Де проходить кордон між патріотизмом і свободою думки

Скандал для будь-якого фестивалю або літературного форуму в наші часи не нещастя, а чудова реклама, або, як це заведено тепер називати, «інфопривід» і «піар». І мова тут навіть не про горезвісну Femen, що звела жіночі груди з ідеалів краси в ранг вульгарності й несмаку, і навіть не про Венеціанський кінофестиваль, прославлений своїми щорічними кіноскандалами й кінопровокаціями. Цього року Львівський міжнародний форум видавців на своєму прикладі показав, що й вітчизняне книговидання не позбавлене пристрастей, які до цього помилково приписували лише шоубізнесу та кіно. Утім, скандал виявився зовсім не елементом самореклами його організаторів, а став продовженням широкої суспільної дискусії про місце літератури й письменника в суспільному житті країни на переломних етапах її історії, про те, де проходить межа між патріотизмом і свободою думки й творчості.

Львівський форум видавців виник як авторський проект далекого 1994 року й замислювався його творцем Олександрой Коваль перш за все як професійний майданчик для зустрічей для книговидавців і авторів. Уже з часом Форум обріс фестивалями, конкурсами, книжковим ярмарком, отримав міжнародний статус і останніми роками навіть трохи набув патронату збіглого президента. Якось непомітно з приватного заходу Форум перетворився на суспільне надбання, на подію для всієї країни, тому рішення його творців і організаторів, які ще десятиліття тому мали силу вищого закону для всіх, сьогодні обговорюються й засуджуються навіть тими, хто не лише не уявляє собі його відмінність від звичайного книжкового ярмарку або фестивалю, а й жодного разу не побував ні на одному з чисельних заходів під його егідою.

Увечері 17 липня вся Україна з жахом дізналася про збитий російськими терористами Боїнг-777 малазійської авіакомпанії, про нові три сотні жертв імперських амбіцій нашого східного сусіда. Уже наступного ранку організатори виступили із заявою, що на Форум не будуть запрошені російські видавництва, а українські книготоргові організації, що забажали взяти участь у книжковому ярмарку, будуть попереджені про небажаність продажу книжок російського походження, які треба буде, згідно з рішенням Львівської міської ради від 10 липня 2014 р., маркірувати особливою наклейкою:

«...Ситуация, коли три чверті українського ринку це книжки, імпортовані з Росії, є нездоровою навіть для мирного часу. А зараз, коли залежність від російського імпорту стає небезпечним тягарем для України, ми повинні об’єднати зусилля й допомогти українським видавцям. Ми сподіваємося, запропоновані заходи, окрім ослаблення російської казни й зниження російського ідеологічного впливу, сприятимуть оздоровленню й зміцненню українського книжкового ринку».

Слідом за цим, наступного дня, організатори звернулися з роз’ясненням, що бойкот торкнеться лише видавництв, зареєстрованих у Росії, але не представництв російських видавництв в Україні й тим паче російських або російськомовних українських авторів. Але джин був випущений з пляшки, і багатоголосся критиків визначило, що цього року Львівський форум видавців перетвориться на ще одну арену російсько-українського протистояння.

Деякі з критиків визнали, що організатори Форуму стали жертвою зовнішнього тиску, зокрема з боку згаданого в Заяві «Економічного бойкотного руху», й навіть висловлювали своє співчуття й підтримку. Різка заява письменника й журналіста Юрія Вінничука чудово ілюструє цю точку зору:

«...Головне — провокація. І не вони, натхненники, поливатимуть фарбою книжки, а знайдуть маргіналів. Тим часом російськими книжками торгують українці. Якщо хтось думає, що через відсутність на Форумі книжок підуть вгору продажі українських книжок, то я в цьому сумніваюся. Я не сумніваюся, що провокація зроблена на замовлення росіян, які із задоволенням знімуть і поливання фарбою, і зіткнення, і, можливо, якщо пощастить, і спалювання книжок. Щоб уже ні в кого в світі не залишилося сумніву, хто такі бандерлоги».

Цієї зими, в перші місяці Майдану, ми ще могли думати: а як ту чи іншу нашу акцію тих чи інших опозиційних сил може використати російське телебачення. Відтоді російське телебачення довело нам, що більшість своїх сенсаційних викривальних матеріалів вони здатні знімати не виходячи із затишних московських студій, а від інтелектуальних провокацій Росія давно перейшла в Україні до провокацій збройних. Утім, важко зрозуміти, яким чином присутність російських видавництв на Львівському форумі могла б перешкодити тим провокаціям, про які написав Юрій Вінничук. Український письменник Андрій Курков, навпаки, визнав, що саме присутність на Форумі російських видавництв могла б стати своєрідною провокацією як у Львові, так і, після повернення, в самій Росії:

«...Я б на місці навіть ліберальних російських видавництв посоромився б з’являтися у Львові в цей трагічний для України, та й, як виявилося, для всього світу, час. Адже тоді треба буде щось говорити публічно, а журналісти — сволота! Обов’язково перекажуть, і тоді можна випадково потрапити на який-небудь сайт з фотографіями ворогів Росії. Думаю, що зараз було б також не дуже доречно просувати російську літературу на літературних фестивалях Голландії й інших країн...»

Журналіст Віталій Портников визнав рішення організаторів Львівського форуму проявом політичної кон’юнктури:

«...У роки нацистського режиму в Німеччині весь світ був відкритий для німців — противників гітлеризму. Сполучені Штати надали притулок Томасу Манну, Альберту Ейнштейнуі, Марлен Дітріх. У Швейцарії — незважаючи на тиск Берліна — видавалися нові романи Томаса Манна й Германа Гессе. Підтримка опору авторитаризму є відмінною рисою розвиненого демократичного суспільства — тим, що вирізняє ціннісну позицію від кон’юнктури. Саме тому заява Форуму видавців у Львові про бойкот російських видавництв — усіх, без розбору — і є проявом кон’юнктури, а не позиції. Позицією була б підтримка й запрошення тих російських видавництв і авторів, які послідовно виступають проти агресії Росії проти України, борються за російську демократію, піддаються цькуванню й остракізму у власній країні, а тепер, виявляється, не можуть розраховувати хоч би на символічну підтримку тих, кого вони захищають з більшим ризиком, ніж українські видавці й автори».

Утім, те, що Віталій Портников називає «позицією» й що він протиставляє «кон’юнктурі», який-небудь інший настільки ж схильний до скороспішних висновків автор міг би назвати «цензурою». Посилаючись на Томаса Манна, Генріха Гессе, Альберта Ейнштейна, Марлен Дітріх, він забуває згадати, що німецькі літератори, вчені й громадські діячі, перш ніж їх почали запрошувати виступати й друкуватися в цивілізованих країнах, не просто засудили нацистський режим, а й покинули територію нацистської Німеччини. І, звісно, їх запрошували не як юридичних осіб, і, тим паче, не як представників офіційно зареєстрованих у Третьому Рейху видавництв, а як приватних осіб, у ролі яких російські літератори чудово зможуть відвідати львівський форум, незалежно від займаної ними в питанні приналежності Криму або щодо Донбасу позиції, про що й повідомили його організатори.

Про одну дуже важливу ілюзію, яку розділяють ті, хто хотів би бачити Львівський форум видавців відкритим для ліберально-демократичного крила російських літераторів, написав український поет, письменник, перекладач Андрій Бондар:

«...Найбільше в цій атмосфері широкої душі випинає ідеологічна фішка новітнього часу, яка з кожним подібним інфоприводом обростає новими смислами й дедалі сміливіше оперяється: Україна має стати «другою Росією», притулком для справжньої російської культури, певним ідеальним «русским миром». Річ у тім, що ця широта душі граничить не лише з лицемірством, а просто з безпосередньою небезпекою. Донбасівська «Новоросія» — одна з версій подібного мислення. Щоправда, максимально покручена, але все-таки версія. «Друга Росія» саме там. Україна буде першою Україною або її не буде взагалі. Тут буде й російськомовна культура, і кримсько-татарська культура, і єврейська, і будь-яка інша. Але це буде перша Україна. Ми можемо її створити такою, якою ми всі хочемо. Але це буде Україна. І все, що ми створимо разом, буде частиною української культури. З українськими смислами. Інакше — ніяк. Усе інше — від лукавого».

У будь-якому разі, хоч би що писали з приводу рішення організаторів Львівського форуму видавців в Україні, можливо, варто дати слово російським літераторам? Мені здається, невеликий пост у Живому журналі відомого російського поета, літературознавця, видавця Дмитра Кузьміна здатен поставити жирну крапку в цій суперечці ні про що:

«...Я був учасником Львівського форуму не раз — як поет, перекладач і видавець (рік тому я представляв у Львові випущену «АРГО-РИСКом» книжку віршів Остапа Слівінського в російських перекладах). Жодного разу я не реєструвався для участі у Форумі як видавництво, бо це дві великі різниці: культурна програма — і ярмарок як бізнес-проект. Мені траплялося мимохідь заглядати в ярмарковий простір, з офіційним стендом Росії, заповненим якоюсь глянсувато-золотообрізною гидотою, і з офіційною російською програмою в звичайному жанрі «Сергій Іванич Чупринін і всі-всі-всі» — і я не знаходжу в собі ні грама жалю, коли чую, що тепер Львівський форум без цього обійдеться. Упевнений, що для тих у світі російської літератури та книжки, для кого — як і для України — сьогоднішній російський режим є ворогом, Львівський форум буде відкритий і далі. А тим, для кого сьогоднішній російський режим є другом, робити там нічого».

Утім, не спокушатимемося. Дискусія ця, які б крапки в ній не намагалися поставити сьогодні або завтра, не стихне до самого Форуму, що відбудеться у Львові 11-14 вересня, й чим вище буде градус російсько-українських відносин, тим непримиреннішими будуть позиції опонентів. Усупереч побоюванням багатьох, на Форумі, поза сумнівом, звучатиме російська мова, продаватимуться книжки російською мовою, й будуть присутні російські автори. І хоч би що там казали про провокації і про кон’юнктуру, дискусія ця, як і зважена позиція організаторів Форуму, свідчить про те, що, незважаючи на конфлікт двох держав, російська культура в Україні швидше знаходить захист, нехай і від уявної загрози, в української інтелектуальної еліти, ніж у її самозваних кремлівських заступників.

Олександра КОВАЛЬ, Львівський форум видавців:

«Ситуація, коли три чверті українського ринку — це книжки, імпортовані з Росії, є нездоровою навіть для мирного часу.

А зараз, коли залежність від російського імпорту стає небезпечним тягарем для України, ми повинні поєднати зусилля й допомогти українським видавцям.

Ми сподіваємося, що запропоновані заходи сприятимуть, окрім послаблення російської казни та зниження ідеологічного впливу, оздоровленню і зміцненню українського книжкового ринку».

Юрій ВИННИЧУК, письменник і журналіст:

«Головне — провокація. І не вони, натхненники, будуть поливати фарбою книжки, а знайдуть маргіналів.

Тим часом російськими книжками торгують українці. Якщо хтось думає, що при відсутності на Форумі російських книжок підуть угору продажі українських книжок, то я в цьому сумніваюся...

Я не маю сумніву, що провокація зроблена на замовлення росіян, які радо знімуть і поливання фарбою, і сутички, і може, якщо пощастить, навіть спалення книжок. Щоб уже ні в кого у світі не залишилося сумнівів, хто такі бандерлоги».

Андрій БОНДАР, поет, письменник, перекладач:

«Найбільше в цій атмосфері прекраснодушності випирає ідеологічна фішка найновішого часу, яка з кожним подібним інфоприводом обростає новими сенсами і все сміливіше вбивається в пір’я: Україна повинна стати «второй Россией», прихистком для істинної російської культури, якимось ідеальним «русским миром»... Річ у тім, що ця прекраснодушність межує не лише з лицемірством, а просто з безпосередньою небезпекою. Донбаська «Новороссия» — одна з версій подібного мислення. Щоправда, максимально збочена, але все ж версія. «Вторая Россия» саме там: Україна буде першою Україною або її не буде взагалі. Тут буде і російськомовна культура, і кримськотатарська культура, і єврейська, і всіляка інша. Але це буде перша Україна. Ми можемо її створити такою, якою всі ми хочемо. Але це буде Україна. І все, що ми створимо разом, буде частиною української культури. З українськими сенсами. Інакше — ніяк. Все інше — від лукавого».