині, де не те що гір немає — навіть пагорби можна полічити на пальцях однієї руки?!).
З того часу й почалося: Озеров серйозно «захворів» на археологію. Його колекція поповнювалася первісними знаряддями праці й уламками домашнього скарбу (до речі, знахідками Озерова були сильно здивовані Київські фахівці: ці знахідки заперечували відомі дані льодовикової карти четвертинного періоду, за якою в центральній Україні наче й не могло бути стоянок, датованих раніше періодом мустьє).
Для цього захоплення як повітря знадобилися спеціальні знання з історії, геології, археології, які Петро Іванович здобував самотужки, скуповуючи необхідну літературу з таким же азартом, із яким ходив пішки всіма полями району у вільний від основної роботи час на пошуки чергових знахідок.
«І в пута тяжкі клинописні
закована з давніх-давен,
в степу оживає пісня
давно занімілих племен».
За більш як двадцятирічну історію свого захоплення археологією Петро Іванович із любителя став професіоналом-самоуком (якщо використати таке парадоксальне сполучення). Він вивчив з цього питання все, що міг, і вже давно спілкується «на рівних» з ученими-істориками, археологами, вільно оперуючи спеціальними термінами.
Озеров налагодив тісні зв’язки з Київським інститутом археології академії наук, який у кращі часи забезпечував його необхідними для роботи хімреактивами, гіпсом, клеєм. Познайомився з Оленою Василівною Цвек — провідним археологом, кандидатом історичних наук, авторитетним фахівцем з Трипільської культури. Її ділові компетентні поради допомагали розібратися в нових знахідках, правильно їх класифікувати.
Кожне поле в районі відоме Петрові Івановичу, жодні земельні роботи — чи то будівництво, чи звичайна оранка — не проходили повз його увагу. І як результат — кілька тисяч експонатів для історичних музеїв Києва, обласного центру. (Коли ще існував районний краєзнавчий музей, велику частину його експозиції становили саме знахідки місцевого археолога-любителя. Стоянки первісних людей, відкриті на території району Озеровим, нараховуються десятками, чекають на своє детальне дослідження понад 400 курганів-поховань мідного віку).
Не обійшлося і без «втрат». Хоч і красивою була місцева легенда про історичну роль у боях із турками замуленої нині річечки — притоки Великої Висі (начебто і назва її, Гептурка, каже сама за себе), та довелося спочатку засумніватися в її підгрунті, а потім узагалі розвінчати. За час багаторічних пошуків і досліджень Петро Іванович дійшов висновку, що на території району жили звичайні бідні племена, і ніяких «великих торговельних шляхів», а відтак і битв на воді, тут не було. У кожної знахідки Озерова — своя передумова й історія, — завжди особлива, колоритна, і кожній знахідці в довершеному вигляді передує копітка праця. Наприклад, цю біноклевидну ритуальну чашу, фрагмент якої я беру до рук iз столу археолога, Петро Іванович збирав зі шматочків цілих три роки. Ставив на полі віхи — там, де знайшов перший уламок. Потім наступного року приходив знову на те ж саме місце — після оранки. І ніхто сьогодні не скаже, що проста вишуканість первісного майстра-гончаря ще кілька років тому являла собою для непосвяченого споглядача лише купу глиняних скалок — грубих і безформених, які треба було ще ретельно очистити за спеціальною технологією від вапнякових нашарувань, потім склеїти докупи.
Найцікавіші знахідки Петра Івановича кожен оцінить по-своєму. Мене, наприклад, спантеличили зуби доісторичної акули (виявляється, 50 мільйонів років тому на місці піщаного кар’єру було море!). А ще невеличка, з долоню завбільшки, трипільська «чашечка». Їй 5 тисяч років, а Петро Іванович спокійнісінько використовує знахідку під... банальну попільничку: «таких глечиків щороку можна відшукати безліч!». Або як вам сподобається скелет мамонта, якого тримає господар у себе на горищі, хоч і в «розібраному» вигляді? Знайти — знайшов, про цей випадок і районна газета свого часу писала. А от куди подіти? У краєзнавчих музеях роками лежать не розібрані й не паспортизовані знахідки — десятками тисяч. (Лише від садиби Озерова кілька років тому від’їхала вантажівка, повна таких скарбів, а їх уже знову ніде складати!).
Та найбільша гордість Петра Івановича — ритуальна модель трипільського житла: стародавній скульптор виявив неабиякий хист, і земля донесла до наших часів це своєрідне «послання» майже непошкодженим. Як фахівець Озеров пояснює своє захоплення від незвичайної знахідки, що нині перебуває в Києві:
— Із 1908 року від Дніпра до Дунаю було знайдено лише кілька десятків таких моделей, і моя — одна з тих, що найкраще збереглися, одна з найцікавіших.
«...Ідуть роки. Ідуть століття.
Хтось щось руйнує. Хтось і створює.
А Місто Ур зсипає сміття,
зсипає сміття на свою історію». «Місто Ур», Ліна Костенко.
Археологія завжди була справою одержимих ентузіастів, і навіть у «стабільні» радянські часи мало фінансувалась із державних джерел, не одержувала суттєвої підтримки. Нас радянська доба наділила невиправданим прагненням до грандіозності, помпезної величі. Так, підняти козацьку чайку з дніпрового дна — куди гучніше й престижніше, ніж щоденно розгрібати завали музейних запасників, на світ божий витягувати експонати, які ще ніхто й ніколи не бачив і навряд чи скоро побачить найближчим часом. В Україні десятки, сотні музеїв, що своїм жалюгідним становищем волають про допомогу, про елементарну увагу до своїх проблем, а загалом — до всієї культурно-історичної спадщини. Ми на короткий час згадуємо про них лише тоді, коли на митниці затримують чергового «ділка» за спробу вивезти з України предмети історичної цінності. Таке трапляється нечасто. І тим гучніше звучить запізніле обурення. А, між іншим, сотні не менш цінних експонатів просто гинуть від поганих умов зберігання, від браку коштів на їх реставрацію. Лише в Озерова таких експонатів кілька тисяч — набереться на цілий краєзнавчий музей. У Новомиргороді був колись свій музей, по крихтах зібраний ентузіастами. Але після того як на зорі «перебудови» його приміщення передали віруючим, експонати почали кочове життя — поки найкращі, унікальні, не зникли безслідно. Голоси місцевої інтелігенції на захист пам’яток історії рідного краю не долинули до бюрократичних кабінетів, і музей тихо припинив своє існування.
Та що там якийсь невідомий музейчик місцевого значення! Наприкінці минулого року, наприклад, пограбовано Світловодський краєзнавчий музей, потерпають від безгрошів’я фонди обласного.
Петро Іванович з болем розповідає, що, побувавши вперше в Криму два роки тому, був прикро вражений великою кількістю «диких», ніким не контрольованих розкопок. Шукачі скарбів по-варварськи порпаються в історичних землях Тавриди — все, що має велику культурну цінність (звичайно, не лише в грошовому виразі) — прилипає до брудних рук і пливе за кордон. І немає нікого, хто б владно поклав цьому край раз і назавжди. Всі раніше прийняті закони виявилися безсилими перед жорстокими реаліями життя.
Нерозуміння близьких, що не поділяють твого захоплення, нехай навіть величиною в півжиття, ще можна якось збагнути. Але як важко змиритися з байдужістю держави, якій, власне, і присвячується твоя невтомна праця? Ще на посаді директора iнкубаторної станції Озеров не раз чув на свою адресу на ділових нарадах — що, мовляв, з нього візьмеш, археолога! І прізвисько «археолог» стало з доброго дива лайливим. Хоча в некомпетентності Петра Івановича не звинуватиш: його й зараз важко «впіймати» на місці — їздить за приватними викликами рятувати домашню худобу. Професія ветеринара хоч і не гріє душу, та дозволяє прогодувати родину за цих скрутних часів, навчати дітей. А мазі від опіків на основі лікарських трав (фітотерапія — ще одне велике захоплення Петра Івановича), що їх він виготовляє за власною складною й унікальною рецептурою, вже не одного хворого поставили на ноги.
Проте коло його інтересів ще не замикається на фітотерапії та археології. Книгозбірню спеціальної літератури час від часу поповнюють старі видання, цікаві своїми маргіналіями — записами колишніх власників на полях, між рядків. Він їх реставрує, вивчив самотужки давньоруську мову, — щоб зрозуміти ці послання. Нове хобі дало йому змогу відшукати слідки своїх предків — генеалогічне древо Озерових сягає корінням у рід старовірів із Червоного Яру під Кіровоградом (колись Єлисаветград).
...Довгі експедиції зі студентами й школярами, з товаришами з «археологічного цеху», пошуки нових знахідок залишилися в минулому — хвороба прив’язала молодого чоловіка до подвір’я, перешкоджає повністю присвятити вільний час улюбленій справі. Залишилася лише слабка надія на те, що місцеве керівництво нарешті зверне увагу на ентузіаста- колекціонера. Адже йому треба дійсно так мало: лишень виділити й відремонтувати приміщення для краєзнавчого музею, який Петро Іванович мріє очолити. А порожніх приміщень у райцентрі досить-таки багато.
Та поки що не трапляється безкорисливого мецената, лише «залізні» комерсанти одного разу зацікавилися експонатами Озерова — чи немає, бува, чого «цінного» на продаж? Їм не зрозуміти цінність поховання амазонки з войовничого племені сарматів. І трипільська таріль чи зерновик, які господар збирав із шматочків, для новоспечених нуворишів не цінніші глека або макітри, що продаються на провінційному базарі.
«Моїм правилом у житті було — працюй... працюй доти, доки служать тобі руки й доки б’ється живе серце в твоїх грудях, працюй на користь твого народу, Вітчизни дорогої тобі», — ці слова Д.І. Яворницького, автора тритомника «Історії запорізьких козаків» Петро Іванович взяв і своїм девізом життя. Озеров сьогодні складає докладні карти місцевості, робить замальовки, пише грунтовну працю як підсумок своєї більш як двадцятирічної діяльності — археолога, історика, краєзнавця, та й просто людини дійсно непересічної, одержимої пізнанням — світу, природи, історії людства. Та й себе самого — як його частки.
