«Підняти інтелектуальний пласт»

«Острів Європа», проведення якого ми ініціювали у Вінниці, це по суті інвестиція в те, щоб Україна не залишалася осторонь літературних трендів, щоб кожна маленька література почувалася включеною у світовий контекст. Навіть якщо вона є камерною і не багатою ресурсами, вона все одно є важливою. Це був виклик для нас і для авторів, жодна книжка яких не перекладена українською. Ми запросили авторів, яких вважаємо важливими голосами на теперішньому етапі розвитку світової літератури, тими людьми, які озвучують колективне свідоме і несвідоме. Насамперед ми хочемо, щоб цей процес включеності, перетворення «островів» на «архіпелаг» був постійним і щоб ніхто не почувався самотнім чи забутим. Найбільший дивіденд, який ми очікуємо від фестивалю, — це збільшення кількості перекладів іноземних авторів і українських літераторів іноземними мовами», — так окреслила мету міжнародного фестивалю «Острів Європа» його співзасновниця, відома українська письменниця, вінничанка Катерина КАЛИТКО. Каже, що її рідне місто давно заслужило стати активною і продуктивною точкою на літературній мапі України, бо саме на «золотому перетині» бракувало літературної події, яка закладала б підвалини для розвитку не лише міської інтелектуальної сцени, а стала «землетрусом» для культурної сцени України.

Робити висновки, чи сколихнув «Острів Європи» Україну, поки що зарано. А от те, що у Вінниці він став інтелектуальною подією №1 літа 2018, — уже очевидний факт. Попри дощову погоду, яка змушувала організаторів оперативно змінювати місце проведення того чи іншого заходу, кількість охочих потрапити на зустрічі, презентації, дискусії, перформанси засвідчила — в місті є достатньо людей, які хочуть чути письменників, хочуть підтвердження того, що європейськість Вінниці не тільки в статусі найкомфортнішого міста, і не тільки в хороших дорогах чи транспорті, а, власне, у відчутті Європи, її «золотого перетину» тут, у Вінниці.

КОСТЕЦЬКИЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

У, так би мовити, нульовий день фестивалю, ще до офіційного старту, в літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського представили експозицію «На горі», присвячену вінницькому митцю-європейцю Ігорю Костецькому. Експозиція, яка діятиме до 26 червня, представляє раритетні книги з видавництва «На горі», унікальні архівні документи, світлини, мистецькі твори, а також образи, що супроводжували Костецького упродовж життя. Із листів та уривків цитат митця можна зрозуміти, що ця людина дійсно володіла неабияким талантом та відчуттям слова, а також певною філософією, яка і сьогодні є досить актуальною. Це підтвердив і дослідник творчості Костецького, літературознавець, професор із Торонто Марко Роберт Стех, який приїхав спеціально на фестиваль, щоб на власні очі побачити Вінницю — місто, яке так любив Ігор Костецький.

«Він дуже рідко писав про політику, але коли писав, то радше про питання політичної культури. В далекому 1956 році Костецький написав дві великі статті — «Етюди українсько-російські», які він видав у журналі, і «Етюди українсько-європейські», які досі існують лише в машинописі. В цих статтях літератор розповідає, що українська нація, як і кожна у світі, що хоче бути повноцінною, може здобути незалежність і свободу лише тоді, коли вона знайде свою унікальну місію. Ця місія не має бути для заспокоєння власних інтересів, а для створення добра для людства. Він писав, що українці — єдина нація в Європі і світі, яка спроможна нейтралізувати російську загрозу для світу. Росіяни, яких ми знаємо сьогодні, ніколи не були нацією, в них забрали їхню культуру більше, аніж у тих народів, яких Росія поневолила. Вони залишилися без своєї землі, ідентичності, без розуміння, хто вони такі. Тому, на думку Костецького, українці — це єдина нація, яка спроможна з одного боку зрозуміти складність цього питання, а з другого може допомогти своїм сусідам знайти їхню ідентичність. Але одним із перших кроків для України має бути усвідомлення власної ідентичності. Треба перебрати на себе давній Київ, інтегрувати спадщину Київської Русі в українську ментальність і самосвідомість. І саме такі дії примушували б Росію знайти власну ідентичність та інакше поставитися до своєї ролі у світі.

У ненадрукованій статті Костецький писав про те, що єдина можливість для Європи вижити — об’єднатися, і Україна мусить бути частиною Європи, бо вона найголовніша. Хлопці, які зупинили на східних кордонах одну з наймогутніших армій світу, майже не маючи зброї, саме ті, хто це нині розуміє, і саме ті, які пізніше доведуть, що вони борються не з ненависті до тих людей, яких вони змушені вбивати, а з любові до тих, яких вони оберігають. Таких людей в Україні ще замало і ще буде далека дорога для того, щоб створилася критична маса свідомих людей. Але якби не було шансів, ми сьогодні не зустрілися б і не говорили про неопубліковані твори Костецького. Тому я радий, що Костецький повертається до Вінниці і в Україну загалом, бо від нього часом можна навчитися набагато більше про сучасний час і про виклики сьогодення, аніж від найбільш актуальних політичних аналітиків».

«ЄВРОПА ЯК ЛЮСТЕРКО»

Марко Роберт Стех представив у Вінниці свій роман «Голос» і став першим літератором, хто розпочав міжнародну програму. Загалом за три дні вінничани мали можливість познайомитися з творчістю володарки престижної польської премії Вітольда Гомбровича Веронікою Мурек, чеською літераторкою Дорою Капраловою, ізраїльською письменницею родом із Чернівців Беллою Шаєр, співзасновницею літературного салону в Цюриху Даною Грігорчеа та іншими. При відборі учасників акцент робили на авторах, які ніколи не звучали українською. І це був своєрідний challenge, як кажуть організатори, тому що письменники не розкручені, вони не мають своєї промоції й фактично у Вінниці відбувається їхня перша презентація. Хедлайнером міжнародної програми став письменник Альгерд Барахевіч, який є чи не найвідомішим сучасним романістом у Білорусі. Головною темою його нового роману «Собаки Європи», який він представив у Вінниці, є місце білорусів і Білорусі у світі.

«Не так давно я брав участь у конференції в Берліні і мене попросили сформувати, що таке Європа для мене. Я сказав, що це острів, на якому нас покинули, — пригадав Альгерд Барахевіч. — Що таке Європа сьогодні для нас? Це люстерко. Ми туди дивимося і роздивляємося — чи ми там, чи ні? Криве це люстерко чи рівне? Тобто ми бачимо і себе, і себе збоку. Й оця подвійність, напевно, і є наше сприйняття європейського світу. Мене часом дивують рекламні вивіски. Усі бачать на магазинах секонд-хенду написи «одяг з Європи». Що це означає? Одяг з Європи, а я що — не в Європі? То, де я є? В Африці, Азії чи на іншому окремому континенті? Хто я — абориген чи європеєць? Мій роман «Собаки Європи» це і вияв, і змагання за європейську ідентичність. Це спроба розібратися і зрозуміти, а де ж власне я живу і хто я є».

#FREESENTSOV

Українська «братія» літераторів була представлена потужним десантом: Андрій Курков, Артем Чех, Микола Рябчук, Ірина Цілик, Олена Стяжкіна, Остап Сливинський, Сергій Татчин, а також молодші прозаїки і поети. Головна ідея цього блоку полягала в тому, щоб створити атмосферу «літературного безвізу», поєднати європейських митців з українськими колегами, доводячи в такий спосіб традицію інтегрованості української культури в континентальні й світові тенденції.

ОРГАНІЗАТОРИ ТА УЧАСНИКИ ЗАХОДУ ВИСЛОВИЛИ ПІДТРИМКУ УКРАЇНСЬКОМУ РЕЖИСЕРУ ОЛЕГУ СЕНЦОВУ ТА ІНШИМ ПОЛІТВ’ЯЗНЯМ, ЯКИХ НЕЗАКОННО УТРИМУЮТЬ У РОСІЇ. ВОНИ ВЛАШТУВАЛИ КІЛЬКАХВИЛИННИЙ ФЛЕШМОБ, ВЗЯВШИ ДО РУК ПЛАКАТИ З НАПИСОМ #FREESENTSOV І ПО ЧЕРЗІ ВИСЛОВИВШИ СВОЇ ДУМКИ

Українські письменники не оминули теми наших в’язнів Кремля. Так, у другий день літфесту після емоційного виступу харків’ян Олега Каданова та Сергія Жадана, які читали власні твори на майдані Незалежності, організатори та учасники заходу висловили підтримку українському режисеру Олегу Сенцову та іншим політв’язням, які незаконно утримуються в Росії. Вони влаштували кількахвилинний флешмоб, взявши до рук плакати з написом #FreeSentsov і по черзі висловивши свої думки. «Олег Сенцов зараз бореться за те, щоб весь світ почув про кричущу проблему — порушення прав людей, які не вчинили жодного злочину, окрім як бажання бути вільними», — резюмував флешмоб директор фестивалю Олександр Вешелені.

НЕСІРІ ЛЮДИ В «СІРИХ ЗОНАХ»

Тема війни, окупації, невидимих ролей — стала «нервом» фестивалю. Про жіночі долі під час Другої світової і нинішньої війни на сході України дискутували літераторки Олена Стяжкіна та Ольга Гнатюк. Під час розмови вони намагалися витягнути непомітні у великих історіографічних баталіях жіночі голоси, які щораз частіше дають правдиве свідчення того, чим була, є і прагне бути війна, коли вона приходить у життя людей. В останній день фестивалю про несірих людей у сірих зонах рефлексували Олена Стяжкіна та Андрій Курков. Обидва письменники представили свої свіжі романи і, за словами модератора дискусії Остапа Сливинського, прагнули сформувати власний «протокол безпеки» для людей, які опинилися в тилу ворога.

«Нові книжки українських письменників Олени Стяжкіної «Розка» та Андрія Куркова «Сірі бджоли» проводять нас нелегкими маршрутами скитань і спогадів тих, хто прагне дивитися в майбутнє наперекір війні. Головна героїня Олени Стяжкіної згадує про минуле, описує картини Донецька до окупації, свою молодість, і коли починається війна, в неї розривається будь-який зв’язок із минулим. Він перетворюється на закриту капсулу, і вона не має до нього доступу. Але головна тема, як розмовляти з людьми, які пішли на так званий протокол безпеки — це ключова фраза у Стяжкіної. Як не говорити, щоб вижити. І оця моральна дилема, в якій опиняється героїня в критичній ситуації, найголовніша, — коментує Остап. — Андрій Курков у своєму романі дивить на ситуацію із ззовні, але як белетрист і романіст він дуже вдало вживається у своїх героях. Найважливіше і ключове питання, що може зробити література, щоб діалог відбувся, як вона може обійти оцей «протокол безпеки». Іншими словами як говорити правду так, щоб нікому не зашкодити».

«...Саме ці спроби говоріння з собою радянською полегшують намагання описати сьогоднішню війну, бо вона є відлунням тієї радянської мови, яка не була подолана в Україні, — додає Олена Стяжкіна. — Насправді «сіра зона» — це не тільки прифронтові території, якщо ми будемо чесними, то «сіра зона» є й у Вінниці, і в Києві. Коли воїн повертається з фронту, з тієї зони, де він відстоював свою батьківщину, де смерть була ціною за все, де життя мало сенс абсолютний і вищий, «сіра зона» з’являється там, де йому пропонують дати хабара чи плюють у спину. Вона розширюється. Ніби тут усе добре, немає російської авіації, ми живемо, як раніше, й нехай так буде. Але це означає, що загроза «сірої зони» є актуальною — для нас усіх, усієї України».

РОЗУМНА ІНВЕСТИЦІЯ

Упродовж трьох днів письменники не лише зустрічалися з читачами на терасах книгарень, брали участь у дискусіях, представляли свої новинки, а й влаштовували дивовижні музично-поетичні перформанси у саду музею Коцюбинського та запрошували на покази знакових фільмів українських режисерів, які в різний спосіб пов’язані з Вінницею. І хоча найбільш інтригуюча та експериментальна подія — «тихі читання» на острові Кемпа, який майже десятиліття не був включений у суспільне життя містян, — через дощову погоду не відбулася на острові, а тривала на теплоході, фестиваль достойний посісти своє місце на культурній мапі України, бо вже має власний формат і подачу.

«Ми прагнули переакцентувати роль Вінниці від культурного дозвілля до певної культурної медитації. Наше місто — це неймовірне місце для творчості. Компактність і камерність, яку додає Вінниця, і є лейтмотивом нашого фестивалю, — резюмує Олександр Вешелені. — Нині на літературній мапі України дружня, але умовна конкуренція форматів, фестивалів, молодіжних ініціатив, і ми розуміємо, що Вінниця не має права відставати. Вона має задавати певні тренди, створювати свій унікальний, виписаний з цього місця, формат, ідею і меседжі. В нас їх достатньо, якщо рахувати по заходах, то це 30+, і 50+ — якщо орієнтуватися на учасників. Це інвестиція в наше бачення міста, яке потребує багатьох зусиль, щоб підняти цей інтелектуальний вінницький пласт. І на щастя, сьогодні маємо сприятливі умови для того, щоб ці зусилля були виправдані і реалізовані».