Росія та «ДНР» та «ЛНР»...

День 16 лютого, про який американська розвідка говорила як про ймовірний день нападу Росії на Україну, минув, а очікуваного нападу не було. Чи це означає, що Володимир Путін блефує? Вочевидь, так воно і є. А чи блефувала адміністрація США, коли називала 16 лютого датою ймовірного російського вторгнення? Думаю, що й на це запитання відповідь буде позитивною. Америка прийняла правила гри і, за Путіним, Байден максимально підвищував ставки, створюючи у своїх європейських союзників враження, що Росія може напасти на Україну з дня на день і з години на годину, тим самим згуртовуючи їх перед російською загрозою. Звичайно, лідери європейських країн, ті ж Еммануель Макрон та Олаф Шольц, Борис Джонсон та Маріо Драгі, розуміють, що Путін — звичайний шантажист, який любить лякати війною, але розпочати реальну війну навряд чи наважиться. Проте американська гра розрахована насамперед на європейську громадську думку, на яку європейські лідери не можуть не зважати. У результаті лідерам Франції та Німеччини, які раніше прагнули знайти компроміси з Москвою з українського питання, довелося разом із президентом США та прем’єр-міністром Англії говорити про те, що в разі вторгнення в Україну проти Росії будуть запроваджені «руйнівні санкції».

А що ж Путін? Він не хоче ні вторгатися в Україну, ні визнавати свою поразку. Тому російський президент терміново намагається знайти якусь комбінацію, яка б дозволила видати результат кризи навколо України за перемогу Росії. Ймовірно, такою комбінацією поки що обрано визнання Москвою незалежності «ДНР» і «ЛНР». Слухняна Державна Дума, явно за командою з президентської адміністрації, терміново ухвалила звернення до президента Росії із закликом визнати незалежність створених за російської допомоги двох маріонеткових республік Донбасу. Там стверджується, зокрема, що «сьогодні жоден із пунктів Мінських угод, які заклали основний вектор захисту прав і свобод та відновлення мирного життя громадян, інфраструктури та економіки мешканців окремих районів Донецької та Луганської областей України, не виконано новою українською владою. Замість послідовних дій влада України робить спроби переглянути або скасувати всі досягнуті угоди. Зафіксовано безліч спроб зірвати мирний процес: уздовж усієї лінії зіткнення знову фіксуються численні факти порушення режиму припинення вогню, снаряди руйнують будинки мирних жителів, школи та інші об’єкти інфраструктури». Тому російські депутати «вважають обґрунтованим та морально виправданим визнання так званих Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки. За минулі роки на основі всенародного волевиявлення в республіках створено демократичні представницькі та виконавчі органи державної влади, діють Конституція «ДНР» та Конституція «ЛНР», а також законодавчі, нормативні правові акти, ухвалені вищими представницькими та виконавчими органами державної влади республік, що регулюють відносини у політичній, фінансово-економічній та соціальній сферах».

Щодо того, що жодної Мінської угоди не виконано — свята, істинна правда. Тільки винна в цьому Москва, що зберігає свої військові сили на території «ДНР» і «ЛНР» і безперервно забезпечує бунтівних сепаратистів новітньою зброєю. До того ж деякі пункти Мінських угод принципово не здійсненні. Наприклад, неможливо провести в окупованій частині Донбасу вільні вибори за законами України без того, щоб не передати попередньо контроль над цією територією центральній владі у Києві. Проте, згідно з Мінськими угодами, контроль над кордоном Росії з «ДНР» та «ЛНР» може перейти до української влади лише після виборів, які, однак, провести неможливо.

Що ж до твердження думців щодо того, що в маріонеткових республіках є демократичні органи влади, обрані всенародним голосуванням, то вони викликають лише сумну усмішку, оскільки дуже добре відомо, яке свавілля творить у «ДНР» і «ЛНР» «народна міліція», а вибори там за рівнем демократизму нічим не відрізняються від виборів у кадировській Чечні.

Депутати Держдуми просять президента Росії «розглянути питання про визнання Російською Федерацією Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки як самостійні, суверенні та незалежні держави, а також питання про якнайшвидше проведення переговорів з керівництвом Донецької Народної Республіки та Луганської Народної Республіки з метою створення правової основи міждержавних відносин, що забезпечує регулювання всіх аспектів співробітництва та взаємодопомоги, зокрема питання безпеки».

Тепер Путін має можливість або прислухатися до голосу «народних обранців», або залишити його поза увагою. Поки що російський президент, висловившись схвально про звернення Держдуми на спільній прес-конференції з Олафом Шольцем, все ж таки зазначив, що «ми маємо все зробити для вирішення проблем Донбасу, але зробити це так, як і казав пан Федеральний канцлер, передусім виходячи з не до кінця реалізованих можливостей щодо виконання Мінських угод. Ми дуже розраховуємо, що наші партнери і за океаном, і в Європі, насамперед Федеративна Республіка і Франція, вплинуть на сьогоднішню київську владу, і це рішення буде знайдено». Власне, під візит Шольца думське звернення приймалося. І за Путіним прес-секретар президента Дмитро Пєсков поспішив заявити, що визнання Росією «ДНР» і «ЛНР» суперечить Мінським домовленостям. Але чи це означає, що Путін справді не збирається визнавати сепаратистські республіки? Ні, не означає. Зараз, найближчими днями і тижнями, він цього не робитиме (хоча російська пропаганда повсюдно почала розкручувати тезу про «геноцид» народу Донбасу, що може стати приводом для визнання), але пізніше визнання Москвою «ДНР» і «ЛНР» є вельми ймовірним. І ось чому. Путін розпочав нинішню кризу навколо України для того, щоб західні держави, і насамперед США, Німеччина та Франція, натиснули на Україну та змусили її виконати Мінські угоди щодо їхньої російської інтерпретації. Тоді Захід фактично поклав би Україну до ніг Путіна і, по суті, погодився б на те, щоб вона, залишаючись формально незалежною, стала  російською колонією з непрямим правлінням — через українських колабораціоністів.

Але реакція Заходу показала, що цей план неможливий. В Україну пішов потік зброї зі США та інших країн НАТО, а до Східної Європи прийшли додаткові військові контингенти з Америки, Англії та деяких інших країн, зокрема й Німеччини. У цих умовах годі й сподіватися, що президента України та Верховну Раду можна буде схилити до капітуляції перед Росією. Та й дивно виглядало б, якби тиск у напрямку капітуляції на Київ чинила Америка, яка щойно так багато зробила для зміцнення української обороноздатності. Тому Путін може усвідомити, що Мінські угоди нездійсненні, а тому схилитися до визнання «ДНР» та «ЛНР». Таке визнання російські пропагандисти видали б російській публіці за успіх російської дипломатії й особисто «дорогого Володимира Володимировича» у справі врегулювання ситуації навколо України. Хоча насправді воно лише легалізує статус-кво. У Держдумі лунають заклики дозволити постачання російської зброї до «ДНР» та «ЛНР». Насправді такі постачання з 2014 року ніколи не припинялися. Уся різниця буде лише в тому, що після визнання Росією сепаратистських псевдодержав такі постачання здійснюватимуться відкрито. Також визнання незалежності «ДНР» та «ЛНР» дозволить Москві офіційно розмістити там свої військові бази, на кшталт Абхазії та Південної Осетії. Але, на відміну від останніх, російські війська й без жодного визнання маріонеткових республік Донбасу давно вже перебувають на їхній території. Тож реальний виграш від визнання «ДНР» та «ЛНР» буде невеликим, якщо взагалі буде.

Питання в тому, наскільки великою для Росії буде ціна цього визнання. Західні санкції напевно матимуть місце, але чи будуть вони в цьому випадку справді руйнівними? Адже максимально жорсткі санкції, як зупинка «Північного потоку-2» та відключення Росії від світових фінансових ринків, США та їхні союзники обіцяють запровадити лише в разі реальної військової агресії Росії проти України. Очевидно, якщо війни не буде, а натомість буде лише визнання «ДНР» та «ЛНР», то санкції не повинні бути такими жорсткими. За даними американської розвідки, декларованого Москвою часткового відведення російських військ від українських кордонів насправді не відбувається. Ймовірно, його й не буде, доки не відбудеться визнання Кремлем сепаратистських республік та реакції на цей акт із боку Заходу. Швидше за все, визнання відбудеться влітку, в період відпусток, коли складно буде негайно вжити санкції, і є підстави вважати, що вони виявляться досить розмитими і здебільшого символічними, приблизно такими, якими вони були після анексії Криму. А от коли США та їхні союзники визначаться із санкціями, основна частина російських військ, перекинута до українських кордонів, десь у вересні повернеться до місць постійної дислокації. Невипадково солдатам і офіцерам, що перекидаються з Далекого Сходу та Сибіру на захід, говорили, що їхнє відрядження триватиме до 9 місяців. Після цього конфлікт на Донбасі стане «замороженим». Єдиним плюсом для України від реалізації такого сценарію стане те, що в результаті Мінські угоди будуть мертвими і ніхто більше не примушуватиме Київ до їх виконання.

Висловлюється думка, що вся військова тривога біля українських кордонів затіяна Кремлем для того, щоб відвернути увагу від нового процесу над Олексієм Навальним, який цими днями проходить у колонії у Коврові. Звісно, це не так. Надто вже непорівнянні політичні наслідки нинішньої кризи навколо України, зокрема величезні витрати на перекидання військ, та очікуваний новий термін Навального. Лідера російської позасистемної опозиції звинувачують у тому, що гроші, зібрані на його президентську кампанію, він витратив на особисті потреби, а також екстремістську діяльність — боротьбу з корупцією. Що ж, таке ж звинувачення за бажання можна було б пред’явити і президентові Володимиру Путіну. Позатим за таким абсурдним звинуваченням Навальному загрожує до 15 років позбавлення волі. Ймовірно, Путін відмовився від ідеї фізичного усунення свого головного опонента, але збирається тримати його в ув’язнені до кінця свого правління, тобто до його, Путіна, смерті. Прес-секретар президента США Джен Псакі вже заявила, що через процес над Навальним можуть бути запроваджені санкції проти «друзів Путіна» зі «списку Навального». Цікаво, чи це допоможе підсудному?