Чарівливість «робочого формату»

Фестиваль, який проходить утретє, довів свою спроможність, заявивши про себе як знакову подію в культурному житті не лише Києва, а й усієї України. Від численних театральних форумів «Натхнення» відрізняється не лише своєю масштабністю (на останньому фестивалі глядачі могли познайомитися з роботами театральної молоді з десятка країн), а й тим, що його організатори — високопрофесійна команда під орудою ректора Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого Олексія Безгіна — показали себе як вільні від традиційної спокуси встановлення номінацій, що виділяють окремі вистави та їхніх фігурантів.

Тут домінувало олімпійське гасло: «Головне — не перемога, а участь». Панував театр, де немає переможців та переможених, а в театрі молодих усі рівні. У цьому фестивальному форматі вистави не готувалися спеціально для показу, не «відглянцовувалися» з метою бути відзначеними журі. На «Натхненні» панував не гламурно-змагальний (засвітитися за будь-яку ціну), а був представлений по-справжньому творчий потенціал студентів, від яких незабаром залежатиме театральне завтра.

Київський фест вирізняє і те, що в ньому вгадуються основні напрямки, які формують «портрет» театру майбутнього. І ця прогностична функція також визначає його особливе місце в загальному фестивальному контексті. На третьому форумі були позначені вектори найрізноманітніших сценічних пошуків та художньо-естетичних переваг: від традиційного психологічного спектаклю до постнекласичних і «синектичних», що поєднують, здавалося б, свідомо непоєднуване, і видовищних форм. У цьому полягає особливий креативний потенціал зустрічі театральних шкіл.

Ще одна риса «Натхнення-2012» — його «зовні концептуальний» характер. Майбутні актори показали свої поточні курсові та дипломні роботи. Цей суто робочий формат додає особливого шарму фесту, оскільки об’єктивно показує той творчий стан, у якому театральна молодь нині перебуває.

Частину вистав — а це львівський «Натусь» за В. Винниченком, київське «Побачення хоч і відбулося, але...» за оповіданнями Чехова, болгарський «Анданте» Л. Петрушевської, угорці з Вампіловськими «Провінційними анекдотами», — було поставлено за канонами традиційної сценічної поетики: десь домінували елементи психологічної драми, а в деяких виставах — натуралістичного театру.

Це були різні за постановчим рівнем і виконавською майстерністю вистави. Угорців із міста Бекешчаба представляли першокурсники Театрального коледжу при театрі ім. Йокая, які щойно розпочали вивчення азів акторської майстерності. Дилетантизм необстріляної молоді, як це й передбачалося, виявився досить виразно. Не дуже виразною в художньому сенсі вийшла вистава софійських студентів, що своєю формою нагадувала екзерсиси за сценічною мовою, ніж завершену роботу.

Чеховська постановка студентів КНУТКіТ та вихованців Університету з Галаті (Румунія), які показали «Будинок Бернарди Альби» Лорки, за своїми професійними якостями вигідно вирізнялися наявністю ансамблевості у своїх виставах і відчуттям виконавської культури.

Осібно, в низці вистав, орієнтованих на психолого-натуралістичну виразність, стояла вистава Академії драми з Пекіна «Одноактні комедії Антона Чехова». Тут була цікава спроба освоєння поетики слов’янського театру представниками іншого етносу — носія театральної культури на зовсім інших засадах. Китайським студентам максимально вдалося наблизитися до неї в інсценуванні «Медведя», та й то не без допомоги копіювання прийомів однойменної старої короткометражки з Жаровим та Андровською.

Університет ім. Карпенка-Карого показав три студентські роботи, серед яких хочеться звернути особливу увагу на «Скажену кров» турка Н. Рпулата, який живе в Німеччині, поставлену на курсі М. Рєзниковича. Виконавцям із першої ж сцени вдалося відтворити атмосферу агресії, бунту «жорстокого й безглуздого» юних маргіналів, яких не зрозуміли ні ті, серед кого вони оселилися, ні їхні батьки, що не знаходять взаєморозуміння між собою. Курс сильний і багатообіцяючий, а щодо низки фіналів, то їх можна пояснити прагненням молодих акторів продовжити хоч на короткий час спілкування з глядачами, що, втім, анітрохи не гальмувало темпоритму вистави.

Постановки португальських і словацьких студентів (до них можна додати трьох дуже цікавих польських виконавців «Гри» С. Мрожека) засвідчили сміливе прагнення молоді звернутися до складних постнекласичних форм, зокрема постдраматичного театру. Сміливість у цьому разі не обернулася авантюрою: вистава «Двоє полонених чоловіків», поставлена студентами з Банська Бистриці, та «Мандри Жіла Вісенте» у виконанні учнів Школи мистецтв із Порто довели, що їхні молоді виконавці чудово орієнтуються в синтетичній природі театру. Вони здатні висловлюватися мовою не лише традиційної, а й невербальної сценічної лексики, продемонстрували володіння пластикою та іншими прийомами виразності, властивими театру початку ХХI століття.

Обрамляли робочу програму «Натхнення» вражаючі за своєю красою і представництвом акції відкриття й закриття, до програми яких входили виступи не тільки театральних, а й інших творчих шкіл Києва, України та країн, які були представлені на фесті.