Iз відчуттям «віку»

Глядачів запросять на знакову для Молодого театру виставу — «Дядя Ваня», присвячуючи її Року Чехова, який нині відзначається в усьому світі. Нагадаємо, ця постановка отримала багато театральних нагород і завжди проходить із аншлагами (переклад на українську мову Аліси Вер та Олександра Ковалевського, режисер Станіслав Мойсеєв, сценографія Андрія Александровича-Дочевського; у виставі використано музику: Леонкавалло «Паяци», Пучіні «Турандот», Масканьї «Сільська честь», автор романсів Борис Георгієвський. Головні ролі виконують: Олексій Вертинський, Римма Зюбіна, Олександр Безсмертний, Валерій Легін, Наталя Васько та інші актори). Режисер Мойсеєв підкреслює: «Класика тому й називається класикою, що час від часу виникає нестримне бажання повернутися до неї та знову відкрити щось просте і сокровенне. Ми чомусь звикли, що Чехов — завжди напівтон, забуваючи, що Чехов — це ще й іронія. Остання, як відомо, є маскою для беззахисних. У цій виставі напівтони майже відсутні. І дія набирає обертів уже з перших хвилин. Умить персонажі перетворяться на застиглі маски, за якими вони надійно приховають від глядача свої істинні обличчя. Інколи ці маски будуть страшними, іноді — огидними, іноді — жалюгідними та смішними. Як кажуть, від страшного до комічного один крок. Гра в міражі. Але коли немає справжнього життя, то живуть міражами. Все-таки краще, ніж нічого»...

Про нові ідеї та перспективи, творчу активність, експерименти, пошуки, а також плани колективу розказав «Дню» художній керівник та режисер Станіслав Мойсеєв.

— Минулий сезон (умовно) пройшов під знаком 32-річчя театру. І хоча ми перенесли урочистості на грудень цього року (на те були певні причини), відчуття віку і потреба переосмислення все ж таки не залишала. Тому природно, що ми ставили перед собою запитання, як ми рухаємося, куди. Отже, був своєрідний аналітичний настрой.

Щодо прем’єрних подій (адже життя театру — це насамперед вистави), я б згадав два проекти, котрі стали резонансними: виставу для дітей «Примхливе кохання Дроздоборода» і виставу «Поки мама не прийшла» (п’єса Ремі де Вос). Щодо останньої, незважаючи на неоднозначне сприйняття глядачем тексту (до речі, п’єсу поставлено у десяти країнах світу) французького драматурга і самої вистави, цікаво, що постановка стала осторонь усього того, що відбувалося раніше у житті театру. Це якась інша тенденція, хоча вона цілком вписується у наші загальні пошуки. До речі, допомогло нам у реалізації цього проекту посольство Франції. Мабуть, без їхньої підтримки ми б навряд чи його витягли.

— Чи відчуваєте, що ваш театр виховав свого глядача?

— Насправді це досить складне запитання. Загалом будучи оптимістом, сподіваюся, що виховав. І це підтверджує той факт, що знакові, так би мовити — «програмні» вистави театру вже мають чітко окреслену аудиторію. Наш глядач багато читає, цікавиться новинками у мистецтві, літературі. Є активним громадянином, тобто небайдужий до того, що відбувається у його країні. Наша публіка — переважно демократична. Представники так званого гламуру до нас ходять рідко. Правда, у нас є кілька вистав, які можна жартома зарахувати до категорії «модних». До речі, одну з них — «Хоровод любові» — поставив я. На неї ходить досить специфічний глядач, за яким мені цікаво спостерігати... Такого глядача я зустрічаю на виставах гастролерів з гучними іменами. А, скажімо, на виставах Някрошюса така публіка демонстративно залишає залу, голосно стукаючи підборами. Знаєте, ми проводили соціологічні дослідження, завдяки яким з’ясували, що найактивніше до нашого театру ходить молодь, хоча віковий сегмент «за 40» також помітний. Окрім того, маємо численну жіночу аудиторію — напевне, завдяки тонкій внутрішній організації наших жінок.

— Чи змінилися стосунки театру з глядачем за ці роки? Можливо, впроваджуються якісь нові інструменти для залучення публіки?

— Безумовно, наша PR-служба, та й адміністрація театру використовують все більше сучасних методів щодо організації роботи з глядачем. Ми могли б використовувати весь арсенал європейських маркетингових механізмів (і це було б ефективно), але не завжди маємо можливість через брак потрібних коштів.

Проте сьогодні і наша присутність на моніторах у метро або білбордах з незвичними привабливими фотосесіями, і використання інтернет-технологій знаходять свій відгук.

— На ваш погляд, участь акторів театру у серіалах, а значить, їхня швидка популярність є піаром для Молодого?

— Ті актори, які вже пройшли певну професійну школу — у них сформувались ціннісна шкала і творчі орієнтири, — розглядають участь у подібних проектах (і тут я з ними погоджуюсь) як спосіб заробити гроші. До цього можна, звісно, ставитися як завгодно, але це вже не може бути настільки впливовим на їхній внутрішній світ. Що ж до молодих акторів, ситуація складніша: якщо вони ще не сформувалися як особистості і не пройшли певний професійний шлях, участь у серіалах може мати досить негативні наслідки. Адже художній смак, моральні та естетичні принципи не мають нічого спільного із цією роботою. Втім, у цьому сенсі мене вважають одним із найлояльніших художніх керівників. Можливо, мені просто вдається, так би мовити, включити механізм розуміння життя. Хотілося б, звичайно, щоб театр для акторів був у цьому житті всім. Але, на жаль, це не завжди так.

— Як би ви сьогодні визначили етап розвитку Молодого театру? Чи відчуваєте, що найближчим часом з’являться якісь нові художні вектори?

— Приємно мріяти, наприклад, про дачну ділянку, планувати, фантазувати: мовляв, тут буде фонтан, а там — екзотичні рослини. Я зараз не хочу звести все до питання грошей. Але театр — це досить складний організм. І якщо він не відчуватиме себе комфортно (наприклад, буде впевнений у тому, що завтра сплатить за електрику і тепло — і це дозволить працювати далі), розвиватися складно. Звідки з’являються нові естетичні засади? Коли запрошують нового цікавого режисера чи художника... А ці нові, несподівані, коштують грошей. І нові ідеї можна реалізувати тоді, коли для цього є фінансові передумови.

— Ви багато працюєте з молоддю — у просторі театру і Театрального університету. Чи доводиться бачити молодих людей, котрі сприймають свою роботу як служіння театру?

— На щастя, я таких бачу, принаймні серед моїх студентів. Більше того, серед них є ще такі останні романтики, котрі готові заради театру жертвувати своїм матеріальним благополуччям, відмовляючись, наприклад, від зйомок у телесеріалах. Наприклад, Валерія Ходос знялася у деяких телевізійних проектах. Зараз їй продовжують поступати пропозиції, але вона, читаючи сценарії, відмовляється.

— Молодий театр знаний своєю активною участю у фестивальних проектах. У яких форумах візьмете участь цього сезону?

— Сьогодні ми вже маємо запрошення від локальних фестивалів, які проводяться в українських містах (наприклад, Ніжині, Тернополі). Моя вистава з Угорщини поїде на «Золотий Лев» у Львів. Цього року він пройде, вочевидь, у досить камерному форматі. Плануємо проект у співпраці із угорським режисером Меро Бела — це буде постановка п’єси Іштвана Еркеня «Тот та інші». Художник вистави — Володимир Карашевський.

— Які новинки з’являться у репертуарі Молодого?

— Окрім українсько-угорського проекту, першою прем’єрою сезону стане постановка п’єси Старицького «Талан». Дуже сподіваюся, що вийде і давно запланована вистава «Венеціанський купець» за Шекспіром. На честь ювілею нашої актриси — фундатора театру Людмили Дементьєвої планується постановка розважальної п’єси Крима «Квартет». Передбачається, що останньою прем’єрою буде постановка «Людина і вічність» сучасного автора Андрія Курейчика. Її здійснить Тарас Криворученко.

— Пане Станіславе, а чи є у вас творча мрія?

— Не знаю, чи можна назвати це мрією, але мені дуже хотілося б зняти кіно, справжнє, а не у форматі серіалу. У мене вже були ідеї і навіть підтримка деяких авторів, наприклад Юрія Андруховича. Але весь час щось змінюється. Театр потребує енергії та часу. Окрім того, омріяної стабільності, яка б так сприяла творчим мріям і пошукам, немає. Мабуть, приваблює те, чого я ніколи не робив. Так само із задоволенням поставив би оперну виставу. Звісно, для цього треба працювати... Отже, час покаже.