Про важливість розуміння контексту

Тут така справа. Про послання Путіна Федеральним Зборам Росії, хочеш не хочеш, писати треба. Але дивне це заняття. Навіть лояльні мережеві видання у своїх онлайн-трансляціях кепкували по-чорному. Ніби востаннє.

Хоча хто ж його знає: може дійсно востаннє.

Мені вже доводилося говорити, що новий російський тоталітаризм у своєму розвитку здолав логоцентризм своїх попередників. Власне, ніде й ніколи сенс висловлювання не зводиться до значення використаних у ньому слів, але у велику путінську епоху без розуміння контексту й багатьох інших обставин адекватно тлумачити промову вождя неможливо.

Певна річ, українського читача цікавить те, що стосується України. Судячи з тексту й контексту, нічого хорошого не передбачається. Послання повторило те, що ще 15 жовтня було сказано секретарем Ради безпеки Росії Миколою Патрушевим в інтерв’ю «Российской газете». У день напередодні оголошення послання на найбільш відвідуваних сайтах з’явилися посилання на цю публікацію — її нагадали читачеві. Усе дуже просто: територія колишнього СРСР є сферою впливу Росії. Захід намагається здійснити тут певний «югославський сценарій». Якщо Росія не захопила б Крим, проти неї все одно були б запроваджені санкції.

Після виголошення Путіним цієї частини промови рубель, що було піднявся, впав і вже не піднімався. Але Путіну на це наплювати.

Суть сказаного проста: для кремля не було, немає й не буде України як незалежної держави. Для кремля не було, немає й не буде ніяких націй як самостійних суб’єктів. Усі вони виключно об’єкти маніпуляцій США, які таким чином демонізуються до крайньої міри: це вже не демонізація, а деміургізація, майже обожнювання.

З цього виходить, що Україна й далі буде планомірно й цілеспрямовано знищуватися як держава і як нація. Для кремля вона всього лише територія, на якій проходить битва між Росією та Америкою, новий Армагеддон — поле бою, на якому ніхто не живе. А хто живе, ті не люди.

Стара легенда про те, що всі інтереси кремлівської верхівки на заході, що їхні рахунки контролюються ЦРУ, а тому вони керовані, схоже, вигадана самим кремлем і поширюється кимось по дурості, кимось по службі. Вожді росіян розглядають ліквідацію української незалежності як спосіб самоствердження в протистоянні з США. І сумнівів немає: вони нюхають свій кокаїн — живуть у світі, намальованому їхньою власною пропагандою, що органічно для їхніх гнилих чекістських мізків.

Але це півбіди. І це не давало б підстав прогнозувати їхній успіх. Усе набагато гірше.

Чекізм був усього лише концентрованим вираженням совка, який, у свою чергу, лише одна з історичних і скороминущих форм російської ідентичності. Тепер ця мозкова гнилизна — російська ідентичність у чистому вигляді. Влада не потребує ідеологічного посередництва — вона злилася з народом. Це навіть не народна влада. Влада є народ, народ є влада.

Абсолютно безглуздо шукати якусь соціальну опору в нинішнього режиму. Російська влада, як і будь-яка тоталітарна, не потребує свідомої підтримки. Бути на її боці взагалі неможливо, тому що це передбачає суб’єктність підтримуючого

А це вже крамола й диверсія.

Тому бути на стороні Росії у війнах та інших ділах, які веде кремль, неможливо. Немає цієї сторони.

А інша є.

І це слушно не лише для воєн, а й для згаданої соціальної опори влади.

Її соціальна опора — відсутність  будь-якої сили, на яку можна було б спертися. Тому її завдання — підтримка постійної взаємної ворожості всередині й поза країною. Хто цього не розуміє, той це відчуває. Тому ніхто серйозно не поставився до економічної частини послання, зокрема й до амністії капіталів, які закликають повернутися з-за кордону. Після війни теж емігрантів зазивали, була така репатріація на хвилі перемоги. Шарашки обзавелися цінними кадрами, великі будівництва комунізму — робочою силою.

Окрім просування ненового інтерв’ю Патрушева в «Комсомольской правде» за день до послання з’явилася стаття за підписом Уляни Скойбеди. Так зазвичай поширюються матеріали, покликані позначити політичні тренди в грубій формі. Цього разу прославлялися санкції, й робився висновок: «ринок узагалі мало себе виправдав».

Текст корисний усім, хто вважає, що нібито в Росії криза, яка може похитнути режим. І забуває, що криза багато в чому самим режимом і організована. Йде перебудова всього життя країни, яку можна порівняти з великим переломом зразка 1929 року. Будуть знищені цілі соціальні прошарки, вільний ринок праці, мобільність населення всіх видів. Робиться все це крок за кроком, обережно, але робиться. І відкрито про це говориться, але не в посланні президента, а депутатами, журналістами, іншими офіційними й неофіційними рупорами влади.

При цьому прогресивна громадськість оспорює дані соціологічних опитувань, за якими рейтинг довіри Путіна наближається до 88 відсотків. Аргументи типові: тріпався з бомбилою. Той говорить: ще трохи — беремо вила і йдемо крушити. Мовляв, не сьогодні-завтра.

Таке ставлення до соціології — образа на термометр, звісно. Але не це головне. Є 88 відсотків, немає 88 відсотків — значення не має, бо вплинути вони ні на що не можуть. Ніяк. Візьмуть вила, потрощать. Ну то й що? Тут потрощать, там потрощать. Далі що? Ах! Кремль потрощать! Тоді тим паче: далі що? Це звичайна російська історія. Отже, виходить не 88 відсотків, а 196, бо ті, що трощать — удвічі підтримують нинішній порядок. Він включає подібні ексцеси, як включає й тероризм, який завжди був йому на руку.

Це я до того, що події в Грозному напередодні послання могли бути чим завгодно. Як і вибухи будинків 1999 року, й теракт у Беслані.

І останнє. Не знаю, до послання це поширювалося чи ні, але напередодні його оголошення знову пішли в мережах розмови про те, як абсолютно неможливо повернути Україні Крим без колосальних проблем і складнощів. І тому хотів би раз і назавжди визначити свою позицію.

Це абсолютно пустопорожні розмови, організовані й заохочувані агітпропом. Вести їх — допомагати кремлю. Росія мусить піти з Криму. Решта — турботи й проблеми України. Принцип простий: злочинець не повинен користуватися плодами злочину. І не його турбота, як господар розпорядиться поверненим майном. Дорогим росіянам слід заткнутися раз і назавжди: вони не мають права обговорювати цю тему.

«ЗАДРАЮЄМО ЛЮКИ!»

Лілія ШЕВЦОВА, провідний дослідник Iнституту Брукінгса, Вашингтон:

— Це перше враження від Послання президента Володимира Путіна Федеральним Зборам РФ. Подібні словесні вправи, запозичені з американcької практики,   ніколи  в новій російській історії не означали ні визначення  лідером стратегічного вектора країни, ні навіть позначення  ним порядку денного.  Вони завжди були ритуалом появи Самодержця і  демонстрацією  підтримки його з боку політичного двору,  який сидить в кремлівській залі і зазвичай починає засинати  в середині президентської промови.    Щоправда, цього разу  ритуал  привернув підвищену увагу навіть з боку двору, який почав заплющувати очі і стримувати позіхання лише на 20-й хвилині путінського виступу, тобто після того, як президент сформулював тему свого менуету. А тема була чіткою та недвозначною: президент  визначив  формат існування Росії на  період свого президентства.  Це формат Воєнного Часу і консолідації суспільства на основі військово-патріотичної мобілізації.  Мобілізовувати росіян Кремль  збирається через  ідею возз’єднання Криму з Росією,  переможну риторику, гасло  «спільнослов’янського світу», відсіч агресивності Заходу і захист суверенітету Росії (неначе хтось намагається його обмежити!).  Президент проголосив «захист нашої свободи» основним завданням влади та суспільства.  Щоправда, його промова свідчила про вельми своєрідне сприймання цієї свободи — як свободи  інтерпретувати принципи і правила гри і надавати їм будь-якого змісту.

Якщо хтось намагався побачити в Посланні натяк на готовність до діалогу  Кремля з довколишнім світом — з Україною і Заходом у цілому,  то його можна засмутити. Так, скоромовка  про те, що «ми не підемо шляхом ізоляції» і шукатимемо «партнерів» у виступі  була. Але як скоромовка, яка не міняє єства  основного Формату.

Володимир Путін і не міг сказати щось інше: він може рухатися лише в одному, вже позначеному  коридорі, попри наростання економічних проблем.  Він упевнений у перемозі і  за ціною не постоїть!  Щоправда, яка може бути перемога  для тих, хто сидить у човні, який тоне!?  Коротше, Росія вже більше не дрейфує; Росія  досягла кінця історичної безвиході... А що далі? Побачимо — події почали розгортатися нестримно.

«ВІН НАМАГАЄТЬСЯ ПЕРЕКЛАСТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЇ ЗЛОЧИНИ НА МІЖНАРОДНУ СИТУАЦІЮ...»

Володимир ГОРБАЧ, аналітик Iнституту євроатлантичного співробітництва:

— Путін демонструє старий російський погляд на світ, що навкруги Америка, а сусідів у нього не існує і нема з ким говорити. Путіна ніхто не розуміє, оскільки і він сам не розуміє, що говорить. Російський президент намагається перекласти відповідальність за свої стратегічні прорахунки і злочини на міжнародну ситуацію, Сполучені Штати, сусідів Росії — ворожі до неї сили. Ми майже рік перебуваємо у стані неоголошеної війни з Росією. Нам потрібно готуватися, щоб і надалі чинити опір.

Щодо заяви Гліба Павловського про те, що «центральним гаслом виступу Путіна може стати повернення зі світу фантазій до реального світу». Свого часу «відлучений» від президентського двору політолог, можливо, чекав якогось протверезіння і реалістичності поглядів від президента Росії. Але судячи з того, що було озвучено — Путін продовжує утримувати у російському суспільстві особливе уявлення про навколишній світ. Це — ізоляція Російської Федерації і спроби пошуку, як з цим жити далі. Реалістичних планів, як Росія може вижити в умовах санкцій та міжнародної ізоляції не прозвучало.

Те, що Путін не згадав вигаданого ним у квітні терміну «Новоросія», означає, що йому немає чим хвалитися. Якби було чим вихвалятися, то він обов’язково прикрасив би свою промову цим. Путін розуміє і відчуває свій провал, принаймні в авантюрі на Донбасі, але й відповідальність за ті злочини, які там зараз відбуваються. Звісно, що цю тему він не захотів популяризувати в російському суспільстві. Це буде болючою темою і для багатьох росіян, чиї родичі і сусіди загинули чи ще загинуть на Донбасі.

Підготував Ігор САМОКИШ, «День»