Про «гібридний мирний процес»

Останнім часом все більше і більше лунає критики щодо Мінських угод. Наприклад, Девід Креймер з Інституту Маккейна у статті: «Найкращий спосіб допомоги Україні» закликав Захід відмовитись від Мінських угод і посилити санкції проти Росії. Інший експерт — екс-посол США в Україні Джон Гербст назвав Мінські угоди «уродливою незаконнонародженою дитиною». Французький експерт Ніколя Тензер теж сказав в інтерв’ю «Дню», що Мінські угоди мертві. Чи не було помилкою те, що заздалегідь їх оголосили безальтернативним і ми погодились з цим? Адже відомо, що в дипломатії на столі мають бути варіанти, у тому числі військовий варіант. З цього питання почалась розмова із заступником міністра закордонних справ — керівником апарату Вадимом Пристайком. Він разом з іншими заступниками глав зовнішньополітичних відомств країн «нормандського формату» — керівниками чотирьох робочих груп готував і узгоджував порядок денний зустрічі в Берліні, яка відбулась 11 травня.

«НАМ ПОТРІБНА ЗА СТОЛОМ РОСІЯ, ЯКА НЕСЕ ПОВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...»

— Я не зовсім згоден з такою постановкою питання. Ніякої предетермінованості не було. Визнання безальтернативності мирного т.зв. Мінського варіанту — був поступовий, складний процес. І я не згоден з тим, що ми не робили інших спроб розв’язати цю проблему. Ми спочатку намагались умовляти, не сповна розуміючи, хто стоїть за проявами сепаратизму, потім намагались розв’язати ситуацію силовим шляхом. Одна та інша сторона понесли величезні жертви, включаючи Росію. А після цього, фактично під тиском агресії, ми дійсно підписали дуже складні угоди в Мінську. Це був болючий процес і угоди не є справедливими. Ми це усвідомлюємо. Але вони зупинили збройну агресію і дали нам час для реорганізації, і не лише Збройних сил. Вірне питання тут, як ми цей час використаємо. Коротко кажучи, нічого кращого на цей час, ніж Мінські домовленості, ми не маємо. І не тому, що Україна цього не хоче.

— Починалось врегулювання кризи на Донбасі із «женевського» формату, де були присутніми ЄС і США, — обидва сильні гравці. А потім ми скотились до «нормандського» формату. Чи не вважаєте ви, якби зберігся «женевський» формат, то це питання було б швидше вирішено?

— Не має сенсу реконструювати історію за принципом «що було б, якби...», але зрозуміло, що це питання так просто з голови не викинеш. Може дійсно, якась краща альтернатива була втрачена по дорозі. Єдине, що я можу сказати точно: дипломатія не є мистецтвом вибору найкращих можливостей, скоріше — найбільш прийнятних компромісів. А компроміс будується з тими, хто лишається за столом переговорів. Нам потрібна за столом Росія, яка несе повну відповідальність за те, що відбувається на українському сході і має вплив на ситуацію. Якщо ми сформуємо інший формат, де будуть наші партнери і друзі, але не буде Росії, то в ньому не буде ніякого сенсу.

Сьогодні Росія намагається посадити Україну за стіл переговорів із так званими «представниками Донбасу», щоб самій втекти з переговорів та уникнути відповідальності. Наступний крок, який вони зроблять, це заявлять: «чому санкції проти нас, ми тут взагалі ні до чого, Україна має розмовляти з народом Донбасу». Це таке гібридне продовження гібридної війни — гібридний мирний процес. І ми не повинні подарувати їм цю можливість.

«МИ ПРИЇХАЛИ ОЗБРОЄНІ КОНКРЕТНИМИ ПРОПОЗИЦІЯМИ»

— Ви брали участь у підготовці «нормандської» зустрічі у Берліні, що було в ній позитивного і чи справді вона наблизить до реалізації Мінських домовленостей?

— Що стосується позиції України, то ми приїхали озброєні конкретними пропозиціями з покрокової побудови більш безпечного середовища на сході. Ми запропонували два документи. По-перше, детальні модальність роботи місії ОБСЄ на окупованій території, зони безпеки, висування на кордон і таке інше. По-друге, ми доопрацювали пропозиції ОБСЄ, що стосуються поліцейської місії для можливих виборів.

Ви знаєте про традиційне замкнуте коло, по якому ходять політичні переговори в Мінську. Спочатку вибори, а потім безпека, чи безпека, а потім вибори.

— Звісно, спочатку має бути безпека... 

— Ми в цьому впевнені, але, на жаль, не всім це зрозуміло. В Росії очевидно не хочуть цього бачити. Але останнім часом нам доводиться усе більше і більше переконувати наших партнерів, що безпека має бути хоча б на тому рівні, який би дозволив рухатись далі.

«ЛЬОВОЧКІН ЛИШЕ РЕТРАНСЛЮЄ РОСІЙСЬКУ ПОЗИЦІЮ»

— Ви, напевно, бачили статтю Льовочкіна  у французьких ЗМІ, де він закликає Францію і Німеччину тиснути на Україну, щоб вона виконувала політичні умови Мінська-2, але жодним словом не критикує Росію за те, що вона не виконує перших пунктів домовленостей. Чи не вважаєте,  що це шкодить нашому іміджу і позиції щодо врегулювання?

— Я вважаю, що це був би нормальний процес, якби частина нашого політикуму щиро шукала альтернативні варіанти вирішення питання і вела дискусію, по-можливості, всередині країни. Ніхто не має абсолютно монополії на найкраще рішення. Але я не дуже вірю, що Сергію Льовочкіну болить мирний процес.

Можна лише мріяти, щоб українська політична еліта, об’єднавшись в принциповому питанні, повела за собою все суспільство, пропонуючи чіткий порядок денний. Я не розраховую на внутрішньополітичну гармонію, але не бачу нічого неможливого в тому, щоб різні українські політичні сили сказали б: «ми як відповідальні політики заявляємо, що курс накреслений, його можна і треба покращити, але альтернативи йому наразі немає». Але Льовочкін лише ретранслює російську позицію. З іншого боку це, напевно, справедливо віддзеркалює настрої певної частини нашого суспільства, яка, на жаль, так і не зрозуміла, хто справжній ворог і що треба робити, щоб його перемогти.

— Тоді, можливо, українська влада має чітко заявити, що це війна, а не АТО?

— У мене нещодавно була розмова з людиною, яка те саме сказала, сидячи в кафе у Києві під парасолькою, поруч цвіли каштани. Я йому сказав: «уявляєш, якби ми з тобою сиділи в Луганську або в Донецьку. Все так само, але можливо поруч «град» впаде чи артилерійський снаряд». І співрозмовник замислився.... Хочу нагадати, що Президента П. Порошенка обрали як президента миру, і він запропонував мирний план.

ПРО АРГУМЕНТИ НА КОРИСТЬ ПОЛІЦЕЙСЬКОЇ МІСІЇ

— Чому ми виступаємо з ідеєю введення поліцейської місії ОБСЄ на Донбасі? Хіба не було зрозуміло, що Росія буде проти? Адже в цій організації рішення ухвалюється консенсусом.

— Дозволю собі вдруге не погодитися з вами. Я був на останніх переговорах у Берліні і навіть міністр Лавров не висловився категорично проти поліцейської місії. Більше того, він сказав, що питання озброєна чи не озброєна місія — це питання можна пізніше вирішувати. Зрозуміло, що це дипломатична мова. Але в принципі Росії тоді доведеться пояснювати, чому «ні». У цьому, зокрема, частина пошуку консенсусу. Це можливість заблокувати, але необхідність нести відповідальність за свої рішення.

Можливо, безпеку нам допомогли б забезпечити зовнішні сили. Ви пам’ятаєте, що ми запропонували спочатку миротворчу місію, що було відкинуто. Ми почали шукати інші альтернативи. І ось одна з них — це поліцейська місія.     

— До речі, можете нам пояснити, що це за механізм зі зміцнення режиму припинення вогню, про який заявив Штайнмаєр після зустрічі у Берліні? Адже давно написано, що треба зробити для виконання Мінську-2, як розвести сторони тощо.

— Часто існує проблема між процесом і результатом, проблема співвідношення між зусиллями, які вкладають усі сторони, і реальним прогресом. І тому, іноді, сторони намагаються побачити прогрес там, де він є, але не такий помітний і не очевидний. Адже не перший раз ми чуємо про створення механізму, який дозволить розвести сторони. Причому перший механізм був запропонований ще у лютому 2015 року. А за два дні після підписання було захоплене Дебальцеве. Тобто ефективність цього механізму від самого першого дня була поставлена під питання. Ми ще сказали, що відсутність жорсткої реакції сторін, які підписали угоди в Мінську два дні назад, на події в Дебальцеве це — те, що підірвало ці угоди.

«ОБСЄ МАЛО ВИЙТИ НА КОРДОН... ЩЕ ПО МІНСЬКУ-1»

— А яка перспектива моніторингу українсько-російського кордону ОБСЄ?

— Я був би вдячний, якби наша преса постійно нагадувала звідки з’явився т.зв. Мінськ-2, який насправді зветься, і так і має зватися, Пакетом заходів з реалізації Мінських домовленостей від 5 та 9 вересня 2014 року. В оригінальному документі йдеться про створення вздовж кордону України та Росії безпекового коридору. Оце та річ, існування якої росіяни не хочуть помічати і від якої вони постійно відмовляються. Це вже пізніше в «пакеті заходів» було написано про вихід українських сил на кордон після завершення політичного процесу.

Але я кожного разу нагадую: «Шановні, ОБСЄ мало вийти на кордон і вздовж нього забезпечити лінію контролю ще по Мінську-1». Коли С. Лавров заявляє, що «ополченці», як він їх називає, бояться, що їх постріляють, якщо кордон буде контрольований, я нагадую, що в місії ОБСЄ, яка має вийти на кордон, немає українців. Росіяни є. С. Лавров, сподіваюсь не має на увазі, що це місія ОБСЄ буде «розстрілювати» бідних, нещасних «ополченців».   

Одне з наших надважливих завдань полягає в тому, щоб місія ОБСЄ або будь-яка інша місія забезпечила чесний моніторинг за тим, що насправді відбувається на кордоні, поки ми його не контролюємо.

Зараз ОБСЄ все більше й більше просувається вглиб території, неконтрольованої українським урядом, і все частіше доходить до кордону, часто з ризиком для життя своїх членів. Ми маємо вклонитись цим мужнім людям.

Коротко кажучи, наша тверда вимога: вихід на кордон, створення постійно діючих передових пунктів на кордоні, які мають розширятися, поки всі 400 км неконтрольованої смуги не будуть закриті.

«РОСІЯ МАЄ ЧІТКО ЗРОЗУМІТИ, ЩО ВІД НЕЇ ВИМАГАЮТЬ»

— І що може змусити Росію та підтримуваних нею сепаратистів виконати свою частину Мінська-2, щоб можна було говорити про політичну частину?

— Ідеально — це потужні Збройні сили України, ефективне керівництво державою і єдність суспільства в протистоянні агресору. Боюсь, на цьому етапі, нам треба розраховувати на санкції, які були введені у відповідь на дії Росії. У нашого президента був дуже влучний вислів: «якщо санкції не працюють, то їх треба посилити, щоб вони почали працювати, а не скасовувати».

— Але чуємо від того  Штайнмаєра, який заявив нещодавно, що набагато складніше досягти консенсусу щодо продовження санкцій проти РФ.

— Сподіваюсь, що наші німецькі колеги вже порадили своєму міністру не говорити такі речі за два місяці до перегляду санкцій. Оскільки провідною нацією ЄС залишається Німеччина, то, знаючи наскільки багато від неї залежить, їй було б варто, на мою думку, діяти по-іншому і не подавати сигнал іншим країнам, що навіть Німеччина вагається. Росія має чітко зрозуміти, що від неї вимагають. Зокрема, це має зрозуміти одна конкретна людина в Росії, яка тримає ключі для вирішення ситуації.

ПРО ОБМОВКУ ЛАВРОВА «ЗА ФРЕЙДОМ»

— Невже  Захід не має інструментів чи важелів змінити її поведінку, на що, як відомо, розраховував Обама, запроваджуючи санкції проти Росії?

— Так побудовано російську систему, що зовнішній тиск може призвести до одного з двох кардинальних рішень. І всі країни намагаються бути дуже обережними, бо не впевнені, до чого саме підштовхне додатковий тиск. Ви пам’ятаєте проблему з наданням Україні зброї, коли навіть наші американські колеги казали, що не виключена можливість подальшої ескалації конфлікту у відповідь на  такий крок Заходу. На це ми відповідаємо, що, по-перше, конфлікт виник і без цієї зброї, і ризик його ескалації не зник до сьогоднішнього дня, а по-друге, вважаємо, що можливо слід було дозволити Україні самій визнати ризики для своєї власної національної безпеки й погодитись з її вибором як нації. Чи має право вона захищатися, використовуючи всі можливості, чи має спливати кров’ю — як це відбувається вже другий рік поспіль?

— Виглядає так, що анексією Криму, агресією на Донбасі, військовою операцією в Сирії, повітряними провокаціями проти країн НАТО Росія намагається змінити архітектуру безпеки в Європі й закріпити це Договором, який вона запропонувала 2008 року і який закріплює її сфери впливу на пострадянському просторі? Як на це має відповідати Захід? 

— Після подій у Криму у Лаврова, як то кажуть — «за Фрейдом», вилетіла фраза: «Тепер усі бачать, як у муках народжується новий порядок». Він більше ніколи не повторив цього. Очевидно, що такими діями Росія якраз хоче створити цю нову реальність, а точніше — відновити стару.

І не тільки ми це розуміємо, більшість країн світу усвідомлюють це. Проте також правдою є те, що Росія потрібна для вирішення багатьох глобальних питань: Сирія, Північна Корея, іранська ядерна програма. На жаль, кожна країна виходить зі своїх національних інтересів, включаючи наших найближчих союзників і партнерів. У їхніх інтересах не тільки врятувати Україну, але й вирішити низку питань за кордоном. Завдання української дипломатії — підняти рівень важливості України та війни на нашому Сході для наших партнерів на рівень, який примусив би переорієнтувати політичні та інші ресурси таким чином, щоб розв’язати це питання і вже найближчим часом.

ПРО ПРИНЦИПИ ТА «ЛЕГАЛІЗАЦІЮ» ТЕРОРИСТІВ

— У неділю (інтерв’ю записувалось 17 травня – Авт.)  заступник генсека НАТО  Александр Вершбоу виступав на конференції в Естонії і заявив, що всі зрозуміли, що Росія є реваншистською силою, яка домагається перегляду домовленостей, досягнутих після «холодної війни» й заявляє про своє право впливу на своїх сусідів, застосовує силу для зміни кордонів. Ви вважаєте, що всі в Європі це розуміють, адже ми знаємо, що багато правих та й лівих сил підтримують Путіна, не кажучи в жепро деяких політиків, які виступають за скасування санкцій?

— Так, є праві сили, які взагалі просто оплачуються Путіним. Є держави, які наївно, але, сподіваюсь, щиро вірять, що їх це ніколи не торкнеться, і, перебуваючи у складі НАТО, чи далеко від Росії, їм нічого не загрожує. Саме тому політики в цих державах дозволяють собі казати, що Україна — це якась колишня частина Росії, тож віддамо їй цей шматок і будемо далі торгувати з Москвою, продавати шуби, дорогі машини тощо.

Історія неодноразово навчала тих, хто цього не розумів. Хоча існує така істина, що історія навчає тільки того, що вона нікого нічого не вчить.

У контактах із нашими сусідами-партнерами я іноді змушений нагадувати їм і про Празьку весну, і про події 1956 року в Угорщині й інші. Це дуже неприємно, коли партнерові доводиться про це нагадувати. Дуже цікаво спостерігати за їхньою реакцією: вони ображаються, але розуміють, що ти їм говориш.

Є інша зручна лінія, якої вони дотримуються, а саме — що потрібне відновлення зв’язків із Росією, адже, щоб один одного розуміти, треба розмовляти. У принциповому плані ми не проти відновлення зв’язків. Україна потерпає найбільше від тієї економічної війни, яку розв’язала Росія. Але ми говоримо про принципи. Адже нам із вами казали: «Українці, йдіть до Європи, тут поважають принципи». Ми вже майже дійшли, вже все попідписували, а тут нам кажуть, що треба провести якийсь додатковий референдум, і з безвізовими поїздками не зовсім все так просто.

— Зараз усе виглядає так, що Росія зацікавлена у проведені виборів, щоб легітимізувати проросійську владу, а потім за сценарієм Криму провести референдум і приєднати частину України, або зробити щось на кшталт Придністров’я. Чи бачите ви таку загрозу і як нам цьому можна протистояти?

— Ми обрали для розвитку нашого суспільства більш демократичний і ліберальний шлях, який, на превеликий жаль, не дуже ефективний під час війни — диктаторам воювати простіше.

Але наш шлях є більш перспективним в історичній перспективі, бо базується на зрозумілих для всіх принципах, а не на волі однієї персони.

Люди мають усвідомити, що обрані ними представники несуть відповідальність за майбутнє. Ми пропустили місцеві вибори на Донбасі через війну. І  якщо ми  віримо, що це територія України, ми маємо дати людям можливість обрати своїх представників, з якими можна буде говорити. Це не означає, як дехто з наших коментаторів заявляє, що ми намагаємось легалізувати терористів. Питання в тому, кого ті люди, які живуть на цій території, вважають своїм легітимним представником. На жаль, може так статися, що під впливом російської пропаганди і внаслідок збройного протистояння радикалізація політичних поглядів  приведе на вибори деяких із тих людей, яких ми б воліли не бачити поруч із нами в новій Україні. Заради правди слід визнати, що в нашому парламенті сидить багато людей, які один одного не хочуть бачити поруч. Очевидним також є те, що вибори можливі лише за умов забезпечення необхідної безпеки, проведення за українськими законами і при моніторингу міжнародних спостерігачів, участі в них українських партій та медіа тощо.

«ВАЖЛИВИЙ САМ ФАКТ ЗАПРОШЕННЯ УКРАЇНИ НА ЦЕЙ САМІТ»

— 7-8 липня у Варшаві відбудеться саміт НАТО. Із чим готується Україна до цієї зустрічі у верхах?

— По-перше, важливим є сам факт запрошення України на цей саміт, адже у НАТО є дуже багато важливих питань, а ми ще не є одним із союзників. В рамках саміту відбудеться засідання Комісії Україна-НАТО — найвищого органу взаємодії нашої країни з Альянсом. Для нас буде дуже важливо зустрітися з усіма президентами та главами урядів у рамках НАТО.

— А чого ми очікуємо від цього заходу?

— На цьому саміті президент презентуватиме Оборонний бюлетень — великий системний документ, а також програму розвитку наших Збройних сил до 2020 року.

— Я бачив такий документ 2006 року.

— Таких документів було чимало. На жаль, не було відчутного результату. Тепер ми розраховуємо, що під цілі, які ми поставимо, буде відповідне ресурсне забезпечення. НАТО пропонує нам Всеохоплюючу програму підтримки. Ця програма реформування наших збройних сил розробляється за допомогою натовських експертів.

Ми також відновлюємо систему координації, яку було повністю зруйновано з приходом Януковича до влади.  
Її презентуватиме днями Президент. Окрім того, вперше за історію незалежної України у нас є віце-прем’єр-міністр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції — І.Климпуш-Цинцадзе, яка дуже активно взялась за це питання, й система координації буде працювати під її керівництвом. Розраховую, що такий високий державний рівень контролю та координації примусить систему діяти ефективно та оперативно.  

До речі, ми 15 років тому говорили про необхідність запровадження посади віце-прем’єр-міністра з євроатлантичної інтеграції. І річ не в  тому,  що критерії членства в ЄС і НАТО майже однакові, а в тому, що у наших людей має викарбуватись розуміння, що для нас «Захід», як концепція, є нашою, умовно кажучи, домівкою, куди просто треба повернутися. Тому всі структури —  економічні як ЄС, військово-оборонні як НАТО, а також усі інші європейські — це все наша нормальна сфера існування.

«ПОВНОПРАВНЕ ЧЛЕНСТВО В НАТО — ОТ НАША МЕТА»

— Деякі ЗМІ написали, що на Варшавському саміті Україні та Грузії запропонують статус Асоційованого партнера. Що ви думаєте про це?

— Я також читав про це. Насправді у НАТО немає формального статусу асоційованого партнерства чи членства, як в ЄС. Можливо, малося на увазі те, що називається за кількістю союзників 28+. Це спеціальний формат взаємодії 28 країн членів НАТО і партнерів — одного, двох чи більше.

Загалом існує багато інших форматів співпраці України з НАТО. Це і Хартія партнерства, Україна є членом Ради євроатлантичного партнерства. Чим більше форматів, тим краще. Але повноправне членство — от наша мета. У нас є зараз національна програма, яку ми хочемо максимально наблизити до Плану дій щодо членства в Альянсі. Ми хочемо її модифікувати, зробити компактнішою, і думаю, що під час Варшавського саміту буде презентовано нову ідею з підвищення дієвості такої програми. Чим простішою і чіткішою вона буде, тим ефективнішою буде її виконання.

— То зараз ми не будемо просити ПДЧ?

— ПДЧ можна просити хоч кожного дня, але хотілося б просити цей статус, коли можна його реально отримати. 

— Міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич в одному з інтерв’ю заявив наступне: «Якби Україна все-таки отримала членство, вторгнення Кремля можна було б уникнути». Що, на вашу думку, потрібно нам робити, щоб таку думку поділяли всі країни НАТО? Чому такої думки не поділяють інші члени НАТО. Штайнмайєр взагалі якось заявив, що Україні не бути в Альянсі.

—  Не зовсім коректним є порівняння різних країн між собою. Україна має безліч проблем, і вона є великою країною зі складною історією. Проте не з набагато гіршою, ніж мають деякі інші члени, котрі стали членами Альянсу, деякі  із суто геополітичних причин.

Я поділяю думку польського міністра. Тому що коли ми працювали над цим питанням ще перед Бухарестським самітом 2008 року, то усвідомлювали, що Росія напевне буде вживати якісь заходи, щоб не дати Україні стартувати у бік Заходу, й у НАТО зокрема. Війна, розв’язана проти Грузії, безумовно вкладалась у схему, яку аналітики прогнозували. Але ми всі були недостатньо далекоглядні, щоб сказати, просто не могли повірити, що це станеться стосовно України. І нам здавалось, що Росія скоріше вдавалася б до економічних та політичних заходів, як і сталося із приходом режиму Януковича. Пам’ятаєте про внесення змін до угоди про продовження базування російського флоту в Криму, закон про мову, трьохмільярдний кредит й багато інших речей.

У відповідь Янукович відкотив нашу військову реформу, відкинув усі координаційні заходи з НАТО.  Згодом всі побачили, що Росії виявилось цього замало, й вона вимагала не вступати вже і в Європейський Союз. І цієї миті українці сказали: «Досить вже, скільки можна…».

 — До речі, а хто буде новим послом України в НАТО, бо взимку планувалося, що це буде жінка, яка стала віце-спікером?

— У вас більше інформації, ніж у мене. Таке враження, що ви працюєте в МЗС, а не я.

— Є інформація, що це буде чоловік і його президент особисто представить на саміті в НАТО…

— Це був би ефектний дипломатичний крок в ході саміту, щоб сказати: «Ось ми презентуємо нашого нового посла». У нас, до речі, дуже активним є заступник Глави Місії України при НАТО, який заступає на разі посла. Ми цінуємо його роботу, але також усвідомлюємо, що ефективність контактів і сигналів часто залежить від першої особи в дипмісії. У нас є ще декілька планів, які ми не будемо, при всій повазі до вашої газети, розкривати саме зараз (сміється). Не хочемо образити всі інші газети.

— Моє ж завдання — першим отримати інформацію й написати…

— Якщо ми скажемо сьогодні, то що ми будемо робити 7-го липня?  Давайте ми скажемо вам останньої хвилини (сміється). Це серйозна позиція, якої ми дотримуємось. Це не жарти. У нас понад 90 посольств, і ми маємо дуже обережно підбирати людей, які їх очолюють, узгоджувати з приймаючою стороною.

ПРО РЕАЛЬНЕ РЕФОРМУВАННЯ МЗС

— Я пам’ятаю, як Андрій Дещиця прийшов до міністерства й заявляв, що «я підготую реформу МЗС». Після цього про реформу говорив Клімкін. То що ж насправді робиться у плані створення сучасного ефективного зовнішньополітичного відомства?

— Насправді реформа складається з дуже багатьох аспектів. Про це занадто нудно слухати і звичайним українцям, і народним депутатам, і політологам-експертам. Багатьом хотілося б одного великого чогось, щоб назвати його гордим словом «РЕФОРМА», підписати гарною чорнильною ручкою і прозвітувати про завершення.

Натомість ми маємо велику кількість речей, які потрібно реформувати, і ми вже їх реформуємо, очікуючи в результаті отримати оновлену, сучасну дипломатичну службу.

Коротко кажучи, основу служби мають складати професіонали, які, до речі, мають нормально оплачуватись. І щоб в їхніх руках було належне технічне забезпечення, наприклад, сучасні системи надійного й захищеного зв’язку, транспорту тощо.

Якщо ми віримо, що нам ефективна дипломатична служба потрібна, ми маємо за неї платити. Ось, наприклад, на армію ніхто не звертав уваги, поки не зрозуміли, що без неї ми приречені.

Повертаючись до реформи дипслужби. Ми робимо кроки, які може й важко «піднімати на прапор та нести, гордо озираючись навкруги», але ми вже працюємо по-новому. Наприклад, ми намагаємося формувати потрібний нам політичний, культурний контекст за кордоном, спілкуємось, створюємо публічні, культурні заходи, в ході яких  маємо показати, що таке Україна. Ми залучаємо і сприяємо ініціативам нашої громадськості, волонтерів, неурядовців.

Ми розширюємо мережу консульств і підвищуємо ефективність системи захисту наших громадян і наших бізнес-інтересів за кордоном.

Ми підвищуємо якість наших власних людей, адаптуємо Дипакадемію під нові потреби, завершуємо підготовку нового закону про дипломатичну службу, який має створити умови для підвищення професіоналізму, відповідальності, ініціативності та самостійності наших співробітників, якщо хочете, загострити добру конкуренцію.

Ми тестуємо оновлену систему матеріально-технічного забезпечення наших місій і наших співробітників за кордоном, запозичуємо бізнесові підходи.

Наприклад, ми вирішили відійти від старої радянської системи, коли дипломатів заганяли в загороджений кампус, який охороняло КДБ, і за кожним слідкувало. Росіяни так живуть й досі. І ментальність, яка зберігається в такому середовищі, впливає на всю їхню роботу.

Ми вирішили, що людина має відчувати суспільство, в якому вона перебуває, і просто прийти о 9-й годині на роботу й піти, коли все закінчилось, десь приблизно опівночі (сміється). Ми більше не будемо за родину дипломата визначати, в яких умовах їм жити. Ми маємо порадити, де це безпечно, а де — ні. Але не більше цього. І ось уже рік у нас відбувається експеримент у десяти посольствах. Якщо результати цього тесту будуть позитивні, ми будемо розширювати таку практику. Це все, і ще багато чого, що я не можу в газеті розповісти, і є реальним реформуванням, яке, можливо, й  не таке «прикольне» і яскраве, але дієве і потрібне.

— Хто для вас є зразком дипломата за кордоном і всередині країни?

—  Чутливе запитання. Історія знає багато ефективних дипломатів. Нікого не хочу образити. Але, працюючи свого часу в нашому посольстві в США, уважно спостерігав за роботою головного американського дипломата того часу — Державного секретаря Г. Клінтон. Маю визнати — високий клас!

Що стосується українських дипломатів, то я всіх ціную і намагаюсь підтримувати зв’язок із теперішніми й колишніми колегами. Просто не завжди це виходить. Часто ці люди критично налаштовані щодо теперішнього керівництва МЗС, але ми сприймаємо їхню критику, як і годиться дипломатам, уважно, з повагою і толерантно.