Iз чийого розуму горе?

Прем’єра грибоєдовського «Горя з розуму» йде в перекладі Максима Рильського, художник — Борис Орлов, він же вийшов у ролі Чацького на першому показі. На афіші в підзаголовку зазначено — «брутальна класика».

Спектакль песимістичний, але навіть через кілька днів після перегляду залишається враження тихої радості — від того, як це зроблено й як точно адресовано нинішнім суспільним настроям.

Як відомо, в цій п’єсі все розпочинається вдосвіта. У виставі — теж. Але тут до самого кінця світанок так і не настає. Це якась безперервна глупа ніч. Першим перед нами постає мовчазний Слуга (Сергій Пономаренко) з ліхтарем. Він чимось нагадує Воротаря з «Макбета», і це передвіщає тривогу. А вслід у сонному домі Фамусова постає Чацький. Власне, спочатку він з’являється уві сні мешканців цього дому. Але водночас Чацький і сам собі сниться, і сон його тяжкий, замогильний, Чацький плутає двері з вікнами й ніяк не може знайти входу (чи виходу?). Зрозуміло, чому воно так і звідки він прийшов: на ньому забрьохана шинель та солдатські чоботи, а коло наплічника теліпається блакитна каска з намальованою на ній квіточкою. Хлопець, напевно, контужений, а тому іноді здається неадекватним.

Втім, ця драма не про те, звідки він прийшов, а про інше — куди? Цей Чацький повертається з війни туди, де на нього не чекають, де його не розуміють, не вміють чи не готові любити. Не готові, навіть якби й хотіли — як-от Соф’я (Дарина Баріхашвілі) або й сам Фамусов (Валерій Легін). У другому акті чуже Чацькому середовище постає в граничній потворності — вчорашній солдат опиняється ніби на інфернальній репетиції якогось пародійного постсовкового карнавалу в стилі нижче Поплавського. Ця життєрадісна оргія буквально збиває героя з ніг — так, що він, здається, більше не встане.

Тут саме час запитати себе: а з чийого розуму це горе? Грибоєдов нібито вказує на Чацького. Але в цій виставі про Чацького не скажеш, що він розумний. Це інше — наївна і чесна душа, смертельно втомлена й бездомна у себе на батьківщині, де чимало співгромадян якраз «розумні». Точніше, не так розумні, як, еск’юзмі, — хитрож...пі. Недарма ж у виставі не раз приділяється увага відповідній частині тіла. Принаймні Молчалін та полковник Скалозуб цим цікавляться більше, аніж долею Батьківщини.

До речі — про неї. Прикметно, що знаменитий фінальний монолог «Вон из Москвы!» — без перекладу — у виставі проголошує не Чацький, а згаданий на початку Слуга-ліхтарник. І то цілком логічно, бо цей Чацький — із тих, хто сказав своє слово ще років зо три тому, коли остаточно визначився зі своєю батьківщиною. Як і належить за сюжетом, він її покидає у фіналі. Одначе звідкись (не знаю — звідки) є певність, що Чацький повернеться в цей дім. В усякому разі — до цієї Соф’ї, яка вона у Баріхашвілі, до цього (попри все — шляхетного) Фамусова, який він у Легіна, і до цієї надійної Лізи, якою її грає Ганна Бащева, — хочеться повернутися. Можливо, це не Чацькому, а лише мені, глядачеві, так хочеться. Але яка різниця?