«Нам треба вивчати свою країну»

«Нові» вінничани, які залишили свої домівки у 2014 році на сході України і переїхали до Вінниці, діляться спогадами про Євромайдан у Донецьку, розкривають причину початку гібридної війни і власне бачення ситуації

«БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ОДЯГАТИ РОЖЕВИХ ОКУЛЯРІВ «БРАТНЬОЇ ДРУЖБИ»

Андрій ЄРМАКОВ, керівник Подільської студії вишивки «СвоєРідне»:

Рішення про те, щоб залишити Луганськ, для родини Єрмакових було непростим. Вони мали улюблену роботу. Займалися мистецтвом, наукою, досліджували українську обрядовість, вишивку, традиції. Та остаточне рішення визріло у день так званого референдуму, 11 травня 2014 року. Коли Андрій вигулював собаку, він побачив, як на виборчу дільницю, розташовану біля їхнього будинку, йшли святково одягнені люди, з піднесеним настроєм, з дітьми, з повітряними кульками, під якісь радянські пісні, що гриміли з динаміків. Все це було схоже на вже добре забуті першотравневі демонстрації з минулого. Тоді Андрій зрозумів, що поруч з цими людьми він жити більше не зможе.

«Коли повернувся додому, до дружини зателефонували наші друзі й запросили приїхати до Вінниці, запропонували безкоштовне житло. І попри те, що ми у Вінниці ніколи не були до цього, вирішили їхали. За місяць залагодили всі справи, звільнилися з роботи, син захистив диплом. І вранці 9 червня 2014 року вже були у Вінниці. Вперше у своєму житті... Ми залишили Луганськ назавжди, тепер я це розумію, бо він ще довго перебуватиме в окупації, бо досі немає передумов для його швидкого визволення з російської окупації, — запевняє Андрій. — Чи могли б ми уникнути війни і тимчасової втрати контролю над цими територіями? Навряд чи. Війна почалася не з нашої ініціативи. І наші землі окуповані ворогом не тому, що ми якісь недолугі або ні на що не здатні. Війну розв’язала Російська Федерація — ворог потужний і підступний. І якраз завдяки мужності, рішучості, самовідданості й згуртованості української нації ворога зупинили. Рано чи пізно він зазнає поразки. Для цього нам треба вивчати свою країну! Беззаперечно! Скажу, можливо, неочікувану річ: вивчати також треба і Росію. Вивчати об’єктивно. Щоб більше ніколи не одягати рожеві окуляри «братньої дружби», бо історія наших відносин говорить протилежне».

«ДОВЕЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ НЕ ОДНЕ РОЗЧАРУВАННЯ»

Володимир МОЗГУНОВ, декан філологічного факультету Донецького національного університету імені Василя Стуса:

Коли бойовики захопили ДонНУ, Володимир Мозгунов був змушений працювати «під прикриттям» кілька тижнів. Він буцімто ходив на роботу, а тим часом тишком-нишком перексерював документацію і пізно ввечері вивозив її через задній двір університету, і це в той час, як колеги мало не щодня доносили один на одного та писали наклепи.

«Я розумів, що університет — це установа, і для того, щоб він функціонував, недостатньо зберегти свідомий проукраїнський колектив, треба врятувати документи. Хоча ситуація у вересні 2014 року була така, що ми перестали одне одному довіряти, бо знали, що вже доносять і пишуть листи з наклепами, я був змушений прикидатися і ходити на роботу. У той період мені довелося пережити не одне розчарування, але найболючіше було від мого колишнього студента, який був асистентом на кафедрі журналістики. Коли до нас у корпус зайшли бандити, він прийшов до мене в кабінет і спитав моєї поради, що робити. Я сказав, що треба збиратися і виїжджати, бо молоді й розумні мають жити в Україні. І наступного дня він на мене доніс, — пригадує Володимир. — Не знаю, що на той момент дало мені силу втримати себе у руках, а головне — зберегти совість перед самим собою. Я міг залишитися у комфортним умовах, мені пропонували очолювати факультет у Донецьку. Але від тієї ситуації я за-ди-хав-ся!!!

...У Донецьку залишилося багато людей, які чекають на повернення України, вони не виїхали в силу різних обставин. Багато хто з них сидів там до останнього, сподіваючись, що туди зайде українська армія. А от ті люди, для яких важливе відчуття комфорту, а не любов до України, виїхали найпершими. Зрештою, ця моя думка підтвердилася тоді, коли ми приїхали до Вінниці: здавати житло «донєцкім» не хотіли. Господар, у якого я знімав помешкання, попередив: «Не дай, Боже, ви виставите тут прапор «ДНР»!» Виявилося, коли приїхали перші люди з Донбасу й їх щирі вінничани взяли до себе на квартири, вони пили, гуляли і співали пісні під прапором «ДНР». У це було важко повірити, але така гірка правда».

«ДОВКОЛА ТЕМИ «ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ» БІЛЬШЕ СПЕКУЛЯЦІЙ, АНІЖ ПРАВДИ»

Сергій БОНДАРЕНКО, аспірант Донецького національного університету:

Сергій залишив Донецьк у серпні 2014 року через те, що залишатися там було небезпечно. Каже, що коли виїхав з власного двору, все обірвалося. Було життя «до», і наступало життя «після». Що буде попереду — не знав. Влітку подав документи на навчання в аспірантуру Донецького національного університету. Уважно стежив за евакуацією закладу. Будучи у Києві, допомагав чим міг. А наприкінці жовтня йому запропонували очолити прес-центр ДонНУ. Вже у листопаді 2014 року Сергій з родиною переїхав до Вінниці.

«Мабуть, нам, «переселенцям» ДонНУ, було не так важко, як іншим. Були друзі, знайомі, колеги, була робота... Перші місяці відчувалася внутрішня напруга щодо стереотипу «ми» — «вони». Було кілька неприємних моментів, але розуміння та підтримка від вінничан «затирали» ці нюанси. Я відверто не очікував, що це такі прості люди. Направду, довкола теми «переселенців» більше спекуляцій, аніж правди. І було б не так образливо, якби вона були пов’язані з ідеологічними засадами. Особливо прикро, що на цьому заробляють гроші, а проблеми не вирішуються. Досі держава лише формально підтримує внутрішньо переміщених осіб. Мої знайомі, які переїхали та живуть у різних куточках України, вже втратили надію на те, що держава щось зробить і допоможе, сподіваємося на себе та на людей. Інколи настає відчай, але це швидко проходить, коли думаєш про родичів, друзів та знайомих. Тих, хто зараз на передовій. Ми повинні бути сильними, не розпорошуватися. Треба гуртуватися, щоб зміцнити країну, вилікувати її. Це можливо лише за умови фізичного звільнення захоплених агресором територій. Тоді, коли буде перемога. Якщо перші два роки я не думав про те, як подолати розрив між «нами» та «тими», хто залишився в окупованому Донбасі, то зараз такі думки відвідують мене дедалі частіше».

«В УКРАЇНІ КОЖЕН РЕГІОН ПО-СВОЄМУ СТВОРЮЄ І ДОПОВНЮЄ ЄДИНУ ДЕРЖАВУ. У ДОНЕЦЬКУ ПРО ЦЕ МАЙЖЕ НЕ ГОВОРИЛИ»

Андрій ТАРАНЕНКО, підприємець, громадський активіст:

Великий будинок у Донецьку, офіс у 300 квадратів поблизу мерії, склади з товаром і обладнанням — все це Андрій залишив у рідному місті, яке через доноси сусідів змушений був покинути і влітку 2014-го виїхати разом із сім’єю до Вінниці. Зараз він не шкодує про втрачене, найбільше йому болить втрата рідної сестри — у ментальному значенні. Вона чомусь вірить у Росію і не вважає Україну своєю Батьківщиною.

«Як там Толстой казав: «Усі щасливі сім’ї схожі, а нещасні — кожна по-своєму». Це про нас, нинішніх переселенців, бо кожна родина, яка покинула Донбас, пережила події, про які не хочеться згадувати навіть через три роки, — каже Андрій. — Донбас завжди поважав силу. Головним мав бути вождь — чи то директор шахти, заводу, чи то олігарх, на якого можна було покласти всі свої надії й чекати результату. Особистої ініціативи майже ніхто не проявляв, її фактично не було. Таким чином були вибудовані суворі вертикалі, й людей змушували працювати без права голосу. Громадський сектор не був настільки сильним, щоб контролювати владу та тиснути на неї. Але тенденції до його пожвавлення та підсилення були. Не вистачило часу! Коли ми виходили на мітинги за європейські цінності, то на площах збиралися тисячі людей. Якщо порівнювати з кількістю тих, хто стояв за Росію, то це було рівне співвідношення — 50 на 50. Але тут слід зауважити, що більшість із них — це не донеччани, а привезені з Ростова і Таганрога люди. У них навіть говір був специфічний, і визначити їх у натовпі було нескладно.

Чому на Донбасі не займалися створенням і збереженням українських цінностей? Не було бажання, можливості й часу. Люди працювали по 10 — 12 годин в шахтах, на заводах. І ніхто, якщо відверто, не прищеплював їм любов до України. Це зараз організовують поїздки для дітей із Волновахи до Івано-Франківська, але це треба було робити ще у 1992 році. Відсутність державності, лідера, авторитету вплинула на розпорошення регіонів, серед яких Донбас був «особливим» і з «особливими людьми», які годують, як нам говорили, всю Україну — створювалася ілюзія міцності, переваги над іншими. І цей регіональний патріотизм, на жаль, зіграв злий жарт. Бо в Україні всі регіони особливі, кожен по-своєму створює і доповнює єдину державу. У Донецьку про це майже не говорили».

«СТЕРТИ КОРДОНИ ДЛЯ ПІЗНАННЯ ОДНЕ ОДНОГО»

Костянтин ПРИЛЕПСЬКИЙ, програміст:

До Вінниці Костя переїхав два роки тому. До цього він майже рік жив у Дніпрі, а родом сам із Красного Луча, що на Луганщині. На малій батьківщині спершу працював викладачем вишу, а потім активно займався громадською роботою і мав власний проект з краєзнавчого туризму. Пішки обійшов усю Луганську область, багато подорожував, проводив краєзнавчі дослідження. Проте у Вінниці довелося згадати про старі навички і зайнятися програмуванням. Зараз він робить ІТ-проекти, виховує разом із дружиною двох дітей, а у вільний час займається туризмом та улюбленим слеклайном.

«Для мене рідний дім — це місце, де чекають і люблять. Як у пісні! Усі стереотипи і штампи, які на нас навішують, — для людей, які не вміють або не хочуть думати. У своєму житті я багато подорожував Україною. Коли ми приходили у те чи інше село і просили склянку води, ніхто нас не запитував і не говорив: «Ви з Донбасу? — значить, не дамо води, а якщо з Франківська, то ось вам кринична». Все це спекуляції! Люди з забобонами є скрізь, вони можуть із мухи зробити слона і навпаки. Але не треба стимулювати їх створювати чутки. Згадайте про те, чим лякали російськомовне населення України на Донбасі, мовляв, у Києві їдять дітей! Коли всі починають про це говорити, «аналізувати», «обсмоктувати», то кількість людей, які прагнуть вставити свої «п’ять копійок», збільшується. Така психологія маси, і цим добре скористалися спецслужби. І не в ярликах чи штампах причина внутрішнього непорозуміння, вона у незнанні одне одного. Якби ми більше подорожували Україною, спілкувалися між собою, знаходили спільні теми (а їх вистачає), нас не ділили б на регіони. Нам треба стерти кордони для пізнання одне одного. Для цього українці мусять знати свою країну. Подорожувати нею. Бути мобільними. Самостійно збирати інформацію. Бачити все своїми очима. І, не слухаючи «експертів» у новинах, робити висновки про те, що для нас добре, а що ні. Лише тоді пазл українського обрію складатиметься з яскравих фрагментів».