СИНИ ТОПОЛИНОГО ПУХУ

1990, Львів

Раніше, кілька років тому, також було літо. Я з Богданом йшов до бібліотеки. Власне, йшов я, а він — за компанію. Я — батько, а він — син. З огляду на родинність, я закривав очі на різні його витівки, а він намагався не помічати моїх.

Спека.

— Чому ми туди йдемо? — запитував Богдан.

— Мені треба подивитися газети. Це — моя робота. За неї іноді платять гроші — і я купую хліб, черевички... морозиво.

Богдан жвавішає:

— І жувачки?

— І жувачки.

— Ну тоді ходімо... А що це за місце?

— Вулиця.

— А як вона називається?

— Швабська.

— А чому?

— Шваби — це німці. І тому вулиця Швабська. Вони, мабуть, тут жили.

— Що, і цей магазин німецький?

— Мабуть, ні, — ситуація майже безвихідна. — А, дивись-но, у цьому зачиненому магазині морозиво продають, коли відчинено.

— Дійсно?!.. Знаєш, тату... я подумав, що на німецькій вулиці нам слід бувати частіше. Коли відчинено, і є морозиво... А куди ми ще прийдемо?

— На площу Петефі.

— Петека?

— Петефі. Це такий угорський поет, як в Україні Шевченко, в Росії — Пушкін.

Алейки. Перший жовтий листок на червоному камені широкого тротуару.

— А куди це ми прийшли?

— Це і є площа Петефі.

— А-а... Петека...

— Ось і він. Бачиш — шабля, а друга рука у кулак стиснута.

— А він не вдарить?

— Ні.

— Тоді давай підійдемо, подивимося — що у нього на шаблі висить.

— Це віночок... Навіщо підходити?

— Ні, давай підійдемо.

Ми підходимо.

— А з чого віночок?

— Із сосни, бачиш — багато шишечок.

— Я хочу по ньому вдарити.

— Не можна, не можна, бо Петефі кулаком ударить.

Відходимо. Богдан озирається:

— А чому він стоїть?

— Бо помер, а люди, які люблять його, зробили його із заліза і поставили, щоб не забути...

— Хочу дивитися на риб у річці. Ого, як високо! От якби моста не стало — було б нижче.

— Нижче, але спершу ми б упали з берега.

— Ні, так не піде.

— Ну, тоді ходімо до бібліотеки.

А там:

— Тату, вбий осу! Вона заважає мені думати.

— Це — бібліотечна оса, синку, її вбивати не можна. Вона всім заважає думати, щоб довго не сиділи.

— А... правильно. Я не хочу тут довго сидіти.

Знову розглядає вітрину з черевичками, на які я все ніяк не зароблю, і дочасним дідом Морозом із білим мішечком. Ось його ми перед Новим роком обов’язково купимо.

— Богданчику, ходімо на пошту, щоб купити ще одну марку для листа до бабусі.

Зачинено.

— А для чого купувати марку?

— Вона коштує грошей, і на пошті по ній бачать, що ми заплатили, і потім відвезуть листа до бабусі.

— А як на листі з’являється марка? Коли тьоті з пошти заплатити гроші — що вона зробить?

— Відірве одну марку від інших, приліпить до язика, а потім відліпить і притисне до нашого конверта... а ось і пам’ятник Пушкіну. Це російський поет. Він написав: «У лукоморья дуб зе...»

— А він також помер?

— Помер.

— А чому, коли люди вмирають, їх показують?

— Ну... люди люблять Петефі, Пушкіна, але їм цього мало. Їм треба, щоб любов їхня була залізякою або каменюкою. За життя людей взагалі не бачать.

— Диваки ці люди... А чому міст такий довгий через Уж?

— Бо внизу дуже широка яма.

— І вода?

— І вода.

— А якби моста не було?

— Машини під’їжджали б до ями і падали колесами догори.

— Багато машин?

— Багато.

— Скоріше б цього моста не стало, щоб подивитися.

А біля самої річки, на каменях, Богдан сказав:

— Я не міг зрозуміти, для чого я взяв відерце, а тепер ясно — щоб носити камінці і будувати своє озеро.

— А навіщо воно тобі? — перебираю ініціативу на себе.

— Щоб туди запливла риба.

— А коли запливе?

— Щоб носити туди воду, і не давати озерцю зникнути.

Ми з ним — зовсім рівні. Я ніколи не «наїжджаю» на нього, чим дратую матір. Я, певно, поганий батько. Ніяк не можу здобути для Богдана та Назара будинок, хороші велосипеди, шведську стінку. Я навчився якихось слів і по-простому радію, говорячи їх пацанам. Щоправда, з Богданом говорив більше. Нині життя суворіше, доводиться заробляти на хліб по-кріпацьки тяжко — з Назаром менше спілкуюся. Проте Богдан передає йому недоказане мною, що чулося від мене... Їх не можна обдурити. Коли ми, у дусі горбачовського часу, мали намір злиняти до Америки і наївно думали, що ми там дуже навіть потрібні для підняття на новий рівень заморського суспільства, Богдан на набережній біля драмтеатру показав на Уж і запитав:

— Це море?

— Море, — легковажно відповів я.

— Ну тоді перейдімо по мосту на інший бік і житимемо в Америці.

Більше я так не жартую, щоб не дезорієнтовувати пацанів щодо місця проживання.

Мені не повезло, то хоч нехай вони поїдуть, куди слід, і дадуть своїм дітям житло, піаніно, дитячі меблі, щоденні банани.

Іноді й тут добре буває, та це всередині сім’ї, поза всіма циркулярами, міні- і максіначальників. Коли, наприклад, якось Назар видав визначення: «Ранок — це коли у трусів виростають ноги». А якось у спеку я лежав на спині прямо на килимку біля канапи, він приліг мені пітною пахучою голівонькою на груди:

— Твої ніздрі, як очі. Чорні і злі.

І він же дорогою з дитсадка:

— До Америки я б точно дійшов пішки, а додому не можу. Візьми на ручки.

...Тополі скидали пух. А Богданові — два. Він дивиться на біле, ловить його долоньками і говорить раптом:

— Тату, я назбираю його багато, зроблю подушку, щоб взимку мені снилися дерева.

Я радісно пристримів. А вдома посидів, подумав і відклав на господарські потреби одну зі всіх неопублікованих книг своїх. Тим більше, що тополі й далі скидали у Комсомольському парку пух і гріли мене причетністю до першого сина. Тим більше, що монолітний народ мікрорайону «Перемога», після загибелі книги моєї, не прийшов під вікна з криками тужливого протесту, а спілка місцевих письменників не оголосила через «Закарпатську правду» одноденного трауру. Кому потрібні вірші, коли відкидають честь, і на всіх, мов чорна сорочка, присутній бруд? Це в маленькій слабосилій Угорщині ніжний юнак Пішті або Дюрі опублікує у шкільному тижневику першого дописа — його захоплено вітають, видають окремою книгою у твердій оправі з багатьма ілюстраціями. І після такої зустрічі духовним середовищем — ростуть угору Пішті або Дюрі, міцнішають, нагнітають товщину книг, вступають в академіки і підтримують потім таких самих юнаків, якими були самі.

Таке секретарям наших творчих спілок, створених Комуністичною партією Радянського Союзу і досі не розпущених, і не снилося.

Проте як важко знайти час на спілкування з дітьми між зароблянням на помідори і пошуком штепселя для пилососа. А треба. На систему освіти, яка нагнітає механічне сприйняття світу, сподівань мало. Вона, система, якщо змушувати дитину суворо дотримуватися її — збудить лише протест, небажання вчитися, небажання знати. Яскравий приклад цьому те, що не пригноблювані батьками за «трійки» і не зубрящі все поспіль вільні люди знаходили і знаходять саме своє покликання, а відмінники здебільшого нарікають потім на долю та неправедність життя.

Я сам жалкую, що стаціонарно навчався у школі довше чотирьох класів.

І університет, де для успішності треба було сидіти з витріщеними очима на всіх лекціях і не спати... не спати, хоч так хотілося.

Так багато було гіпнотизерів. А Вчителів? Готуюся загинати пальці. Думаю. І опускаю руки.

«То як жити на Вкраїні, сини мої милі?»

Не знаю.

Родичів серед європейського населення закордону для нас не знаходиться. Канада тільки дечим допомагає. Про Штати я вже говорив. Химериком таким був я. Ніхто нічому до ладу не вчив. Сам доходив. Щоб подзвонити в американське посольство Москви і почути ламаний неврубальний англо-російський говір, їздив з Ужгорода на львівський телеграф. Для конспірації. Щоб КДБ не засікло.

Кому ми потрібні, якщо навіть тут не потрібні? Яка солодка латиноамериканська Марія запустить нас, хоч і з річною пропискою, до свого модного салону?

Та люди їдуть.

Від тополиного пуху. Від яблук на рідних деревах. Від нездарних батьків своїх, котрі все життя промучилися зі свинями та коровами. А шкода. І безнадійно. Хіба від себе втечеш?

І немає Тараса Бульби, який уб’є Андрія, сина свого, за зраду землі своєї.

...Давно вже немає тієї квартири на комариному колишньому, кажуть, і проклятому болоті, тієї дружини, закоханої у «крутих», як сльозливі сільські закарпатські баптисти в Ісуса Христа. Лишилися тільки ми — я, Богдан і Назар. Лишилося найголовніше — ми завжди фантастично раді один одному. Навіть в Ужгороді, схожому на Америку лише єдиним хмарочосом. 16-поверховим. Раніше писали, що він неухильно схиляється в бік річки. Тепер про це забули навіть мешканці... Економічні труднощі... Нічого не вдієш...