За третім ковтком адреналіну — в Афганістан

У Білоцерківському госпіталі Київської області служить молодий, але який вже достатньо побачив у цьому житті, капітан медичної служби — ординатор відділення анестезіології та реанімації Андрій Родзоняк. В 31 рік він устиг побувати в складі миротворчих місій в Іраку й Ліберії. Більш того, на початку квітня цього року запланована його поїздка в Афганістан. Там він буде надавати медичну допомогу мирним жителям у складі литовського контингенту, який виконує миротворчу місію в цій країні.

Недавно голова вітчизняного оборонного відомства Анатолій Гриценко під час свого візиту в Литовську Республіку підписав Технічну угоду між Міністерством оборони України й міністерством охорони краю Литовської Республіки щодо направлення миротворчого персоналу України для виконання завдань у складі литовської групи в рамках Міжнародних сил сприяння безпеки (ISAF) в Ісламській Республіці Афганістан. Миротворці реконструюватимуть афганську провінцію Гор.

Бажаючих служити в Афганістані серед українських медиків було немало, але враховуючи головну вимогу — кваліфікація анестезіолог-реаніматолог і досвід у відповідній галузі понад три роки — саме капітан медичної служби Андрій Родзоняк був затверджений Вищою атестаційною комісією українського оборонного відомства.

Відправляючись у Білоцерківський госпіталь, де повинна була відбутися наша зустріч, я прагнула зрозуміти, що спонукало молодого офіцера піддавати себе ризику в «гарячих» точках, чим стали вони для нього й на що розраховує цього разу, готуючись до службового відрядження в Афганістан. Адже в пам’яті кожного з нас живуть події тієї неоголошеної війни, яку вели представники обмеженого контингенту радянських військ 15 років тому. Андрій Родзоняк розповідав про себе, про досвід, накопичений в екстремальних умовах служби в складі миротворчих сил.

— Першу цивільну медичну освіту отримав у Вінницькому медичному державному університеті імені Пирогова за спеціальністю «лікувальна справа» в 1998 році. За рік до закінчення вузу пройшов військово-медичну підготовку. За розподілом практикувався як лікар-педіатр. Тоді ж визначився, що хочу в медицині займатися справою, результат якої видно відразу ж.

Тому в 2001 році закінчив факультет підготовки військових лікарів Української військово- медичної академії й отримав сертифікат лікаря-фахівця зі спеціальності «анестезіологія-реаніматологія». Свої знання розширив минулого року на курсах мовної підготовки на кафедрі іноземних мов Національної академії оборони України.

— Як ви потрапили до Іраку? Якими були перші враження?

— З серпня 2003 року в складі 5-ї окремої механізованої бригади українського миротворчого контингенту багатонаціональних сил, які підтримують стабільність і безпеку в Республіці Ірак, проходив службу як начальник відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії — старший ординатор медичного пункту. Служба відповідальна, вимагає постійної готовності до дії в найнесподіваніших, нерідко екстремальних умовах.

Звичайно, перед тим, як відправитися в Ірак, батьки не раз намагалися мене відрадити від цього. Але я не відмовився від свого «шаленого рішення», прагнучи перевірити, на що я здатний в далеко не тепличних умовах служби на Середньому Сході.

Жара була нестерпною. У тіні стовпчик термометра показував близько 50 градусів при вогкості, яка буває в хорошій парильні. А ми здійснювали п’ятсоткілометровий марш до місця постійної дислокації — містечка Аль-Кут, який знаходиться в провінції Васіт. Поки долали розжарені піски, з’явилися перші пацієнти. Немало наших миротворців, переважно водіїв, втрачали свідомість. Незважаючи на те, що нам також було нелегко, члени нашої медичної групи надавали першу допомогу. Весь час настійно просили якомога більше вживати рідини, щоб витримати це випробування.

Хочу зазначити, що американці тоді нам дуже допомогли. Вони допомогли в транспортуванні наших речей, а також привозили лід для українських миротворців.

— Як ви можете оцінити умови, в яких довелося жити й працювати? Наскільки добре контингент був забезпечений медикаментами, обладнанням?

— Умови, в яких нашій бригаді довелося виконувати службові обов’язки, були нормальними. Наші медики власноручно впорядили палатковий медичний пункт, укомплектували його всім необхідним. Медикаментами були забезпечені вдосталь. Частину з них ми навіть передавали місцевому населенню як гуманітарну допомогу. Питної води та їжі також вистачало.

— Що в першу чергу вимагалося від лікарів-миротворців? Які завдання ви виконували в Іраку?

— Щодня від нас вимагалося не тільки виявляти високий професіоналізм під час надання медичної допомоги як нашим військовослужбовцям, так і іракцям, але й постійна готовність до будь-яких несподіванок. В якості санінструкторів ми супроводжували конвої, які приблизно раз у два тижні відправлялися в Бадру за паливно-мастильними матеріалами для населення.

За тривогою лікарі нашої бригади повинні були зібратися за лічені хвилини і, у разі необхідності, негайно надати першу допомогу потерпілим.

Загалом за час перебування в Іраку ми, військові медики, надали кваліфіковану медичну допомогу понад ста тридцятьом іракським військовослужбовцям, чотирьох із них успішно прооперували. Крім цього, ми проконсультували близько п’ятисот місцевих жителів та іракських військовослужбовців, передали медикаменти й перев’язочні матеріали для лікування приблизно двох сотень осіб. Також медичну допомогу надавали військовослужбовцям інших військових контингентів, які входять до складу багатонаціональної дивізії «Центр-південь».

— Який з випадків із вашої лікарської практики більше за все запам’ятався?

— Бували різні випадки. Особливо під час прийомів місцевого населення. Одного разу на блокпост нашої бази звернувся житель Аль-Кута. На голові в його внука утворилася гнійна рана. Під загальним наркозом ми провели необхідні маніпуляції, за що обидва були безмежно вдячні. До речі, іракці дуже терплячі. У лікувальні заклади звертаються лише тоді, коли біль стає нестерпним.

Брудні вулиці, особливо в районі ринків, антисанітарія, низький рівень побутових умов місцевих жителів були причиною багатьох захворювань, деякі з яких для нас були в диковинку. З більшістю типових для іракців хвороб ми зіткнулися вперше.

Крім роботи на базі, спілкувалися з медиками міської аль-кутської лікарні. Від них ми, наприклад, дізналися, як ефективно лікувати опіки різного ступеню. Іракці отримували їх від вибухів побутових газових балонів. Деякі аль-кутські лікарі спілкувалися з нами російською мовою, оскільки навчалися в колишньому Радянському Союзі.

— Як ви можете визначити пережиті в Іраку відчуття?

— Це був неймовірний екстрим, викликаний постійним психологічним напруженням. Коли на базі оголошується підвищена бойова готовність, коли всі ходять у бронежилетах і з автоматами, а базу з двохсотметрової дистанції безперервно обстрілюють із гранатометів і стрілецької зброї, гострих відчуттів удосталь.

Особливо пам’ятний день, коли на патруль українських миротворців зі складу 52-го окремого механізованого батальйону напали іракські бойовики. Під час руху колони з трьох БТР-ів, які виїжджали для патрулювання в місті Ель-Сувейра, приблизно в п’яти кілометрах від розташування батальйону було підірвано три артилерійських фугаси. По бронетранспортерам, в яких перебувало 17 українських миротворців, бойовики відкрили вогонь зі стрілецької зброї й гранатометів. Унаслідок шість українських військовослужбовців отримали поранення різного ступеня важкості.

Постраждалих спеціальним вертольотом доставили в 28-й госпіталь США в Багдаді.

— І все-таки після Іраку ви поїхали з миротворчою місією в Ліберію. Що спонукало вас укотре піддати себе небезпеці?

— Те, що довелося пережити в Іраку, не примусило мене відсиджуватися в спокійних умовах. Тому відправився в Ліберію. Цього разу вже лікарем медичної авіаційно-евакуаційної групи в складі 56-го окремого вертолітного загону Українського миротворчого контингенту Місії ООН у цій західноафриканській країні. Це було у вересні 2004 року. Перед відправкою в Ліберію я також проходив службу в Білоцерківському гарнізонному госпіталі.

— І в чому ж полягала місія лікаря-анестезіолога в цій західноафриканській країні? В яких умовах довелося виконувати професійні обов’язки тут?

— Ми розміщувалися на базі «Робертсфілд». Проживали в чотиримісних наметах, де найважливішим із зручностей був кондиціонер. Порівнюючи службу в Ліберії з першим виїздом в Ірак, відчував себе тут спокійніше. Однак роботи вистачало.

У медичному пункті вертолітного загону, який був розгорнений для прийому військовослужбовців, щодня проводили медичні огляди льотного та інженерно- технічного складу, водіїв перед виїздом з автопарку, офіцерів групи керівництва польотами, особистого складу варти, наряду в їдальні. Тут же надавали допомогу військовослужбовцям, хворим малярією. За період шестимісячного перебування нашого контингенту в Ліберії їх було шестеро.

А для профілактики особистому складу загону видавали спеціальні протималярійні препарати під час обов’язкового щотижневого прийому, який проводили кожну середу в присутності командира частини. У загальній складності за медичною допомогою звернулося близько шестисот військовослужбовців. Потрібно зазначити, що, незважаючи на складні санітарно-епідеміологічні умови, випадків отруєнь і травматизму серед особистого складу не було.

Працювали в більш-менш спокійних умовах. Територією бази й поза нею переміщалися без зброї. Але не завжди все було гладко. Згадую випадок з одним із миротворців ефіопського підрозділу, якого за невідомих причин змило водою з пірсу в океан. За тривогою патрульний вертоліт вів пошук над океаном протягом двох днів. Однак надавати допомогу було вже нікому.

— Як ви готуєтеся до службової поїздки в Афганістан?

— Недавно побував на переговорах у Вільнюсі, де познайомився з литовськими медиками, з якими буду разом виконувати службові обов’язки в провінції Гор в Афганістані. Спілкувалися англійською мовою, у принципі, зрозуміли один одного. Вважаю, що й вдалині від дому ми порозуміємося як професіонали. Дізнався, що багатонаціональний підрозділ буде складатися з 120 осіб. Лікарів поїде четверо. Із них — хірург широкого профілю, анестезіолог-реаніматолог, терапевт і стоматолог...

Військовий лікар-анестезіолог капітан Андрій Родзоняк усвідомлює, з чим йому доведеться зіткнутися під час виконання завдань в Афганістані. А тривожні думки, що закрадаються час від часу, жене геть, як вчиняють справжні офіцери.