«Знак надії» для України
Президент Віктор Янукович іще місяць тому вгледів у карколомних подіях року в арабському світі «знак надії», про що повідомив на традиційній щорічній зустрічі з керівниками дипломатичних представництв іноземних держав 16 грудня: «Це символ віри у свободу, демократію і справедливість, які є й залишатимуться загальнолюдськими цінностями». Прямо в тон Вікторові Федоровичу зовсім недавно вторував сам генсек ООН Пан Гі Мун, надіславши туніському народові поздоровлення з нагоди першої річниці відомої жасминової революції, в якому було сказано, що «цілий світ надихнувся рішучістю тунісців до демократії, свободи гідності».
Звісно, ніхто вже добрим словом не згадає поваленого президента Зія Бен Алі, хоча, за іронією долі, жасминова революція належить саме йому. Саме так 1989 р. назвали влаштований ним безкровний переворот, коли він усунув від влади засновника республіки Хабіба Бургібу, який впав у старечий маразм і свої безглузді управлінські рішення втокмачував палицею по спинах міністрів. Декларація Зія, зачитана тоді по радіо, не втрачає актуальності й сьогодні: він пообіцяв багатопартійність, вільну пресу, розвиток громадянського суспільства, прозоре та чесне управління, боротьбу з корупцією і розкраданням національних багатств, а також покінчити з кумівством і фаворитизмом у владі. Захід аплодував Бен Алі, угледівши в ньому «арабського Горбачова», який і сам увів в обіг без перекладу слова «перебудова», «гласність» і «прискорення».
Цікаво, що ззовні все виглядало цілком пристойно. Правда, демократія й багатопартійність у Бен Алі були цілком контрольованими — досить типовий приклад квазідемократії, коли на тлі номінативно-ілюстративних демократичних інститутів функціонує авторитарний режим особистої влади.
У навколишньому світі шанували та цінували. Європа — за співробітництво в боротьбі з нелегальною міграцією з Африки, за політичну стабільність та режим абсолютного сприяння європейському капіталу.
Усі економічні показники до останнього виглядали, як лялечка. Зростання ВВП, за даними МВФ, 2010 р. склало 3,7%. За офіційною статистикою, дві третини родин проживали у власних будинках, кожен п’ятий житель країни мав автомобіль. Той же звіт МВФ у вересні 2010 р. вихваляє Туніс за легко перенесену світову фінансову кризу, мудру макроеномічну політику, успішні структурні реформи. Це й до того, що прем’єру Миколі Азарову не варто публічно тішитися наданою статистикою та витлумачувати кількість куплених за рік українцями супутникових антен і старих авто як свідчення реалізації проголошеного гасла «покращення життя вже сьогодні».
Віктор Янукович навряд чи знає причини народного повстання в Тунісі, а саме: за своє багаторічне правління Бен Алі повернувся до вихідної точки. Його сімейство та друзі захопили всі національні багатства, по суті, приватизували економіку й політику, а на останньому етапі вже почали ділити між собою цілі території. Корупція пронизала не лише правлячу верхівку, а й усе суспільство: щоб улаштуватися на фабрику простим робітником, треба було дати хабар. Майже половина молоді виявилася просто зайвою в рідній країні, не в змозі отримати хоч якусь роботу. Для араба це — справжня життєва катастрофа: якщо не маєш роботи — не зможеш створити сім’ю, оскільки не маєш засобів забезпечити їй належне утримання...
Інакше наш глава держави не просто б угледів «знак надії», а й поспішив продемонструвати — не словом, а ділом, як обіцяв його попередник, який, повідомили, у не кращих традиціях не поспішає виїхати з державної резиденції, — власну віру, що справедливість існує: наприклад, віддав би персональний гвинтокрил для потреб санітарної авіації та взагалі скоротив держвидатки на власне утримання, позбувшись за цим показником сумнівної першості у всій Європі, чи — навіть страшно подумати — передав би маєток у Межигір’ї на сиротинець... І таке б розцінили не як персональне навернення в толстовство, а отой «знак надії», а для вже сформованої Сім’ї — спонука до дії. А там, дивись, самі б олігархи прийшли з пропозицією накласти на них «податок Робіна Гуда», сформульований Нобелівським лауреатом із економіки Дж. Стігліцом: податок у 60%, а то й 80% виглядає геть необтяжливим за перспективи реприватизації загарбаних національних ресурсів. Бо найперший і беззаперечний урок арабської весни — це народне постання проти неоліберальної економічної моделі. Наразі лише повстання, бо революція, яка, за визначенням, означає радикальну, глибинну та якісну зміну суспільства, ще не відбулася. Але всі передумови для неї залишаються й у тому ж, здавалося, взірцевому Тунісі: згадані вище причини, які змусили людей вийти на вулиці в грудні 2010 р., залишилися й навіть загострилися. А новий парламент, новий президент — замала втіха.
Це до того, що не варто було Миколі Азарову так самовпевнено запевняти Ларрі Кінга, що «Україна свій ліміт революцій уже вичерпала». Бо очікування, які спонукали українців стояти на Майдані 2004 р., цілком тотожні очікуванням тунісців і єгиптян. Просто тепер ми дивимося, як скористаються вони своїм шансом.
