Непотрібний Парфьонов

Назвати звільнення Леоніда Парфьонова з телеканалу НТВ передбачуваним — означає уславитися як цинік. Парфьонов був символом збереження традицій того, «старого» НТВ, про який уже встигли забути. І одночасно живою демонстрацією того, що і в нових телевізійних умовах потрібні талановиті люди зі своєю думкою — нехай навіть думка Парфьонова ніколи докорінно не розходилася з Тенденцією. Однак Парфьонову вдалося зберегти традицію аналітичної телепередачі в добу, коли сам цей жанр не сприймає еліта, коли сіра влада не розуміє, навіщо їй потрібні яскраві фігури на політичному телеекрані.

Я вважаю, що можу уявити собі сам процес занепаду жанру досить точно, з огляду на власний телевізійний досвід. Адже я також ведучий аналітичної телепрограми «у відставці» — тільки не в російському, а в українському телеефірі. Я спостерігав процес розквіту жанру, — коли практично одночасно вийшло кілька подібних програм на всіх провідних каналах, і спостерігав процес його занепаду, — коли замість усіх цих програм з’явилося кілька не стільки аналітичних, скільки — правильних, що висловлюють думку не ведучого, не його творчої групи і навіть не каналу, а позицію тих, хто цей канал контролює. Я мав ілюзію, що зможу зберегти жанр, переставши говорити про «поточну» політику або розповідаючи про неї опосередковано. Певний час мені вдалося проіснувати. Рівно до того моменту, коли необхідно було відповісти на просте запитання: а навіщо він тут, власне? І справді: коли всі навколо вже привчилися до думки, що потрібно просто озвучувати — і телевізійна кар’єра в кишені, — навіщо в ефірі людина, яка читає власні тексти?

На щастя, я не телевізійний журналіст. А Парфьонов — телевізійник до мозку кісток, тому йому просто доводилося вигадувати найрізноманітніші форми професійного самозбереження, іноді навіть вивертаючись навиворіт. Але ці маневри не можуть належно оцінити в добу, коли головним героєм телевізійного екрана стає чиновник, а не журналіст, коли, власне, і сам журналіст перетворюється на ретельного сірого чиновника, коли абсолютно неважливо, хто веде ту або іншу програму. Бо це вже не ведучі минулих років, це — диктори, у яких необхідно оцінювати літературну вимову, вміння одягатися й виходити з нештатних ситуацій у прямому ефірі. Але тільки не наявність або відсутність власних думок, власної позиції. Бо навіть якщо такі думки, така позиція присутня, це до їхньої професійної діяльності, до успіху на екрані жодним чином не стосується.

Леонід Парфьонов був навіть не останньою людиною з власною позицією на екрані. Він був останньою людиною, здатною імітувати на екрані наявність такої позиції навіть тоді, коли її не було. Кожен, хто ознайомився з текстом знятого з ефіру інтерв’ю вдови Яндарбієва, розуміє, що його показ нічого не змінював із політичного погляду. Так само нічого не змінювало інтерв’ю з журналісткою Оленою Трегубовою, книжка якої є, здається, в кожній московській книгарні — не те щоб йшлося про підпільну літературу… Але владі — в тому числі й телевізійній — більше не потрібне зіткнення з реальністю: ця влада вибудувала для себе затишний маленький світ розміром з екран, сама вірить у те, що в цьому маленькому світі відбувається, і не хоче, щоб хтось хоч найменшим натяком зазіхав на її ілюзії. Так, і ще: журналіст мусить знати своє місце. Він повинен обслуговувати, а не дратувати. І справді: як би ви поставилися до офіціанта, який замість того, щоб принести вам суп у ресторані і піти геть, потім кожні п’ять хвилин підбігав до вашого столика і казав, що гриби, можливо, несвіжі й овочі протухнули? Ви вже з’їли цей суп, зрештою, і вважаєте, що він був чудовий і кухар у ресторані — майстер. Тому, звісно ж, найкраще звільнити дратуючого вас офіціанта, а не промивати шлунок…

Леонід Парфьонов — ось такий неправильний офіціант. Саме тому — а не через загострення його відносин з керівництвом НТВ, природну — за такого керівництва — деградацію каналу і природну — в такі часи — деградацію політичного журналізму в Росії — його звільнення і зникнення з ефіру програми «Намедни» було передбачуваним і визначеним наперед.

ПРЯМА МОВА

«Не треба нас вчити батьківщину любити. Я 25 років професіонально працюю журналістом, 25 років я чую: «Не час, брате, не час»... Слід, нарешті, зрозуміти: інформація є самоцінною. Вона не буває шкідливою, корисною, некорисною».

«Я вважаю, що виносити внутрішні взаємовідносини керівника і підлеглого на загальний огляд і при цьому залишатися в цій компанії є абсолютно неправильним. Як головний редактор я б у такій ситуації людину звільнив».

«Вигнання Леоніда Парфьонова з НТВ — подія така сама революційна й знакова, як вбивства Дмитра Холодова і Владислава Лістьєва, закриття телеканалу ТВС. Якщо до цього ми всі знали, що в нас є цензура і контроль держави за федеральними каналами, але в нас хоча б була дозована гласність, коли телевізійним метрам щось дозволяли, то нині, виходить, нічого не дозволяють навіть їм, і телеканал навіть не піклується про свій рейтинг».

«Звісно, це квінтесенція кремлівської дурості й вульгарності. За останні чотири роки влада завжди з двох можливих рішень обирає найбільш невдале. Парфьонову Кремль ніколи особливо не довіряв. Він залишався річчю у собі, займався професією, а не кремлівськими іграми».