Від молитов – до скарги в ООН

На початку нинішнього тижня глава МЗС Росії Сергій Лавров оголосив, що на переговорах із Генеральним секретарем Ради Європи Марією Пейчіновіч-Бурич він обговорив ситуацію з водопостачанням анексованого Криму. Як повідомило російське інформагентство ТАСС, Лавров у понеділок на пресконференції заявив: «Ми підкреслили неприйнятність ситуації, яка складається навколо водної блокади Криму в порушення всіх мислимих конвенцій — і європейських, і універсальних — і в порушення тієї рекомендації, яка була зроблена ще в 2016 році спеціальним представником генсека Ради Європи паном Штудманом, який відвідав Крим, підготував доповідь. Однією з його рекомендацій була необхідність негайно відреагувати на проблему постачання Криму водою». Причому реакції Генерального секретаря Ради Європи на ці заяви поки немає, а Моніторингова місія ООН в Україні наполягає на тому, що з урахуванням анексії Кримського півострова, «Росія несе основну відповідальність за забезпечення доступу до води захищеним особам у Криму».

ПЕРЕЛИВАННЯ З ПУСТОГО В ПОРОЖНЄ

Бач, як повернулися події! Ще в лютому нинішнього року, коли в Криму обміліли водосховища, місцева влада стала звертатися до Бога. Тоді адміністрація звернулася до Сімферопольської і Кримської єпархії, і правлячий архієрей видав розпорядження влаштувати в церквах молебні з проханнями дощу. Співрозмовник INTERFAX.RU тоді повідомив, що такі молебні організовують не вперше, зазвичай їх починають проводити після звернення влади в єпархію. На тоді основні водосховища Криму були ще заповнені на 37%, цих запасів мало вистачити до червня. Але дарма, Бог не почув молитви окупаційної влади.

І тоді чиновники махнули рукою на Бога і підключили важку артилерію. У вересні, коли дефіцит води став загрозливим для військових, промисловості і сільського господарства, і влада обмежила подачу води в міста і села, російська Рада з прав людини поскаржилася в ООН і в Раду Європи. Як повідомляв той самий Інтерфакс, постійна комісія з міжнародного співробітництва в галузі прав людини Ради при президенті РФ з розвитку громадянського суспільства і прав людини закликала ООН втрутитися в ситуацію з забезпеченням прісною водою жителів Криму, в столиці якої ввели жорсткі графіки подачі води по годинах. «Ми звертаємося до верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини пані Мішель Бачелет Херія і комісара Ради Європи з прав людини пані Дуні Міятович із закликом втрутитися в ситуацію і захистити право мешканців на доступ до питної води, запобігти гуманітарній катастрофі на півострові» — йдеться в заяві комісії. Автори звернення зі сльозами на очах вказували, що «в умовах посушливого літа забезпечити питною водою півострів могла б вода з найбільшого транскордонного водотоку — річки Дніпро, але українська влада повністю припинили подачу прісної води по Північно-Кримському каналу на півострів після входження півострова до складу РФ в 2014 році».  В РПЛ вважають, що перекриття каналу порушує міжнародні правові акти і є абсолютно за політичними мотивами. Дії української влади щодо припинення подачі води по Північно-Кримському каналу на півострів вважаємо неправовими, антигуманними і політично мотивованими», — плакались автори. Однак такою заявою, вони, власне, фактично визнали, що анексія Криму є політичним незаконним актом. Нагнітаючи обстановку, вони в Сімферополі, Бахчисараї та Сімферопольському районах ввели третій, найжорсткіший режим  обмеження подачі води. 

Їхні сльози, однак, мало хто в світі сприймає всерйоз. Глава «Кримської правозахисної групи» Ольга Скрипник заявила, що Україна повинна «скористатися» темою води в Криму, щоб «відкрити Крим для незалежних місій». За її оцінками, на півострові немає гуманітарної катастрофи з водою — її має вистачати самим кримчанам, проте Росія «витрачає ресурс на масштабні будівництва, сільське господарство та утримання російських військових... Як тільки йтиметься про незалежну місію, яка навіть не оцінюватиме ситуацію з правами людини, а просто оцінить проблему води, ми відразу зможемо побачити маніпуляції Росії», — заявила Ольга Скрипник.

Тим часом у російському уряді Криму відзначали, що готуються до «найгіршого сценарію» з водопостачанням півострова. Підконтрольний Кремлю глава Криму Сергій Аксьонов раніше повідомляв, що не виключає того, що Росія визнає надзвичайною ситуацію з водопостачанням Криму. Він також стверджує, що 2020 рік став найбільш посушливим за 150 років спостережень.

У Криму між тим ажіотаж щодо дефіциту води наростає, однак заходи, які вживають окупанти нагадують переливання води з пустого в порожнє. 

ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ЗВЕРНЕННЯ РОСІЇ В ООН І РАДУ ЄВРОПИ

Однак чи правомірне звернення Росії до ООН і Ради Європи, і чи має воно перспективи. Як повідомила Асоціація з реінтеграції Криму, експерт з міжнародного права, кандидат юридичних наук Олексій Петров виконав правовий аналіз цього звернення. Воно цікаве читачам насамперед тим, що показує, як підступно Росія намагається трактувати міжнародне право на свою користь. Ось на чому наголосив експерт.

У світлі ситуації з дефіцитом води на окупованій території АР Крим та міста Севастополь, і загрози невиконання Російською Федерацією (РФ) як державою-окупантом своїх зобов’язань щодо забезпечення мінімального життєвого рівня населення окупованої території, варто розглянути аргументи з міжнародно-правової точки зору. При цьому не слід забувати, що сама вказана Рада при президенті РФ є дорадчим органом і її звернення не є позицією російського уряду. Тобто маємо «напівофіційну» декларацію намірів.

Почнемо з прав людини. В зверненні стверджується, що «в міжнародному праві право на воду визнано як одне з невідчужуваних прав людини». При цьому автори звернення уникають посилань на будь-яку конкретну договірну або звичаєву норму міжнародного права чи будь-яке тлумачення наявної норми, що дозволяло б зробити висновок, що право на воду є саме таким окремим невідчужуваним правом людини.

Дійсно, Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 липня 2010 року № 64/292 було проголошено право людини на воду і санітарію. Раніше це право згадувалося в Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та Конвенції про права дитини як частину права на достатній життєвий рівень. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав ООН роз’яснив суть права на воду в зауваженні загального порядку №15. На думку Комітету, яка була висловлена в зауваженнях, людське право на воду включає можливість для кожного отримувати достатню кількість якісної води для особистих і побутових потреб. Крім того, тільки завдяки воді можливо реалізувати деякі інші права, зокрема право на достатнє харчування, на здоров’я та інші.

В умовах недопущення окупаційною владою на півострів представників міжнародних організацій та міжнародних неурядових правозахисних організацій неможливо точно оцінити вплив обмежень водопостачання на стан дотримання прав людини в Криму. 

Із Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, обов’язок забезпечення всіх передбачених Пактом прав для конкретної людини несе держава, під чиєю юрисдикцією ця людина перебуває. Про це прямо йдеться в згаданому вище зауваженні загального порядку № 15: «вода і водні ресурси повинні бути доступні всім без дискримінації під юрисдикцією держави». Інакше кажучи, Пакт, зокрема й право на воду, має екстериторіальні застосування. Це означає, що в разі, якщо держава здійснює свою юрисдикцію на території іншої держави, окремим випадком чого є військова окупація, саме держава, яка здійснює юрисдикцію, повинна забезпечити реалізацію передбачених Пактом прав. У разі Криму це означає, що виключну відповідальність за забезпечення кримчан водою несе Росія.

Зараз українська позиція в справі про воду для Криму однозначно будується на тому, що РФ повинна постачати воду для населення півострова як держава-окупант. Як видається, ця позиція є юридично сильною, адже вона будується як на твердо усталеній міжнародно-правовій нормі про відповідальність держави за забезпечення прав людини під її юрисдикцією, так і на нормах міжнародного гуманітарного права... 

Із іншого боку, в міжнародному праві не вистачає скільки-небудь помітних прецедентів про право на воду, і гіпотетично суперечка між РФ і Україною могла б почати таку практику. Однак будь-який розгляд такої справи порушить питання про міжнародно-правовий статус півострова і анексію його Росією. Крім того, подання відповідного позову до міжнародного суду неодмінно вимагатиме ретельної підготовки, зокрема вивчення фактичної доступності води в Криму та його оцінку незалежними міжнародними організаціями, чому заважає Росія.

Як же ідуть справи з нібито порушенням Україною міжнародно-правових зобов’язань щодо транскордонних водотоків. Наведений аргумент спирається на статтю 2 Конвенції ООН про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер, відповідно до якої сторони «здійснюють усі необхідні заходи для запобігання, обмеження і скорочення будь-якого транскордонного впливу». У тексті російської заяви, однак, це формулювання представлене ??в спотвореному вигляді як «здійснюють усі необхідні заходи для запобігання, обмеження і скорочення будь-якого транскордонного впливу на водотоки, що проходять по їх території». Звертає на себе увагу додання формулювання Конвенції додаткового словосполучення «на водотоки, що проходять по їх території». Це словосполучення в тексті Конвенції не зустрічається. Отже, додамо — це явна спроба обманути юристів ООН і Ради Європи і пристосувати текст Конвенції для потреб звернення.

Отже: чи може зазначена Конвенція застосовуватися до ситуації з припиненням подачі води до Криму через Північно-Кримський канал. Конвенція стосується виключно транскордонних вод. Вона за визначенням не може застосовуватися до внутрішніх вод держави. Територія Херсонської області та АР Крим є частинами території України. Північно-Кримський канал ні на одній своїй ділянці не проходить по території РФ. Окупація РФ частини території України не впливає на приналежність цієї території України. Таким чином, Конвенція ООН про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер не може застосовуватися до ситуації з припиненням подачі води по Північно-Кримського каналу.

Другий документ, на який посилається Російська Федерація — це Берлінські правила з водних ресурсів 2004 року. Однак посилання на них викликає ще більш принципові питання, ніж посилання на Конвенцію. По-перше, Правила не є міжнародним договором. 

По-друге, автори російського звернення посилаються на статтю 16 Правил, згідно з якою «басейнові держави, при управлінні водами міжнародного водозбірного басейну, запобігають діям або бездіяльності в межах своєї території, можуть завдати значної шкоди іншій басейновій державі, з належним урахуванням права кожного басейнової держави на справедливе і розумне використання вод». Формулювання статті негайно викликає питання про можливість її застосування в ситуації навколо Північно-кримського каналу, адже в статті йдеться про міжнародні басейни, діяльність у яких однієї держави може завдати шкоди іншій державі. Тому застосування Правил знову ж тягне питання про територіальну приналежність Криму. Канал і з точки зору Берлінських правил не є міжнародним.

Навіть якщо не торкатися визначення міжнародного водозбірного басейну, що перекреслює припущення про можливість завдання шкоди в сенсі Берлінських правил державою-сувереном державі-окупанту залишається питання, чи можна вважати Північно-Кримський канал частиною водозбірного басейну. Канал спрямований на те, щоб відвести частину вод з Дніпра для господарських потреб. Він не збирає воду до Дніпра, і не має з Дніпром загального кінцевого пункту. Визначення річкового басейну, наприклад, дане Європейським агентством навколишнього середовища, вказує на те, що до басейну відносяться води, які течуть у річку, а не ті, що виходять із річки. Це... не дозволяє зробити висновок про приналежність Північно-Кримського каналу до басейну Дніпра. Тому і визначення статті 16 Правил не може застосовуватися до нього.

Висновок, власне, видно неозброєним оком: про воду треба було думати тоді, коли готували напад на Крим і його окупацію, і добре подумавши, відмовитись від цієї авантюри. Про це вже говорять всі незалежні аналітики. По-друге, кожному видно, в Криму дефіцит води є, однак катастрофи з дефіцитом води нема, треба тільки відключити військові заводи, військові частини, зупинити промисловість і перерозподілити воду серед населення. На це і повинно вистачити тих 20 відсотків води, яку Крим добував раніше, і добуває зараз зі своїх джерел, якої завжди вистачало. Тому звернення до міжнародних організацій — це спроба втягнути їх у виправдання авантюри з анексією і залучити їх до підтримки своєї агресивної політики. Власне — спроба зґвалтувати міжнародне право. Сподіваємось на тверезість і виваженість міжнародної спільноти та справедливість міжнародного права.