«...Намацав гранату і чомусь згадав козаків під Берестечком»

Розмову з Олегом Кіращуком із Коломиї почали з такої теми: в Інтернеті є дуже багато фотознімків наших бійців у зоні АТО. Нерідко вони сфотографовані з котиками, кроликами... А нещодавно мене до сліз зворушило фото з передової: полита грядочка цибулі, висадженої прямо на... бруствері окопу. Хіба ці факти не свідчать про дивовижну миролюбність українців, любов до життя і до всього живого?

Цікавлюся думкою Олега з цього приводу. Після деяких роздумів писанкар відповів так: «Я не підтримую тези про контрастний чорно-білий світ. Не можна думати, що на нашому боці лише добро, а на боці ворога — суцільне зло. Я теж знаю випадок, коли сепаратисти спеціально направили бабусю (вона йшла на нашу територію, щоб отримати пенсію) на мінне поле. Звісно, експеримент був з передбачуваним фіналом — літня жінка підірвалася на міні... Щоправда, їй пощастило вижити, тож і знаємо про цей випадок. Але я ніколи не забуду про те, як маленький хлопчик, їдучи з цієї самої «ДНР» на наш бік, сказав: «А вы знаете — на той стороне тоже не все плохие...» Недаремно кажуть: вустами дітей глаголить істина! Йому лише років шість, а він уже розібрався, що й до чого. Нам на блокпостах дітки «з того боку» часто намагалися потиснути руки, адже хлопчики традиційно поважають людей зі зброєю. На думку ідеологічно заангажованих родичів, дітлахи багато чого не розуміють, більше розраховують на власні враження. Саме діти, на мою думку, є найбільш проукраїнським сегментом «ДНР». А що ж до дорослих сепаратистів... Згоден, що серед них теж трапляються нормальні люди. Навіть як приклад можу розповісти такий випадок. Це сталося під Дебальцевим. Наша машина з медиками випадково заїхала на блокпост сепаратистів. Ті одразу побачили, що машина із синьо-жовтим прапором. Але вогонь не відкрили. Може, тому, що перед ними були медики? Лише сказали тихо, з притиском: «Так, ребята, разворачиваемся... и НАЗАД!» І попри те, що такі випадки траплялися, в цілому ж — зрада свого народу і своєї країни неминуче занурює сепаратистів у зло. Я глибоко переконаний, що на нашому боці позитиву значно більше...»

ЧИ ПОВЕРНЕМО ВТРАЧЕНІ ТЕРИТОРІЇ ТА ЛЮДСЬКІ ДУШІ?

Олег Кіращук вважає, що так, повернення до кращого можливе. Він розповів, що стоячи на блокпостах, під час огляду автобусів, які їхали з боку «ДНР», завжди намагався подати руку літнім жінкам, звертаючись до них, скажімо, «пані»... Багатьом із них це подобалося, а ось наші бійці підколювали Олега: «То ми хунта чи не хунта?» Проте така поведінка давала свої плоди. Адже люди порівнювали нас із сепаратистами і робили висновки не на користь останніх. У вересні минулого року, десь у районі Слов’янська, до бійців підійшов чоловік середнього віку і дав два гарно оздоблених (і, звісно, недешевих) кошики з виноградом. «Я щиро подякував, — згадує Олег, — взяв кошики й попросив, щоб чоловік хвилинку зачекав — мовляв, зараз пересиплемо виноград і повернемо кошики. Тільки-но я це сказав, як у чоловіка на очах виступили сльози, і він тихо сказав: «Да что вы? Там ребята гибнут, а вы о корзинах беспокоитесь...» І можна було зрозуміти цього проукраїнського донеччанина — ще були занадто свіжі спогади про Іловайськ...»

Були й інші хвилюючі моменти. Влітку цього року, під час чергування Олега на блокпосту (в районі Станиці Луганської) до них під’їхав трактор. Тракторист відчинив дверцята і став голосно кричати — бо крізь гул мотору погано чути: «Мужики, эта песня о вас!..» Потім підкрутив звук, і всі почули слова добре знайомої пісні: «Воины света, воины добра...» Цей факт лише підтвердив думку, що значна частина місцевого населення сприймає українських воїнів як своїх визволителів, а не так, як їх налаштовувала російська пропаганда. Хоча Олег припускає, що певний відсоток ще довго ненавидітиме Україну. Але вони вже не роблять погоди. «Восени минулого року, — згадує Олег, — я з кількома бійцями підійшов до відділення банку, щоб зняти зарплату зі своїх карток. Перед нами стояла величезна черга з пенсіонерів. Ми завагалися — чи ставати в таку довжелезну чергу, адже нас відпустили з розташування частини ненадовго. Наші перешіптування та нерішучість помітила одна літня жінка, яка була в черзі. Вона тут же вийшла і розкричалася, що, мовляв, якби не ми — «хунта» і «фашисти», то й черги ніякої не було б. Але на одну таку істеричну бабцю знайшовся добрий десяток адекватних людей, які рішуче поставили її на місце, а нам запропонували піти до банку поза чергою...»

НЕГАТИВ

Обговорюючи з Олегом тему війни, прийшли до висновку, що творчі люди гірше переносять перебування на передовій, зате легше адаптуються, повернувшись додому.

«Якось уже вдома я вийшов на двір, щоб розпалити багаття, — розповідає писанкар. — За звичкою накинув на себе захисну військову форму. Метушуся біля вогню, бічним зором бачу лише рукави і раптом відчуваю, що мене ця форма... дратує. Мобілізує, тонізує та водночас страшенно дратує! Психологи, мабуть, краще пояснили б причину цього відчуття. І коли я зняв камуфляж, то мені одразу якось полегшало. І хоч дружина каже, що після війни я став значно спокійнішим і стриманішим — насправді ж, мені доводиться контролювати кожен свій крок...»

ФОТО З АРХІВУ ОЛЕГА КІРАЩУКА

Ні Олег, ні його дружина не розповідали двом своїм діточкам подробиць перебування батька в зоні АТО, тому хлопчик та дівчинка сприймали відсутність глави сім’ї відносно спокійно. Аж ось у середині лютого, після повернення з госпіталю Олега Кіращука запросили на зустріч до школи, де навчається його п’ятнадцятирічна дочка. «Коли я зайшов у актовий зал, — згадує писанкар, — то побачив, що там зібралися здебільшого старшокласники. Тому й запитання були не по-дитячому серйозні. Відповідав на них дуже обережно, щоб не травмувати підліткової психіки. Моя дочка сиділа в другому ряду, недалеко від мене, тому я не міг не помітити, як під час нашого з учнями діалогу змінювався вираз її обличчя. Далі вона дедалі нижче нахиляла голову і, нарешті, тихо заплакала... Тільки тепер вона зрозуміла, наскільки важкий період довелося прожити мені разом з бойовими побратимами...»

ПІД ЧАС БОЮ ПІД ДЕБАЛЬЦЕВИМ ВКЛЮЧИВ «ПОВСТАНСЬКЕ ТАНГО»

Не кожен наважиться розповісти про свої враження від ближнього контакту з противником; проте Олег відвертий навіть у подробицях: «Коли через наші позиції прорвалися російські танки, я взяв у руки гранату і з сумом подумав: «Ну все, Олежику, приїхали...» Чомусь одразу подумав про бійців УПА і згадав козаків під Берестечком. Стиснулося серце, коли подумав про дружину і дітей... Раніше я в перерві між боями встигав навіть СМС-ку відправити, тепер же було не до цього — ситуація була критичною та вимагала максимальної мобілізації. Я дістав мобілку, бо дуже хотів підбадьорити себе і побратима (нас в окопі залишилося тільки двоє) відомим «Козацьким маршем»... Але трохи поспішав, хвилювався, тому увімкнув те, що вийшло — «Повстанське танго». Під його музику ми й воювали. Адреналін зашкалював, але ми нічого не могли зробити з танками, бо мали тільки стрілецьку зброю. Дивно, що ворожий танк, який проскочив через наші позиції, не розвернувся і не проїхав по нас, — а легко міг би утрамбувати в окоп, у свіжовириту землю... Це вже пізніше я дізнався, що танк тоді зупинився лише тому, що однією гусеницею провалився у наш бліндаж. Потім під’їхала ворожа бойова машина піхоти, і звідти висипали озброєні сепаратисти. Зрозумів, що це вже наші «цілі», тому гранату поклав у кишеню, взяв автомат і почав прицільно стріляти... Сепаратисти залягли, і я зрозумів, що їм теж стало страшно. І я нарешті відчув моральне задоволення. Ось коли почалася для мене повноцінна війна, бо я повірив у себе. Перед цим я бачив ворога лише на віддалі, а тут він був зовсім поряд... Саме після Дебальцевим я зрозумів, чого вартий як воїн...»

«Я ПОСТІЙНО ВІДЧУВАВ, ЩО МЕНЕ ОБЕРІГАЄ ЯКАСЬ ВИЩА СИЛА...»

Не міг я не запитати писанкаря про те, як поводять себе наші солдати в бою.: «10 — 20% воюють безстрашно, як леви. Власне, на них все й тримається. Це природжені воїни, і результат бою багато в чому залежить від їхнього професіоналізму. А решта зазвичай просто намагаються перебороти свій страх і більш-менш ефективно вести бій. І нарешті, є відсотків десять, які готові заховатися в будь-якій щілині, тільки б не ризикувати життям. Користі від таких у бою небагато...» — розповідає Олег.

А віра? Чи допомагає вона нашим військовослужбовцям? «Можу сказати лише за себе. Мабуть, мало значення те, що я писанкар — а це сакральний вид мистецтва. Звісно, я віруючий, а тому завжди відчував, що мене оберігає якась вища сила. Можу назвати багато випадків дивовижного везіння. Було таке, що хотів подзвонити дружині і сказати лише пару слів: «Сонечко, у мене все добре». Якось незграбно вхопив мобільний телефон, і він тут же випав у мене з рук. Я нахилився, щоб підняти його з землі, і в цю ж мить поряд вибухнула міна — осколки просвистіли над головою... Коли ми з напарником дивом вирвалися з оточення (бо ворожий танк застряв, а піхота залягла), то в «зеленці» натрапили ще на одну групу своїх. Ідучи вже з ними, потрапили в засідку, де мене і ще одного хлопця поранило. Я марно намагався зупинити кров, притуливши до скроні балаклаву. Врятувало те, що мене дуже вміло перебинтував боєць родом із Закарпаття, бо сили я втрачав дуже швидко, цілком міг би померти від втрати крові. Закарпатець на ймення Мілан наполіг на тому, щоб вони зупинилися, бо мене конче треба перев’язати. І вся група терпляче чекала, попри те, що ворог наступав нам на п’яти... Потім ми йшли уздовж залізниці. Якби не натрапили на нашу розвідгрупу, то пішли б прямо назустріч своїй смерті. Добре, що розвідники попередили нас, що дорога на Дебальцеве вже закрита — ворожі диверсанти поперекривали всі можливі шляхи нашого відступу. Саме розвідники (а їх було сім чи вісім чоловік) стали нашими ангелами-охоронцями на цьому етапі й благополучно вивели з оточення. Я пізніше подарував Міланові писанку, хотів би ще й командирові розвідників подарувати. У зоні АТО солдати з різних регіонів дуже зблизилися і набагато більше, аніж до війни, почали цінувати все українське».