Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

У Москви є всі підстави нервувати

Глухий кут на Південному Кавказі вже дався взнаки у Білорусі
19 жовтня, 18:17

Азербайджанська армія взяла місто Фізулі, точніше те, що від нього залишилося. Воно було практично зруйноване ще в першу війну за Карабах на початку 1990-х рр.

Як заявив президент Азербайджану Ільхам Алієв у телезверненні до народу, «Ця операція забезпечує повернення на свої землі десятки тисяч людей. Зі стратегічної точки зору, провал оборони ворога в цьому напрямку дає нам стратегічну перевагу. Уже не секрет, з якого напрямку ми змогли увійти у Фізулі. До цього був звільнений Джабраїльський район і місто, а потім Гадрут. Потім були звільнені села Ходжавендського і Джабраїльского районів. І тільки після цього ми звільнили місто Фізулі. Ворог в останній момент залишив свою зброю і втік».

Стратегічно завершення операції із захоплення Фізулі означає, що, по-перше, відкрито шлях на центр Карабаху місто Степанакерт (Ханкенді), до якого 58 км. Це не означає, що почнеться переможний марш азербайджанської армії, але становище вірменських військ значно погіршилося. Зазвичай у Єревані поспішали спростовувати відступ з тих чи інших сіл і міст, але цього разу коментарів не надходило.

Утім, сам прем’єр-міністр Нікол Пашинян у зверненні до народу підтвердив, що вірменські війська відступили в північному і південному напрямках. «У нас дуже багато загиблих у боях з Азербайджаном, армія зазнає тяжких втрат... Усі зараз мають зрозуміти, що на лінії фронту склалася вкрай важка ситуація».

БІЛОРУСЬКЕ ВІДЛУННЯ

Військові поразки Вірменії накладаються на зростаючі проблеми Москви щодо Білорусі, через що зменшується міцність режиму Олександра Лукашенка.

Можна вважати збігом, але дуже схоже, що ультиматум Світлани Тихановської не зовсім випадково був пред’явлений саме зараз.

По-перше, спроба Лукашенка внести розкол у групу лідерів опозиції після зустрічі у СІЗО КДБ зазнала краху. Ніхто із значних осіб на угоду не пішов. Режим поступово деградує, його економічне становище стрімко погіршується.

Не випадково Тихановська погрожує загальним страйком. Йде дуже ґрунтовне формування страйкових комітетів. Білоруський закон забороняє політичні страйки, але можна вимагати підвищення заробітної плати. Наразі це фактично висунення політичних вимог.

По-друге, на відміну від серпня, протестувальники й опозиція формують певні організаційні структури, багато хто з них перебуває за кордоном, і тому недоступний репресіям режиму. Проте, завдяки сучасним інформаційним технологіям зарубіжні опозиціонери можуть організовувати великі маси громадян на заходи протесту.

Тихановська та її оточення одержали підтримку від європейських організацій і урядів, зокрема й матеріальну. Виходить своєрідна протифаза — матеріальні можливості режиму скорочуються, а його супротивників розширюються. Дуже важливий фактор, який уже починає даватися взнаки.

По-третє, режим Лукашенка дедалі більше стає тягарем для Кремля. Зараз для Росії вкрай важливо зосередитися на проблемах Південного Кавказу і знайти способи у першу чергу якось врятувати Вірменію від військового розгрому і заповнити втрати її армії у техніці й озброєнні. Потім вирішити питання відсторонення Пашиняна та заміни його на відверто проросійських політиків з так званого карабаського клану. Усе це вимагає великих зусиль і значних витрат ресурсів, з якими теж проблеми.

Ось чому в Москві дедалі більше починають замислюватися про усунення Лукашенка і певну розрядку в Білорусі, щоб на якийсь період часу заспокоїти західний напрямок.

Ось така проблема. Немає впевненості, що усунення Лукашенка якось заспокоїть ситуацію. Тим паче що він йти не збирається і готовий силовими способами зберігати свою владу. Це, у свою чергу, викликає радикалізацію опозиції, яка відбувається на очах і щодня.

Перед Москвою може постати нова складність. Лукашенко впиратиметься, почнеться силове протистояння на кшталт українського Майдану, і привести проросійського політика, якщо такий знайдеться, до влади в Мінську буде просто неможливо.

Тут хорошого варіанту немає. Черговий глухий кут.

ПІВДЕННОКАВКАЗЬКИЙ ZUGZWANG

Зрив, при цьому цілком очікуваний, перемир’я в Карабасі продемонстрував дві речі. Російська дипломатія зазнала повного й оглушливого фіаско. З самого початку було очевидно, що сторони в ньому не зацікавлені.

У Баку чудово розуміють, що Вірменія стрімко видихається як з військової точки зору, так і з економічної та фінансової. Будь-який перепочинок буде використаний для перегрупування сил і наступні битви потребуватимуть від азербайджанської армії великих зусиль, ресурсів і, хоч як це сумно, втрат людей і техніки. Зараз азербайджанська армія володіє ініціативою, то навіщо давати можливість противнику спробувати перехопити її.

ФОТО   РЕЙТЕР

 

У Вірменії дедалі голосніше лунають голоси тих, хто звинувачує Нікола Пашиняна у військових поразках і відкрито готується до усунення його від влади. За повної підтримки Москви. У таких умовах прем’єр-міністр не може собі дозволити навіть мінімальних поступок, щоб не давати підстав для звинувачень у поступках противнику.

 Два учасники конфлікту, хоч і з різних причин, не послухалися Кремля, і останній нічого ефективного в такій ситуації зробити не може. Очевидним є загальне ослаблення впливу Росії в стратегічно важливому регіоні.

Якщо раніше обидві сторони були б просто змушені погодитися на перемир’я і припинення вогню, то сьогодні вони відкрито ігнорують московські зусилля й відкидають пропозиції Кремля. Більше того, Росія не в змозі примусити повністю від неї залежну Вірменію діяти за її вказівками.

Азербайджан, маючи в союзниках Туреччину, абсолютно не боїться невдоволення Росії. Більше того, у Москві серйозно побоюються надмірно тиснути на Баку, щоб остаточно не відштовхнути від себе. До того ж Іран теж змінив позицію й відмовився від підтримки Вірменії.

Є ще одна обставина. Французький президент Еммануель Макрон проявляє велику активність щодо врегулювання конфлікту й дедалі більше стає на бік Вірменії. У ній росте невдоволення нерішучістю Москви у захисті Єревана. У таких умовах Париж може стати прийнятною альтернативою, що не виправдала надій Москви. Звісна річ, у Білокам’яній прагнуть якось завадити такому розвитку подій, але поки не дуже виходить.

На Південному Кавказі формується нова політична реальність, яка має суттєвий вплив на Близькому Сході, в регіоні Перської затоки і далі в Центральній Азії.

Про Білорусь ми вже говорили, на черзі Молдова, де 1 листопада відбудуться президентські вибори з незрозумілим результатом для проросійського нинішнього президента Ігоря Додона. Його суперниця проєвропейськи налаштована Майя Санду дедалі більше набирає рейтинг. Очевидне ослаблення Росії на Південному Кавказі не залишається секретом для дуже багатьох у Кишиневі й інших містах Молдови.

Можливостей для маневру у Москви не так і багато. І всі варіанти не дуже добрі, якщо не сказати погані.

Перший. Продовжувати закликати сторони до припинення військових дій. Баку і Єреван московські заклики ігноруватимуть. Звідси випливає повний провал російської миротворчої та посередницької місії.

Через наявну геополітичну та військову обстановку Москва не може реалізувати відпрацьований на війні з Грузією силовий механізм peace enforcement — примусу до миру. Пряма участь російських військ, зовні миротворчих, а насправді на користь Вірменії, означатиме зіткнення з відмінно оснащеною передовою військовою технікою азербайджанської армією та з збройними силами Туреччини.

Як наслідок будуть закриті протоки, що поставить у катастрофічне становище не лише російський контингент у Сирії, а й режим Асада. Наслідки очевидні, і не лише для Москви.

Другий. Росія може спробувати посилити свій військовий контингент на базі у Гюмрі, хоча зробити це буде вкрай складно. Спільного кордону немає, а Грузія й Іран закриті для транспорту військових вантажів і контингентів.

У таких діях реального толку немає. Воювати за Вірменію Росія не може і не хоче. До того ж вона стикається не тільки з Туреччиною, а й з Іраном.

Тегеран категорично не хоче, та й не може бути втягнутим у будь-які дії, що розширюють рамки конфлікту. Навіщо йому сваритися з Анкарою і тим самим збільшувати кількість своїх ворогів. До того ж через Туреччину проходить практично єдиний шлях іранських вуглеводнів.

У країні майже 20 млн етнічних азербайджанців, які вимагають на демонстраціях підтримки своєї історичної батьківщини. Знехтувати цим іранська влада не може.

Третій. Можна піти на гібридний варіант допомоги Вірменії. Стверджувати, що «настамнемає», а насправді намагатися воювати іррегулярними з’єдненнями або справжніми армійськими частинами без визнання такого факту. При відповідному пропагандистському оформленні. Як показує досвід Донбасу, особливих лаврів це не приносить, але відносини з Туреччиною і Азербайджаном зіпсує остаточно. І це стане дуже серйозною поразкою Кремля. Відгукнеться по всьому периметру російських кордонів.

От і виходить — Zugzwang. Кожен хід лише погіршує становище. Своїми іграми в заморожені конфлікти Кремль загнав себе в геостратегічний глухий кут, і виходу з нього немає.

Якщо до цього додадуть санкції через отруєння Навального, то у Кремля є всі підстави для нервозності. Головна проблема в тому, що немає відповідного заспокійливого.

Утім, цілком закономірний результат. Ігри у заморожені конфлікти добігли свого логічного кінця у вигляді повного провалу всієї російської політики.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати