Вперед — у минуле!

У нашого стратегічного сусіда Росії з минулої п’ятниці — нова воєнна доктрина. Народжувалася вона довго й болісно. Затверджена Радою безпеки РФ 21 квітня доктрина — це вже шостий варіант. П’ять попередніх було відкинуто. Хоча й після цих пристрастей міноборони Росії остаточну редакцію доктрини визначило як компромісний варіант, назвавши його «документом перехідного періоду».

Проте всі доктрини — тимчасові. Вони потрібні, щоб офіційно продекларувати — як, з ким і з якого приводу держава змушена буде воювати, і як буде оборонятися. А раз інтереси та можливості держав змінюються, а військово-технічний прогрес також не стоїть на місці, то й доктрини прийнято осучаснювати. Щоб вони сприймалися оточуючими серйозно і з увагою.

ОСТАННIЙ АРГУМЕНТ КОРОЛIВ — ЯДЕРНИЙ…

Нова воєнна доктрина разом з новою редакцією Концепції національної безпеки РФ фактично стала відповіддю Москви на нову стратегічну концепцію НАТО. Хоч і Альянс, і Росія майже в унісон заявляють про те, що всі зусилля повинні бути спрямовані на запобігання війнам і конфліктам, генерали, як відомо, керуються принципом «хочеш миру — готуйся до війни». Що ж принципово нового на цьому тлі з’явилося в російській доктрині?

Тепер Росія може застосувати ядерну зброю першою — коли справи в генералів підуть вже зовсім погано. «Російська Федерація залишає за собою право на застосування ядерної зброї у відповідь на використання проти неї і/або її союзників ядерної або інших видів зброї масового знищення, а також у відповідь на крупномасштабну агресію із застосуванням звичайної зброї в критичних ситуаціях для національної безпеки Російської Федерації».

У часи холодної війни так відкрито про це не заявлялося. Проте, чесно кажучи, і тоді військові керівники Варшавського пакту, як, проте, і НАТО, місце і час застосування ядерної зброї планували без оглядки на якісь там доктринальні формулювання, представлені громадськості. Критерій був один — військово-стратегічна, а часом, і тактична необхідність на тлі битв із застосуванням звичайних озброєнь. Мовляв, після того, як використано всі засоби переконання, залишиться одне — натиснути на всі кнопки. Але тепер ситуація посилюватиметься через надто низький больовий поріг Росії. Військові в Москві вже сьогодні кажуть про те, що «як би в економічному плані не піднялася Росія, вона вже ніколи не зможе звичайними озброєннями протистояти такій організації, як НАТО». Тож можна стверджувати, що ядерні сили тепер для Росії — як перший патрон у обоймі.

Безрозмірність колишнього стримування в новій російській доктрині опинилася в цілком конкретних рамках. Збройні сили повинні бути здатними до ефективних бойових дій у локальному конфлікті лише на одному театрі воєнних дій. Це є визнанням того, що в найближчій перспективі Росії не під силу створити повноцінні угруповання військ одночасно в двох вогнищах напруженості. Таку розкіш можуть дозволити собі лише Сполучені Штати, де армія готова вести два регіональнi конфлікти одночасно.

Ієрархія загроз у новій доктрині Росії розподілена також не зовсім звично в порівнянні з минулим, коли на перше місце ставилися саме військові загрози. Доктрина ж воєнна… Але тепер на перший план винесено сепаратизм, релігійний і національний екстремізм, що зрощуються з тероризмом. А потім вже згадується зростаюча загроза локальних воєн і воєнних конфліктів, що можуть перерости в крупномасштабні війни.

ТАЄМНА ДОКТРИНА

Росія і Україна прийняли свої перші воєнні доктрини майже одночасно — в листопаді і жовтні 1993 року. Але, на відміну від Москви, Київ ніяк не зважиться на модернізацію доктринальних воєнних тез. Хоча чинна Воєнна доктрина України не раз ставала мішенню для саркастичної критики. Навіть Верховний Головнокомандувач якось обмовився ще за міністра оборони Валерія Шмарова, що коли буквально дотримуватися її вимог, то слід би за периметром кордонів держави вирити окопи, сісти туди всьому населенню країни й оборонятися. Адже наша доктрина вимагає від армії надійного захисту на всіх напрямках.

«Нова воєнна доктрина України розробляється»,— говорив після цього Шмаров, аж до свого звільнення з поста міністра. Цей клопіт перейшов у спадщину до нового військового керівництва, яке також спочатку вельми активно заявляло, що нова Воєнна доктрина країни грунтуватиметься на нових реаліях, і що надалі Україна не повинна будувати систему оборони з урахуванням концепції ворожого ставлення, яка панувала в часи СРСР. У травні 1997р., виступаючи в Академії ЗС, міністр оборони України Олександр Кузьмук сказав, що проект нової доктрини вже готовий.

У тому проекті серед усього іншого стверджувалося, що Україна прагне до мирного розв’язання всіх конфліктів, що виникають у відносинах між державами на політичному, економічному, територіальному чи національно-етнічному базисі. Ворогом або вірогідним противником Київ вважатиме ту державу, послідовна політика якої являтиме воєнну загрозу для України, буде спрямована на втручання у внутрішні справи держави, загрожуватиме суверенітетові і територіальній цілісності країни. Аналогічне визначення вірогідного ворога містить і чинна доктрина, хоча в проекті було й декілька новацій. Наприклад, говорилося, що локальні або регіональні конфлікти з обмеженою чи повною участю в них Збройних сил, які охоплюють частину території країни, можуть бути вирішенi Україною самостійно. Але протидія широкомасштабній агресії може потребувати об’єднання зусиль України з іншими державами, як у межах існуючих систем міжнародної безпеки, так і поза нею.

Проект декларував, що «Україна залишає за собою право використовувати з метою відбиття агресії всі можливі форми, способи та існуючі засоби збройної боротьби, а також нанесення ударів агресорові на його території». Головним стратегічним завданням ЗС у можливих збройних конфліктах визнавалася активна оборона з метою завдати агресорові такої шкоди, яка б примусила зупинити бойові дії й відмовитися від своїх віроломних замірів. Особлива увага повинна була концентруватися на обороні найбільш важливих у оперативно-старегічному відношенні рубежів, районів, адміністративно-політичних і економічних центрів, десантно-небезпечних ділянок Чорноморського і Азовського узбережжя. Підготовка Збройних сил орієнтувалася на оборону, хоча в той же час передбачалися контрнаступальні й наступальні дії.

Але потім все вийшло як у слюсаря-інтелігента в «Дванадцяти стільцях», який повинен був привести залізні ворота будинку в повний порядок. Два дні він витратив на їх розклепування, а потім раптово до них охолов… Проект нової воєнної доктрини України ліг під сукно, а самі військові про цей документ зайвий раз намагалися не згадувати.

ЖЕРТВА БАГАТОВЕКТОРНОСТI

Минулого року з приводу доктринальних корегувань начальник Генштабу України Володимир Шкідченко висловився так: «Що стосується доктрини, то визначає її не військове відомство, а відомі вам гілки влади. Міністерство оборони і Генеральний штаб стосовно доктрини виступають як виконавці. Ми готові підготувати рекомендації щодо військово- технічної частини документа. А загалом я не бачу підстав для корінних змін доктрини».

Генштаб і Міноборони обрали нову стратегію — дочекатися змін у більш широкому документі за назвою Концепція національної безпеки України, яку прийняли 1997 року. «Нехай там конкретизують вимоги до завдань армії — тоді можна буде й про нову доктрину поговорити. Щоб нам знову не довелося готуватися до одночасного відбиття агресії звідусіль. Ми вважаємо, що Збройні сили України, з урахуванням тих наявних загроз, та існуючих можливостей, повинні бути наготові для дій на одному оперативно- стратегічному напрямкові», — заявляли нещодавно шановані люди з Генштабу.

За великим рахунком, фіксування цієї деталі лише зафіксує статус-кво, для визначення якого особлива праця мозкових звивин навряд чи була потрібною. Якщо, звичайно, не ставилося звичне завдання винайти велосипед… Ті ж американці, плануючи ведення двох великих регіональних конфліктів, у своїх сценаріях вже вирахували необхідну кількість живої сили й техніки для одного такого конфлікту. Це 400—700 тис. чоловік особового складу, 2000— 4000 танків, 3000—5000 бойових броньованих машин, 500—1000 літаків, 100—200 кораблів, передусім малого класу, 100—1000 оперативно- тактичних ракет типу «SCUD». Таким критеріям відповідають збройні сили лише деяких держав світу. Крім Німеччини, Китаю, Росії й України до них відносять Ірак, Індію, частково Іран (жива сила), Сірію і Північну Корею. Але якщо пригадати якість і стан техніки, якою сьогодні озброєно армію України, то навіть ведення одного регіонального конфлікту може виявитися таким же непосильним завданням, як і виконання нинішньої вимоги доктрини відбити натиск супостата відразу з усіх напрямків. Тож не роз’яснення цих деталей — гальмо процесу; головна проблема — в іншій площині.

Росія змогла визначитися із зовнішньополітичними формулюваннями нової доктрини, а потім — і з військовим забезпеченням цих завдань, коли Москва для себе остаточно вирішила, що з НАТО дружба дружбою, а тютюнець, після Косова, — нарізно. Відсутність у доктрині навіть згадки про дуже важливий документ, що регулює відносини між НАТО і РФ — «Основоположного акту» 1997 року — ще раз підтверджує, що воєнна доктрина розроблялася під серйозним впливом розширення НАТО на Схід і бойових дій на Балканах проти Югославії. Україні — складніше! У неї всі — стратегічні друзі. Обговорення та затвердження нової доктрини в Україні зараз і в найближчій перспективі приречене на невдачу саме через зовнішньополітичні тенета. Висунутися з доктриною — як на амбразуру кинутися. Це добре зрозуміло генералам, які тепер триматимуть паузу так довго, як це потрібно…

ПОХIД У ЗАВТРА ВIДКЛАДАЄТЬСЯ

І нова воєнна доктрина Росії, і «стара», робоча доктрина України схожі в одному — підготовкою до воєн минулого. За час розвитку людства «воєнна спіраль» намотала чотири випробуваних на практиці витки. Поява ядерної зброї різного призначення стала базою воєн п’ятого покоління. За концепцією воєн шостого покоління вирішальна роль відводиться невеликій кількості сухопутних військ, не ядерній, а звичайній високоточній ударній і оборонній зброї і зброї, створеній на нових фізичних принципах. Головна мета війни шостого покоління — розгром економічного потенціалу противника, зміна політичного режиму «малою кров’ю». При цьому завдаватимуть наймогутніших інформаційних і масованих ударів високоточною непілотованою зброєю різного базування. Вважається, що деякі найбільш розвинуті країни (США, Канада, Велика Британія, Німеччина, Франція, Японія, Китай) будуть готовими до воєн шостого покоління вже на рубежі 2007—2010 рр.

Ні Москва, ні Київ не встигають за стрімким воєнним прогресом. Росії через економічні труднощі не під силу перехід на шлях будівництва принципово нових збройних сил. І тому для Москви немає іншого шляху, як спиратися на ядерну булаву і, як і раніше, готуватися до воєн п’ятого покоління.

Без’ядерна Україна стоїть ще на більш низькій сходинці. Доля армії України — війни четвертого покоління. З численними сухопутними військами і танковими армадами, котрі дорого коштують. Коли на останньому етапі операції «Буря в пустелі» проти армії Хусейна коаліційне угруповання сил союзників із лідируючою роллю США застосувало сухопутні сили, в них уже не було потреби. Саддам вже вивісив білий прапор. «Якби ми не застосували тоді сухопутні частини, у нас вдома могло б постати питання про їх скорочення — навіщо взагалі вони тоді потрібні, якщо все вирішила авіація та ракети», — така прихована логіка американських стратегів. Але після Косово це питання у них таки постане.

У нас — інакше. «Це авантюра — пропозиції про кардинальне скорочення чисельності Сухопутних військ. Як можна порівнювати їх роль в системі оборони України і, скажімо, США, Канади чи Великої Британії? Для них завдання оборони національної території від нападу сухопутного противника не стоїть взагалі. А Україна зараз не може ігнорувати ризик вторгнення на свою територію сухопутних військових угруповань деяких сусідніх країн», — говорить міністр оборони Олександр Кузьмук. У нас немає, поки що, інших варіантів. Технологічного стрибка в оснащеності національної армії, який дозволить зменшити роль «гарматного м’яса», не передбачається. Якість ми змушені компенсувати кількістю. Але грошей на повноцінне утримання армії бракує і для її нинішньої чисельності. Коло замикається…

Якщо в нас поки що немає хоробрості і наполегливості, щоб визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами, якщо в нас немає можливості зробити армію якісно іншою — то нічого свіжого своєю новою доктриною ми не скажемо. Чи варто тоді повторюватися?

ДО РЕЧІ

Новообраний президент Росії Володимир Путін повідомив журналістам, що об’єднане командування російсько-білоруських збройних сил не створюватиметься. Як відомо, щодо планів створення спільної армії чисельністю 300 тис. осіб заявив минулого тижня президент Білорусі Олександр Лукашенко. На думку Лукашенка, відповідний контингент під єдиним російсько-білоруським командуванням має бути створено у найближчі 2 місяці. 300-тисячна армія, згідно із задумом амбіційного «бацькі», має розташуватися на крайньому заході Білорусі і звідси загрожувати ворожим силам НАТО, які підбираються вже й донедавна братської Польщі.

Путін фактично дезавуював Лукашенка. Він заявив, що російська армія завжди готова прийти на допомогу Білорусі, якщо це буде необхідно. Та єдиної армії під спільним командуванням не буде, — російською армією, як і раніше, займатиметься наше Міноборони, а білоруською — військове відомство Білорусі. На думку експертів АПН, процес інтеграції з авторитарною Білоруссю, який об’єктивно не вигідний Росії економічно й викликає різке неприйняття в ліберальних колах у зв’язку з одіозністю режиму Лукашенка, найближчим майбутнім може взагалі різко загальмуватися. Позиції Путіна як президента Росії більш ніж міцні, і за такої ситуації він може уникнути виграшних у популістському плані обіймів із експансивним лідером Союзної республіки.