Визрівання помаранчевої революції
Що це було? Це запитання стосовно помаранчевої революції «День» уже не перший місяць ставить експертам і політиками. Сьогодні ми пропонуємо цикл публікацій Станіслава Кульчицького, в яких відповідь на це запитання подається в широкому історичному контексті. Слід зазначити, що відомий історик Кульчицький виступає в нашій газеті сьогодні в 62-й раз.
Моя стаття «Помаранчева революція: між минулим і майбутнім» з’явилася в газеті «День» 27 січня ц. р. Однак після публікації ця тема не відпустила мене зі своїх обіймів. Вона не відпускає й багатьох інших. Питання, яке найчастіше виникає, звучить так: що це було?
Політики та політологи аналізують українські помаранчеві події, співставляючи їх із тим, що починає відбуватися в інших пострадянських країнах. Історики в аналізі йдуть вглиб часу і знаходять в цих подіях наслідки того, що трапилося раніше. У січневій статті в газеті «День» я зробив спробу об’єднати обидва напрями аналізу. Метод виявився настільки багатообіцяючим, що виявилося доцільним розвивати тему, яка уже перетворюється на книгу. Хотів би поділитися з читачами газети «День» основними положеннями, сформульованими в першому розділі ще не завершеної книги.
І ВСЕ-ТАКИ — РЕВОЛЮЦІЯ!
Словосполучення «помаранчева революція» з’явилося в ході президентських виборів 2004 року. До нього звикли, але далеко не всі визнають за цими подіями революційний характер. Тому доцільно розпочати із співставлення двох протилежних за змістом суджень. Як правило, зіставлення допомагає народженню нового знання.
В останньому числі часопису «Критика» за 2004 р. було надруковано матеріали «круглого столу» на тему «Пора українського вибору: між революцією і реформою». Цей міждисциплінарний семінар із запрошенням постійних авторів «Критики» мав місце 8 грудня, тобто в розпал подій. Публіцист Микола Рябчук назвав політичну кризу революцією, яка повинна кардинально змінити систему влади в країні — ту систему, що народилася в 1917 р. Поточні події він назвав спробою завершити революцію 1991 р., оскільки тоді відбувся не злам, а модифікація радянської системи. За 1991—2004 рр. в суспільстві сталися радикальні зміни. По- перше, громадянське суспільство дістало економічну базу у вигляді дрібного, середнього та великого бізнесу. По-друге, суспільство стало більш відкритим завдяки новим технічним характеристикам ЗМІ і поїздкам багатьох мільйонів людей за кордон. По-третє, зникло останнє покоління сталінської доби і виросло покоління людей, яке вже не пам’ятає часів Л. Брежнєва. Отже, М. Рябчук розгортає цілу концепцію — на рівні гіпотези.
2 березня ц. р. Леонід Кравчук в інтерв’ю газеті «День» заявив: «Це була не революція. У 1991 році була революція, змінилася система: замість соціалізму — плюралізм, вибори, ринкові відносини між країнами та всередині». На запитання «А що ж це таке?» Леонід Макарович переконано відповів: «Це зміна команди. Революція — це коли змінюються основи життя. У цьому ж разі змінилися персоналії. Які, до речі, були при владі до цього».
Співставляючи обидва судження, погоджуюсь з першим. У безумовно щирій відповіді Л. Кравчука відчуваються стереотипи радянської людини: 23 серпня 1991 р. — це один лад (перевага надається звичній термінології — соціалізм), а 25 серпня — уже інший (тут досвідчений політик уникає терміну, який проситься на язик — капіталізм). Справді, всіх нас вчили, що до 7 листопада 1917 р. у колишній імперії Романових панував капіталізм, а з 8 листопада почалося будівництво соціалізму. Один день — 7 листопада відводився на Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Та чи все змінилося у нас 24 серпня 1991 р.? Який плюралізм, які вибори, які ринкові відносини?
Відповісти на ці питання повинен історик. Щоб зрозуміти суть помаранчевої революції, треба вивчити визрівання цих подій і визначити їхнє місце в ряду інших. Зупинімося передусім на питаннях типології.
Серед соціальних конфліктів, які мали характер катаклізмів, історики розрізняють громадянські війни (соціальні, релігійні, міжнаціональні) та революції. Не кожна громадянська війна є революцією, але майже кожна революція супроводжувалася громадянською війною.
Коли революція уникала крові, вдячні сучасники називали її «оксамитовою». На відміну від війн, які розв’язували соціальні конфлікти, але мало впливали на відносини в суспільстві, революції змінювали суспільний лад. Для цього інколи виявлялася потрібною не одна революція. Наприклад, у Франції після 1789 р. відбулися дві коригуючі революції — в 1830 та 1848 рр.
Суспільний лад змінюється за допомогою революцій і/або реформ. Магістральний шлях розвитку людства один — від традиційного до демократичного суспільства. Долаючи його, піддані монарха стають громадянами, а населення — народом. Головною ознакою традиційного суспільства є суверенність монарха, а демократичного суспільства — суверенність народу, який формує склад керівників держави на вільних виборах. Але горе народам, які у процесі переходу від традиційного до демократичного суспільства добровільно обрали чи були заштовхнуті силою на невірний шлях.
Російська революція 1917 р. віддала країну політичній силі, яка піднялася з народу, але знищила або підпорядкувала собі всі інші наявні в суспільстві сили і структури. Коли більшовики прийшли до влади, вони встановили тоталітарну диктатуру і з весни 1918 р. розпочали свою власну революцію — комуністичну. Здійснювана впродовж двох десятиліть методами насаджуваних силою реформ, ця революція призвела до появи «держави-комуни» — своєрідної цивілізації, яка була цілком відмінною від навколишнього світу. В поневоленому суспільстві не могли розвинутися альтернативні структури, спроможні кинути виклик комуністичному режиму, ладу і способу життя. Нездатний на еволюцію, радянський комунізм приречений був існувати в незмінному вигляді аж доти, доки породжувані ним проблеми не набули критичної маси. В Україні він проіснував впродовж трьох поколінь.
Революція 1989—1991 рр. зруйнувала зовнішню (країни Центрально-Східної Європи) і внутрішню (союзні республіки СРСР) радянську імперію. На зламі 80—90-х рр. мало хто розглядав розпад КПРС, яка скріплювала своєю диктатурою цю імперію, як повноцінну революцію. У циклі статей в «Українському історичному журналі», присвяченому 10-річчю проголошення незалежності України, я зробив спробу визначити причини, специфіку та рушійні сили Третьої української революції 1989—1991 рр. (2002, № 2, 3, 4). Наша революція, на мою думку, нічим не відрізнялася від антикомуністичних революцій у майже трьох десятках країн, що виникли на руїнах радянської імперії. Проте вона дуже відрізнялася від усіх попередніх революцій — буржуазних або буржуазно-демократичних. Антикомуністичні революції відбувалися як розпад штучного ладу, створеного насильницьким шляхом за лекалами комуністичної доктрини. Саморозпад системи мав вигляд революції, однаково несподіваної для компартійної номенклатури і радянського народу.
Революції 1989—1991 рр. у країнах Центрально-Східної Європи і союзних республіках СРСР мали багато спільних рис, зумовлених характером комуністичного ладу, його якісними, на цивілізаційному рівні відмінностями від демократичного ладу. Проте тривалість перебування в «радянському таборі» поділила посткомуністичні країни на дві групи. У деяких із них, включаючи колишні прибалтійські республіки Радянського Союзу, тоталітарний режим не встиг до кінця перетравити структури громадянського суспільства, що існували до їх поглинення радянською імперією. Їм вистачило однієї антикомуністичної революції, після чого вони увійшли в коло країн євроатлантичної цивілізації. Рештки комунізму в повсякденному житті, свідомості громадян і в економіці вичавлювалися еволюційним шляхом. У більшості пострадянських країн були повністю знищені слабкі елементи громадянського суспільства, які встигли народитися до 1917 року або в перші місяці після падіння самодержавства. Розвиток демократичних структур у цих країнах міг розпочатися тільки після 1991 року. Не дивно, що вони від початку вагітні новими революціями коригуючого характеру. Зокрема Україна довгий час вичавлювала з себе комунізм як засобами реформ (приклад — прийняття Конституції 1996 р.), так і революційним шляхом, що призвів до зміни управлінської команди в 2004 році.
Із сказаного вище випливають два важливі висновки. Сформулюємо їх спочатку в постановочній формі, а далі будемо доказувати на конкретному матеріалі. Доказовий матеріал надає в наше розпорядження саме життя. Як і раніше, пострадянські країни перебувають на марші. Процеси, що відбуваються в них, ще далеко не завершені.
Висновок перший. Гостре протистояння в Україні, яке спостерігалося наприкінці минулого року, було наслідком злої волі деяких технологів і безвідповідальних політиків. Вибори закінчилися, і протистояння зникає, хоча й не відразу. Залишаються відмінності між людьми і територіями, які існували завжди. Україна об’єктивно поділена за багатьма параметрами, але нічого загрозливого в цілому немає. Сила будь- якого згуртованого суспільства — у відмінностях, а не в одноманітності.
Висновок другий. Можна не сумніватися, що різнокольорові революції на кшталт трояндової у Грузії або помаранчевої в Україні спалахнуть і в інших країнах, що виникли після розпаду Радянського Союзу. Все залежатиме від ступеня зрілості громадянського суспільства. Воно розвивається всюди, хоча різними й нерідко уповільненими темпами. Воно не може не розвиватися, тому що з розкладом КПРС зникла незнана в історії людства за глибиною проникнення в усі пори суспільства комуністична диктатура.
«ПАРТІЯ ВЛАДИ»
20 років тому почалися реформи Михаїла Горбачова. Вони започаткували останній етап в існуванні Радянського Союзу. В ході реформ бюрократична «перебудова» переросла у неконтрольований Кремлем потік подій, що зруйнував ленінсько-сталінську «державу-комуну».
Суть головної реформи Горбачова полягала в тому, що радянські органи влади ставали незалежними від компартійних комітетів. Встановлене в 1988 році «повновладдя рад» докорінно змінювало природу радянської влади. Вона втрачала ознаки диктатури і ставала залежною від народу.
Від 1917 до 1988 рр. радянська влада була своєрідним дволиким Янусом: симбіозом повноцінної управлінської влади рад і диктаторської влади компартійних комітетів. «Демократичний централізм», на засадах якого були побудовані партія і всі інші радянські структури, вимагав абсолютної підпорядкованості нижчих інстанцій вищим.
Члени КПРС, за винятком купки олігархів, були лише опосередковано причетні до комуністичної диктатури. Своєю багатомільйонною присутністю рядові партійці надавали державній структурі, якою була КПРС, оманливий вигляд політичної партії. Партія більшовиків після приходу до влади розпалася на дві частини — внутрішню і зовнішню. Зовнішня партія складалася з членської маси, тоді як внутрішня була своєрідним орденом керівників, у якому панувала залізна дисципліна. Влада в партії й державі зосередилася в руках олігархів — членів політбюро ЦК. Незважаючи на безмежні повноваження, орден керівників, тобто компартійно- радянська номенклатура, був не носієм, а лише транслятором диктаторської влади. Державою він керував тільки тому, що діставав від олігархів мандати на посади.
Ліквідація компартійної диктатури викликала неочікуваний колапс влади. Виявилося, що КПРС після втрати статусу державної партії перестала цікавити навіть компартійно-радянську номенклатуру. Щоб утриматися на гребені революційної хвилі, виплекані Кремлем представники київської номенклатури, яких стали називати суверен-комуністами, підтримали ідею суверенізації України. Контрольована комуністами Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Одразу після путчу 19—21 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила вихід України з Радянського Союзу, а комуністичне керівництво українського парламенту заборонило Компартію України.
Чому став можливим такий парадокс: суверен-комуністи в ролі рушійної сили антикомуністичної революції? Насправді це уявний парадокс. Суверен-комуністи зовсім не були рушійною силою революції, спрямованої на знищення ладу, який міг би існувати далі. Революція проявлялася у вигляді саморозпаду ладу, що вичерпав життєвий ресурс. Лад був тоталітарним, тобто в ньому існувала лише одна організована сила — номенклатура. У цій специфічній революції вона керувалася бажанням зберегти владу. «Цілком природно, — писав у 1994 році відомий дисидент Юрій Бадзьо, — що влада мала потрапити в руки номенклатури. У нас просто не було і досі немає іншої суспільно-політичної групи, достатньо розвиненої кількісно і якісно, а отже, здатної збудувати державу».
Антикомуністична революція 1989—1991 рр. по-різному вплинула на «внутрішню партію». Порівняно невелика частина номенклатури, в основному старшого покоління, залишилася на старих ідеологічних позиціях. Не маючи змоги поступитися принципами, ортодокси поступилися керівними посадами. Ці люди звикли до призначень на відповідальні посади за анкетними даними і не змогли витримати конкурентної боротьби на вільних виборах. Деякі з них пішли на відпочинок, інші закріпилися у керівництві лівих партій і ветеранських організацій.
Частина компартійно-радянської номенклатури, користуючись прихованим «золотом партії» або високим становищем у господарських структурах, започаткувала невеликий, але впливовий прошарок банкірів, президентів фінансових банків, біржовиків, власників підприємств і торговельних фірм.
Представники номенклатури, які перебували між крайніми групами, стали «партією влади» — безпартійною після заборони Компартії України. Склад владної корпорації став більш різноманітним, аніж у радянські часи, оскільки визначався не за анкетними даними, а за реальними здібностями людини (в тому числі й кримінальними). Але основу цієї корпорації заклали професійні керівники. Серед них переважали фахівці з різних галузей економіки й культури, ретельно відібрані свого часу компартійними комітетами для керівної діяльності. Без таких фахівців із досвідом організаційної роботи суспільство не могло б нормально функціонувати. Разом із тим управлінці радянської доби внесли у владну корпорацію такі риси, як корпоративізм, клановість, кругову поруку, консерватизм, цинічний прагматизм і безпринципність. До цього «букета» після 1991 року додалася безмежна корумпованість, викликана, з одного боку, нездатністю держави забезпечити гідний рівень життя для своїх управлінців, а з другого — прагненням багатьох із них якомога швидше перетворити ефемерну владу на матеріальні цінності.
Прагматики в «партії влади» виявляли готовність відмовитися від комуністичного новояву й оволодіти загальнолюдськими ідейними цінностями. У 1992 році перший президент України Л. Кравчук закликав своїх колишніх опонентів із середовища Народного руху «забезпечити ідеологічну базу для нової України». Проте психологічно суверен-комуністи не були готові негайно відмовитися від комуністичних стереотипів.
Політичне структурування посткомуністичного суспільства започаткували партії лівого спрямування. Появу лівих партій слід кваліфікувати як регенерацію «зовнішньої» КПРС в умовах невпинного погіршення матеріального добробуту населення. Першою в лівому спектрі політичного життя з’явилася Соціалістична партія України (СПУ). На установчому з’їзді в жовтні 1991 році було оголошено, що СПУ має 60 тис. членів. За незалежними оцінками реальна кількість соціалістів була тоді вдвічі меншою. 90 % членів партії під час її реєстрації виявилися вихідцями з забороненої КПУ. Надалі вона поповнювалася майже виключно колишніми комуністами. Намір засновника СПУ Олександра Мороза осучаснити ідеологію і політику партії зазнав невдачі. Партія не стала соціал-демократичною. За ідеологією вона мало відрізнялася від колишньої КПРС.
У 1992 році провела установчу конференцію Селянська партія України (СелПУ). Її створили голови колгоспів і директори радгоспів із метою відстоювання своїх інтересів у парламентсько-урядових інстанціях. Фактичним організатором і керівником СелПУ став міністр сільського господарства Олександр Ткаченко. На момент реєстрації було оголошено, що партія має 65 тис. членів. Насправді це була партія-фантом без реально організованої членської маси. Однак вона мала відчутний вплив на селі, тому що об’єднувала у своїх лавах аграрний директорат.
Проголошуючи політичний плюралізм, «партія влади» не знайшла підстав, щоб заборонити створення комуністичних осередків. Вона не скасувала заборони КПУ у складі КПРС, бо остання могла би претендувати на відновлення майнових прав. Проте у травні 1993 року президія Верховної Ради постановила: «Громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть створювати партійні організації у відповідності до чинного законодавства України». Після зняття правових перешкод у Донецьку в червні 1993 року відбувся «відновлювальний» з’їзд КПУ. Наприкінці того року в партії налічувалося 120 тис. членів. Партію очолив маловідомий у радянські часи партпрацівник Петро Симоненко.
Поява карликової Прогресивно-соціалістичної партії України (ПСПУ) у квітні 1996 році пояснювалася нестримним честолюбством її лідера Наталії Вітренко — «Жириновського у спідниці», як її назвали журналісти. Завдяки прагненню президента Л. Кучми послабити позиції одного з своїх суперників О. Мороза й галасливо-скандальному лідеру, який не мав проблем із появою на державних каналах телебачення, ця партія відігравала певну роль у політичному житті.
У правому спектрі політичних сил панував Народний рух України. Його оформлення в політичну партію завершилося у грудні 1992 року. Чисельність нової партії не перевищувала 30 тис. членів (у 1990 році Рух об’єднував 600 тис. осіб). Помилково перебільшуючи політичний вплив НПУ, його лідер В’ячеслав Чорновіл взяв курс на розпуск Верховної Ради та проведення нових виборів на багатопартійній основі. Проте розпочата кампанія збирання підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту провалилася.
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
Два широко відомі терміни походять від різних граматичних форм одного слова: президент (лат. praesidens, той хто сидить попереду) і президія (praesideo, сиджу попереду). Вони визначають індивідуального або колективного керівника в установах та організаціях, а також у державі, побудованій як республіка. Семантика термінів вказує на їх належність демократичному суспільству. Попереду сидять, щоб керувати зібранням, тобто упорядковувати й узагальнювати судження тих, хто має право висловлюватися.
Главою держави завжди є не колективна президія будь-якого представницького органу влади, а індивідуальний її носій — президент. Виключенням із правила була побудована на популізмі радянська форма республіканського правління. За радянськими конституціями главою держави вважалася президія Всеросійського (з 1922 року — Всесоюзного) Центрального Виконавчого Комітету рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, із 1936 року — президія Верховної Ради СРСР. Фактично людина, яка очолювала вищий за конституцією державний орган (голова президії, у побуті — «всесоюзний староста») у компартійно-радянській табелі про ранги займала далеко не перші місця.
У президентських республіках президент очолює уряд і обирається населенням. У парламентських республіках він виконує представницькі функції і обирається парламентом. Але у більшості демократичних країн із республіканською формою правління влада поділена між президентом і парламентом у різних пропорціях. Залежно від обсягу президентських повноважень, республіка вважається президентсько-парламентською або парламентсько-президентською. В усіх випадках, навіть тільки з представницькими повноваженнями, президент є головою держави і стоїть над гілками демократично побудованої влади — виконавчої, законодавчої, судової. Але стояти над гілками влади не означає підміняти їх. Президент як глава держави виступає координатором діяльності різних гілок влади.
Посада президента уперше була запроваджена в Конституції США 1787 року. Американський президент поєднує повноваження глави держави й уряду. В конгресі, який складається з сенату і палати представників, зосереджується законодавча влада.
У липні 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла закон про заснування посади президента України. В діючу Конституцію 1978 року було внесено коротке доповнення, яке інтригувало своєю загадковістю: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Цей десяток слів не давав жодного уявлення про те, що мусить робити президент у своїй державі.
Радянські конституції вважалися найдемократичнішими у світі. Зокрема, вони декларували поділ влади на три незалежні гілки, які взаємно врівноважувалися, щоб не допустити переростання будь-якої з них у диктатуру. Але конституції виглядали пристойно лише тому, що диктатура приховувалася поза радянськими органами влади. Конституційна реформа 1988 року ліквідувала диктатуру компартійних комітетів. В Конституції УРСР 1978 року вперше наповнилася реальним змістом стаття, яка проголошувала: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу УРСР. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів».
Але формат влади залишався диктаторським. Номенклатура, яка заполонила ради, мала намір розбудувати замість вертикалі компартійних комітетів таку саму радянську вертикаль. Чужорідна в цій системі влади президентська посада їй заважала. Голова Верховної Ради Л. Кравчук чудово справлявся з народними депутатами, але втратив контроль над парламентом, як тільки був обраний президентом України. Його спроби наповнити реальним змістом конституційну декларацію про президента як главу держави і главу виконавчої влади залишилися безрезультатними. Депутати парламенту не бажали займатися тільки рутинною законотворчою роботою. Їх, так само як депутатів місцевих рад, приваблювали функції виконавчої влади, які давали можливість впливати на кадрові питання і регулювати рух матеріальних цінностей.
Становище колишньої компартійно-радянської номенклатури в незалежній Україні змінилося. З транслятора волі вождів державної партії вона перетворилася на реального розпорядника і вперше дістала можливість привласнювати матеріальні цінності. Тепер вона займала посади з ласки виборців, але нав’язувати їм свої кандидатури виявилося досить просто. Щоправда, вибори коштували дорого, і тому немало депутатів Верховної Ради та місцевих рад використовували кожний день перебування при владі, щоб повернути витрати і забезпечити майбутнє собі та своїм дітям.
Країна все більше занурювалася в анархію і хаос. Протистояння президента України та Верховної Ради на тлі всеохоплюючої економічної кризи закінчилася рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців із проханням підтвердити мандати.
Реагуючи на бездіяльність влади у кризовій ситуації, виборці відмовили в довірі діючому президенту й обрали на вищу посаду в державі представника радянського директорату Л. Кучму. Переважна більшість народних депутатів попереднього скликання не була обрана.
Нові представники «партії влади» належали головним чином до корпорації, яка в недалекому минулому іменувалася компартійно-радянською номенклатурою. Викликана кризою ностальгія виборців за минулим дала депутатські мандати й багатьом представникам лівих партій. Це означало, що «партія влади» поповнилася людьми, які прагнули повернутися в минуле. Вони не бажали усвідомити, що комуністичний лад самознищився, його не можна відродити.
Через вади виборчого закону парламент почав працювати навесні 1994 року в неповному складі (було обрано тільки 338 з 450 депутатів). Блок лівих партій, який зайняв провідне місце серед партійних фракцій, не мав контрольного пакету голосів, але спромігся поставити на чолі парламенту свого лідера — О. Мороза. Поспішаючи скористатися перевагою, яка могла зникнути після довиборів, ліві провели у липні 1994 року в першому читанні Закон України «Про місцеві ради та місцеве самоврядування», який у разі його остаточного ухвалення паралізував би виконавчу владу. До другого читання законопроект уже був підготовлений під звичною з радянських часів назвою: «Про місцеві Ради депутатів трудящих».
