Визрівання помаранчевої революції
Довибори усунули загрозу червоного реваншу, який міг завести країну в безвихідь. Нова розстановка політичних сил проявилася, наприклад, під час розгляду законопроекту «Про державну владу і місцеве самоврядування». Демонстративно внесена комуністами поправка, яка передбачала надання голові Верховної Ради функцій глави держави, була відкинута навіть більшістю соціалістів, хоча парламент очолював лідер їхньої партії.
Парламентські та президентські вибори 1994 року створили в країні нову ситуацію. Новина її лише невеликою мірою визначалася персональними змінами у керівництві «партії влади». Л. Кучма мав такі самі невизначені повноваження, як і Л. Кравчук. Більш істотним було те, що загроза червоного реваншу змусила прагматичну частину управлінців відмовитися від створення радянської вертикалі влади, добиватися реального поділу влади на законодавчу і виконавчу гілки та згуртуватися навколо нового президента. Радянська вертикаль закріпила б стан хаосу, в якому були зацікавлені тільки комуністи. Вони, як і в 1917 році, керувалися правилом: «чим гірше в країні, тим краще для них». Прийти до влади в цілком благополучній країні в них не було шансів.
Л. Кучма розумів, що за підтримку треба платити. Він переміг завдяки підтримці лівих партій, але почав виконувати програму, протилежну проголошуваній перед виборами. У жовтні 1994 року він звернувся до Верховної Ради з документом «Про основні засади економічної та соціальної політики», в якому накреслювалася стратегія ринкових реформ, у тому числі — широкої приватизації. Вона відповідала інтересам керівників державних корпорацій, які були представлені в парламенті або мали вплив на народних депутатів. Тим самим Л. Кучма заручився підтримкою депутатів-мажоритарників і представників нелівих партій у своїх спробах наповнити президентську посаду реальними повноваженнями.
Новообраний президент вніс до Верховної Ради України свій проект Конституції і доклав зусиль, щоб добитися від парламенту прийняття Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування». В ньому вперше конкретизувалися функції і повноваження президентської посади як найвищої в системі державного управління. На перший погляд, прикладені зусилля були безвартісними. Закон, який змінював політичний устрій, міг бути запроваджений у життя тільки тоді, якщо здобував не звичайну, а конституційну (дві третини) більшість голосів. Між тим ні ліві, ні праві в українському парламенті не мали конституційної більшості.
Прийняття недіючого закону було тільки першим кроком у задуманій в оточенні президента політичній комбінації. Одразу після цього Л. Кучма добився в гострій політичній боротьбі з прибічниками О. Мороза в парламенті, щоб зафіксовані в цьому законі великі посадові повноваження президента були тимчасово, терміном на один рік реалізовані у вигляді Конституційного договору між президентом і більшістю депутатів. За цей рік Кучма побудував вертикаль виконавчої влади і почав шантажувати опонентів: або легітимне прийняття Конституції України з прописаними в ній повноваженнями президентської влади (уперше конкретизованими в Законі України «Про державну владу і місцеве самоврядування»), або нелегітимний (тобто не передбачений існуючим законодавством) всеукраїнський референдум на підтримку нової Конституції, причому у вигляді первісного президентського проекту, без узгоджених під час парламентських дебатів поправок. Ніхто з прибічників або противників президента не сумнівався у тому, що народ підтримає президентський проект Конституції України. Громадянам країни смертельно набридло протистояння президента і парламенту, яке тривало з 1992 року і не дозволяло вийти з глибокої економічної кризи. Разом із тим усі політичні діячі розуміли, що згідно з діючою Конституцією 1978 року глава виконавчої влади не може оголошувати референдум без згоди парламенту, не наражаючись на звинувачення у державному перевороті. Щоб покінчити з патовою ситуацією, обом сторонам треба було шукати компроміс на основі прийнятого, але не діючого Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування».
27 червня 1996 року Верховна Рада розпочала історичне засідання, присвячене розглядові Конституції України. Після безсонної ночі депутати опрацювали компромісний проект, який набрав при голосуванні 315 голосів при необхідному мінімумі в 300 голосів. За прийняття Конституції проголосував 21 аграрій (2 — не голосували, 2 були відсутні) і 17 соціалістів (6 голосували проти, 2 — утрималися, 2 були відсутні). Деморалізована такою поведінкою союзників, велика комуністична фракція розкололася. Проти прийняття Конституції проголосувало тільки 29 з 89 депутатів-комуністів. 10 членів цієї фракції були відсутні, 20 — не голосували, 10 — утрималися при голосуванні, нарешті, 20 — підтримали Конституцію. Внаслідок цього Верховній Раді вдалося прийняти необхідною більшістю голосів Основний закон, який перетворював Україну на президентсько-парламентську республіку. Відомий політолог Дмитро Видрін іронічно писав: «Не було ніякої боротьби Кучми за велетенські повноваження президента, ухвалені й зафіксовані в Конституції: прокинувся вранці свіжий і відпочилий, а неголені, від безсоння з кругами під очима депутати вже несуть Конституцію, де чітко вказано, що Директор у країні один і вирішує все й за всіх тільки він»…
І справді, політичні й ринкові реформи, які стали можливими після парламентських і президентських виборів 1994 року, здійснювалися «в пакеті». За сприяння у побудові сильної президентської вертикалі влади Л. Кучма платив такими реформами, які максимальною мірою сприяли інтересам колишньої компартійно-радянської номенклатури. Розбудова національної державності в її внутрішньому та зовнішньому вимірах здійснювалися безперешкодно з 1991 року. Але демократичні процеси в соціально-економічній сфері були заблоковані: при Л. Кравчукові — через ігнорування ринкових реформ взагалі, при Л. Кучмі — внаслідок їх проведення в інтересах найближчого оточення президента. Такий напрям реформ Л. Кучма зберіг і після того, як домігся великих повноважень за Конституцією 1996 року.
За 1991—1993 рр. у приватну (в тому числі кооперативну) власність перейшло тільки 3,6 тис. підприємств та організацій, переважно дрібних. Кампанія приватизації, здійснювана під контролем президентської адміністрації Л. Кучми в узгодженні із законодавчою владою, докорінно змінила українську економіку. Кількість об’єктів Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, які залишалися у державній власності на кінець 2001 року, була такою: у промисловості — 2 808 з 97 637; у будівництві — 1 772 з 53 530; у торгівлі — 1 660 з 232 464. Власниками роздержавлених об’єктів ставали ті, хто мав хист до підприємництва, поєднаний із владою. Номенклатурники разом із радянськими тіньовиками, підприємливими комсомольцями та напівлегальними кооператорами «перебудовчої» доби і ватажками кримінальних структур юрмилися навколо об’єктів державної власності, відриваючи від неї найбільш ласі шматки. Тривала відсутність законів і регулюючих процедур у галузі приватизації була не випадковою: вони заважали б процесу, названому в народі «прихватизацією».
За короткий строк вагома частка народного господарства країни була поділена між кількома кланами олігархів. Виникли могутні фінансово-промислові групи (ФПГ), які об’єднували технологічно пов’язані між собою підприємства і працюючі з ними банки.
Оцінюючи розпочаті з 1994 року ринкові реформи, слід взяти до уваги таке: ніхто не зміг би запропонувати раціонального способу приватизації заводів і фабрик, які впродовж трьох поколінь перебували в державній власності. Так само тільки пов’язані з державою потужні ФПГ, які утворилися на базі супермонополізованої неконкуретноспроможної економіки, мали шанс прорватися на світові ринки. Однак фактом залишається те, що монополістичні об’єднання забезпечували собі надприбутки завдяки зрощенню з представниками виконавчої та законодавчої влади.
Діяльність Л. Кучми впродовж першого строку його президентських повноважень не може бути оцінена тільки у білих або тільки у чорних фарбах. Без сумніву, він вніс вирішальний вклад у подолання небезпеки червоного реваншу з боку такого релікта радянської доби, як КПУ. До цього його зобов’язувала сама посада президента, яка суперечила радянській системі влади. Однак очолювану президентом деідеологізовану частину «партії влади» неможливо розглядати як політичну силу, котра вела рішучу боротьбу з «родимими плямами» тоталітаризму. Навпаки, вона використовувала ці плями, щоб не допустити демократизації політичного режиму і економічного життя. Деідеологізована частина «партії влади» залишалася таким самим реліктом комуністичної доби, як і ліві партії. Це засвідчив характер побудованої президентом і парламентом держави.
ЯКУ ДЕРЖАВУ ПОБУДУВАЛИ ПРЕЗИДЕНТ І ПАРЛАМЕНТ?
Верхи і низи українського суспільства виявилися після 1991 року в різному становищі. Верхи були організовані і тому здатні на самостійні дії. Більшість представників колишньої номенклатури спромоглася зберегти владу і використати у власних інтересах об’єктивно неминуче роздержавлення засобів виробництва.
Низи були неорганізовані, а точніше — атомізовані. В Радянському Союзі існувала вражаюча кількість різноманітних організацій, але всі були підпорядковані вождям державної партії, мали вертикальну будову і грунтувалися на засадах «демократичного централізму». Іншими словами, вони були пристосовані до трансляції волі керівників членській масі, а не навпаки. Після розпаду ладу ці структури зберегли попередню будову, і тому керівні центри профспілкових і громадянсько-політичних організацій входили в ту саму «партію влади», яка уособлювала державу. Суспільство тільки формально піднялося над державою. Насправді кожний громадянин перебував у цілковитій залежності від держави — економічній і психологічній.
Щоб не допустити соціального вибуху, державні чиновники турбувалися про створення елементарних умов для виживання незахищених верств населення. Але в першу чергу всі вони, починаючи від президента, турбувалися про власний добробут. Тривалий період перебування української економіки у стані напівколапсу-напівхаосу пояснювався не стільки недосвідченістю, скільки злою волею колишньої номенклатури, яка гарячково міняла владу на власність. Відсутність запобіжників, здатних попередити використання влади в інтересах особистого збагачення, була не випадковим явищем.
Розклад командної економіки в одну мить зробив непотрібними професії, які годували мільйони людей. Після відкриття кордонів в Україну ринула маса порівняно дешевих і якісних товарів народного споживання, що призвело до зупинки багатьох підприємств вітчизняної промисловості. Мільйони українських громадян рятувалися від злиднів та безробіття в європейських країнах. У пошуках популярності політики заявляли, що вони прагнуть інтеграції з Європою і мають намір розбудувати в Україні таку саму соціальну державу, яка створена в усіх країнах поза колишньою «залізною завісою». Однак вони самі не розуміли того, що казали.
Восени 1992 р., коли Л. Кучма став прем’єр-міністром, він запитував депутатів парламенту, що треба будувати. Однак не тільки він, починаючи вже президентом ринкові реформи, відчував себе у незвичній ролі будівника капіталізму. Майже всі представники «партії влади» мислили тоді в категоріях марксизму-ленінізму, який поділяв світ на два табори — соціалістичний і капіталістичний. Насправді однак світ розвивався за іншими законами.
Велика французька революція 1789 р. та європейські революції 1848- 1849 рр. започаткували перехід від традиційного, у своїй основі — феодального суспільства до суспільства демократичного, у перспективі — громадянського. У країнах Заходу утвердилася капіталістична система господарювання, побудована на визнанні недоторканності приватної власності та договірних, тобто ринкових відносин між власниками. У такій системі прибуток від підприємницької діяльності становив цілковиту власність підприємця. Як правило, він капіталізувався, тобто вкладався у виробництво з метою досягти розширеного відтворення. Лише деяка частина прибутку виводилася за межі виробництва: витрачалася власниками підприємства на особисте споживання або з благодійною метою, надходила через податкові канали до державної казни.
У міру зростання залежності державної влади від суспільства капіталістична система господарювання стала звужуватися. Державні інститути почали формуватися шляхом виборів, у яких брали участь усі громадяни (після Першої світової війни — й жінки). Держава тепер вилучала у капіталістів через податкові канали не тільки кошти для власних потреб (на утримання армії, чиновників та ін.), але й додаткові ресурси, призначені на освітні й медичні програми, для підтримки безробітних, іммігрантів, пенсіонерів. Змагаючись за голоси виборців з лівими партіями, прибічники консервативно-ліберального напряму теж висловлювалися за активну роль держави у задоволенні соціальних потреб громадян. Такий перерозподіл ВВП мав соціалістичну природу (від терміну «соціум» — суспільство). Але термін «соціалізм» привласнили більшовики і націонал-соціалісти. Тому державу, яка здійснювала політику перерозподілу, назвали соціальною.
«Держава-комуна» В. Леніна і соціальна держава були породженням соціал-демократії. Різниця між більшовиками і соціал-демократами визначалася ставленням до підприємництва і приватної власності. Соціал-демократи прагнули створити сприятливі умови для вільного підприємництва у конкурентному середовищі. Навпаки, більшовики взяли курс на знищення підприємництва як форми людської діяльності, тому що державна форма власності і господарювання давала їм владу над суспільством. Зворотним боком медалі ставав обов’язок «держави-комуни» матеріально утримувати населення. Зростаюча неспроможність виконувати цей обов’язок призвела до саморозпаду суспільно-економічного ладу.
«Партія влади» майже нічого не зробила для утвердження в Україні соціальної держави. Проілюструємо цей висновок цитатою з перших вуст. У листопаді 2000 року в Києві відбулася наукова конференція, присвячена ринковим трансформаціям. Ініціатор реформ Л. Кучма тоді заявив: «Формула, яка була визначена вже на старті реформ і витримувалася впродовж наступних років — спочатку реформи, а потім вирішення соціальних завдань — виявилася не просто помилковою, а й глибоко деструктивною. На практиці вона звелася до добре відомого: реформи — за рахунок соціальних чинників. У цілому ряді випадків демонтовано навіть ті соціальні здобутки, які свого часу були запозичені західними країнами. Усе це стало повною протилежністю реформам, що здійснювалися, наприклад, у Німеччині Людвігом Ерхардом, а також в інших країнах повоєнної Європи, де завжди і в усьому був визначальним принцип соціальної спрямованості економічних перетворень».
Якраз у 2000 році Україна подолала тривалу економічну кризу і за 2000—2004 рр. більше ніж на третину підвищила свій ВВП. Скористався цим знову-таки капітал, а не труд. Реальні заробітки і пенсії майже не збільшилися. Держава, яку уособлював передусім президент, не турбувалася про народ, внаслідок чого розрив у рівні життя між бідними та багатими досяг потворних розмірів. І знову Л. Кучма, цього разу вже в 2004 році, визнав крах соціальної політики, аніскільки не ототожнюючи себе з державою. У книзі «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні», яка вийшла під його прізвищем, читаємо: «Я з розумінням ставлюся до тих співвітчизників, особливо людей похилого віку, які з ностальгією згадують про минуле. Наші реформи, на жаль, не виправдали сподівань суспільства на швидкі соціальні зміни. Я знаю, що в багатьох людей саме слово «реформи» викликає відразу».
Президент був незмінно повернутий обличчям до «партії влади». Турбуючись про сталість побудованої ним системи влади, він покладався не на потужну соціальну політику, а на збільшення чисельності військ і спецпідрозділів МВС. Тож яку державу побудував режим, створений Л. Кучмою?
Американський професор шведського походження Андерс Аслунд, який вивчав характер ринкових реформ у Росії, в Україні та Киргизії, назвав її державою вишукувачів ренти (rent seekers state). Рентою у специфічно посткомуністичному значенні цього терміну він вважав доходи, які багатократно перевищували прибуток, одержуваний від підприємництва в конкурентному середовищі. Величезні доходи одержували від підприємництва, захищеного пільгами та преференціями, від миттєво переведених в іноземну валюту державних субсидій, які не було потреби повертати внаслідок галопуючої інфляції, від необкладуваних податками посередницьких операцій, від різниці на валютних курсах, якщо був у наявності ексклюзивний доступ до більш вигідного курсу. Та основними шляхами збагачення представників «партії влади» було надання їм або їхнім родичам у власність за символічну ціну великих підприємств, а також одержання ними в обмін за «сприяння» в підприємницькій або політичній діяльності готівки в іноземній валюті.
Хабарі дають або не дають. Ті, хто збудував державу вишукувачів ренти, не чекали, поки хтось здогадається дати хабаря. Їх стратегія, вказував Аслунд, була сплавом цілковитої економічної свободи з численними обмеженнями, додержання яких ретельно відстежувалося. Зафіксовані порушення з наступним залякуванням компроматом давали очікуваний ефект. Тому інші закордонні спостерігачі називали побудовану в Україні державу шантажистською (blackmail state).
Чи винні в ситуації, що склалася в Україні на початку нового століття, конкретні політичні діячі або вся управлінська корпорація? Сумніватися у цьому не доводиться. Вони побудували на рештках суспільно-економічного ладу, що самозруйнувався, ту конструкцію, яку на Заході називали цими непривабливими термінами. Але не треба, мабуть, вимагати від таких діячів того, на що вони органічно нездатні. Вони дбали про власні інтереси, а суспільство в його атомізовоному стані було неспроможне перешкодити їм.
Поступово, однак, в українському суспільстві сформувалися економічні і політичні структури, здатні на повний голос заявити про свої інтереси. Конфлікт між «партією влади», яка була уособленням комуністичного минулого, і суспільством, в якому відбувався процес самоорганізації, ставав за цих умов неминучим. Народ не допустив появи в Україні жахливого мутанта — комунофеодалізму з капіталістичним обличчям.
УРОКИ ВИБОРІВ 1998—1999 рр.
Перед виборчим циклом 1998— 1999 рр. в Україні склалася своєрідна політична ситуація. З одного боку, колосальний протестний потенціал, що нагромадився в суспільстві внаслідок зубожіння основної маси населення, віщував гарантовану перемогу представникам лівих партій як на парламентських, так і на президентських виборах. З другого боку, високий інтелектуальний рівень виборців перешкоджав поширенню лівого популізму. Небезпека червоного реваншу зменшувалася й тим, що колишня КПРС поділилася в Україні на дві конкуруючі партії. Більш потужна КПУ мала безбарвного вождя, а менша за чисельністю СПУ очолювалася більш помітним лідером.
Парламентські вибори 1990 і 1994 рр. відбувалися за мажоритарною системою. Напередодні виборів 1998 року партії з розвинутою структурою і впливом у регіонах (комуністи, блок соціалістів і СелПУ, Народний рух) — почали відстоювати вигідну для них пропорційну систему. Уклавши компромісну угоду з лідерами впливових парламентських фракцій «Єдність» (П. Лазаренко) і «Соціально-ринковий вибір» (Є. Марчук), вони добилися запровадження змішаної пропорційно-мажоритарної системи виборів. За цією системою половина депутатських мандатів здобувалася в 225 мажоритарних виборчих округах, а половина — у боротьбі партій і партійних блоків в єдиному загальнодержавному окрузі. Для партій і партійних блоків встановлювався 4-відсотковий бар’єр. Екс-прем’єри П. Лазаренко і Є. Марчук готувалися до боротьби за президентське крісло і дійшли висновку, що їм не обійтися без розбудови партійних структур.
Готувався до переобрання й діючий президент. У лютому 1996 року його оточення створило Народно-демократичну партію (НДП). Попри відсутність великих первинних осередків, президентська партія завдяки «адміністративному ресурсу» мала впливові позиції в усіх областях, за винятком західних. Її поява стала свідченням партизації владної номенклатури.
Восени 1997 року політичні партії почали оголошувати свої виборчі списки. Утворена в січні 1995 року Соціал- демократична партія України (об’єднана) оголосила список на чолі з Л. Кравчуком і Є. Марчуком. Цей крок дав добрі шанси на успіх для партії, яка налічувала тоді кілька тисяч членів.
