За критеріями суворої науковості

«День» уже розповідав (№195—196) про презентацію в Національному  історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця» першого повного видання видатної пам’ятки українського літописання — знаменитого твору Самійла Величка. Ця  подія — причому саме в Батурині — була незабутньою.

Але не менш важливим є й наступний етап — осмислення й аналіз зробленого, його значення та подальших перспектив вітчизняною науковою  спільнотою. Це дає змогу осягнути обсяг виконаної колосальної праці,  обмінятися набутим упродовж восьми років реалізації цього видавничого проєкту унікальним досвідом, краще зрозуміти вражаючий обсяг завдань на майбутнє. Додамо, що Інститут історії України НАН України, де відбулась така зустріч науковців — це саме та  установа, яка (спільно з Центром вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету та Інститутом рукопису Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського) й здійснила необхідну надмасштабну роботу з підготовки першого повного видання «Літопису» Величка до публікації.

Присутні на обговоренні директор Інституту історії України академік  Валерій  Смолій, співукладачі літопису професор Тетяна Таїрова-Яковлєва та  член-кореспондент НАН України Геннадій Боряк, директор видавництва «Кліо» Віра Соловйова (це видавництво здійснило винятково непросту працю з  публікації «Літопису»: макет, художнє  оформлення, коректура й ще тисячі потрібних речей, не кажучи вже про пошук спонсорів), професор історії з Канади Френк Сиссін (онлайн-зв’язок з-за океану), поет-класик, Герой України Дмитро Павличко наголошували: нарешті повністю, в первісному вигляді опублікований цей «Літопис» — велика правда українського народу, пам’ятка не лише наукова, а й вражаюче свідчення історичної та національної справедливості.

Заступник директора Інституту історії України, член-кореспондент НАН України Геннадій Боряк, який є співукладачем книжки,  докладно зупинився на драматичній історії пам’ятки. Відомо, що оригінал рукопису твору Самійла Величка було куплено 1840 року (цікаво: це рік видання «Кобзаря»!) у Москві комісіонером Большаковим на аукціоні в  колекціонера Лаптєва для відомого історика академіка Михайла Погодіна. Погодін тоді ж повідомив про свою знахідку визначним дослідникам  козацької старовини Осипу Бодянському та Михайлу Максимовичу, але зажадав від них завеликий гонорар за право публікації (обидва українських учених мусили відповісти відмовою).

Це була, зазначив Геннадій Боряк, перша й невдала спроба видати пам’ятку. Разом таких спроб аж до наших днів, за підрахунками Геннадія Володимировича, було шість. Важливо, що Осип Бодянський і Микола Гулак зробили рукописну копію списку Величка, що можна розглядати як другу спробу. Пізніше М.Погодін передав рукопис Київській археографічній комісії, яка й видала його (з багатьма «лакунами» й помилками) в чотирьох томах (цілком випадково розподілених) під «безневинною» назвою «Летопись событий в Юго-Западной России», навіть без зазначення автора.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Потім було ще кілька спроб донести цей духовний скарб до нашого суспільства. Так, 1926 року, в добу українізації, відповідні підрозділи ВУАН видали «Літопис» (фактично — лише першу його частину, в цій праці брав участь Михайло Грушевський). Наприкінці 60-х років минулого століття знаний історик Ярослав Дзира готував пам’ятку до друку — але погром української історичної науки 1972 року став на перешкоді цій роботі. 1991 року відомий історик й письменник Валерій Шевчук опублікував у видавництві «Дніпро» переклад твору Величка сучасною українською мовою — але  той переклад  здійснювався з уже згаданого, цілком недосконалого, російського видання ХІХ століття. І ось нарешті, після восьми років важкої праці, маємо автентичного Величка!

У книжці вміщено 260 безцінних історичних документів, більшість з яких зустрічаємо лише й тільки в цій пам’ятці. Використовував літописець й іноземні джерела (хоч і нарікав, що вони не завжди достовірні, не завжди логічні, їх «на козацький язик перевести трудно», проте схвально оцінив працю німецького історика Пуффендорфа). А взагалі Величко розумів, що  будь-яка реконструкція минулого завжди буде неповною й хибною (цілком сучасний погляд; його слова: «Трудно було намацатися сущої правди...»).

Керівник Центру досліджень історії України Санкт-Петербурзького університету професор Тетяна Таїрова-Яковлєва (співукладачка видання) зауважила, що Самійло Величко був  воістину дивовижною людиною. Роботу над твором він розпочав ще зовсім молодим канцеляристом, у Батурині, і працював  над ним майже до смерті, 30 років (витримав кілька років ув’язнення  за зв’язок зі «зрадником» Мазепою!). В початковій частині (вступі), що його  в первозданному вигляді публікують уперше, є дуже  важлива думка: Величко стверджує, що не козаки «зрадили» Річ Посполиту, а навпаки, Польща зрадила своїх вірних синів, що врятували її в битві під Хотином. Отак літописець інтерпретував українську історію! Перед нами, зазначила пані Тетяна, постають нові нагальні завдання: видати томи текстологічних, історичних та географічних коментарів до пам’ятки Величка, з’ясувати зміст усіх «записів на полях» — а вони містять цінну інформацію, дізнатись, звідки автор здобував використані ним унікальні документи. Роботи дуже багато.

• Пані Віра Соловйова сказала, що цю книжку видавнича команда робила серцем, робила з любов’ю. І це відчувається з фантастичного художнього оформлення пам’ятки.

• Канадський професор Френк Сиссін  назвав публікацію цього «Літопису» «Божим Даром» для істориків.

• Додамо: і не лише для істориків, а для цілого суспільства, яке має знати свої витоки.