Легенда про Марлен

Людська думка дуже перемінлива. Одного дня когось обожнюють і проголошують героєм, а іншого-колишньому кумиру плюють в спину і відрікаються від нього. Дуже мало тих, хто витримує суд історії і входить на її шпальти. І такі люди, насправді, дуже рідко звертали увагу на думку своїх сучасників, а просто жили, керуючись своєю совістю і ідеалами. Інакше ніяк.

ДИТИНСТВО

Ця історія про дівчинку з німецької буржуазної родини, яка стала легендою ще за життя. Звали її Марія Магдалена фон Лош. Народилася вона в 1901 році в Берліні. Її батько був офіцером імператорської армії, однак рано помер. Мати вдруге вийшла заміж, a дітей виховувала в найкращих традиціях свого класу: іноземні мови, гра на скрипці, хороші манери, бантики у волоссі, білі сукенки, гувернантка-француженка. Марія Магдалена або, як її називали близькі, Лена, виросла повненькою, з округлими щічками і з артистичними амбіціями.

Тогочасне культурне життя міста сприяло розвитку її амбіцій. Вона любила відпочивати в різних богемних товариствах, часом співала в кав’ярнях і пробувала зніматися в кіно на німецькій кіностудії УФА, грала в театрі. Також хотілося їй вирватися з нав’язаного матір’ю буржуазного укладу життя, тому на одній з чергових кінопроб вона приворожила помічника режисера — Рудольфа Зібера і вийшла за нього заміж. Йому вона народила свою єдину дочку — Марію і залишилася в цьому шлюбі до кінця життя чоловіка, оплачувала його рахунки, рахунки його коханки і ділилася історіями про свої нещасливі кохання.

Марія, до речі, виросла досить злісною — в книгах, написаних про матір, чи інтерв’ю, вона часто несимпатично відгукувалась про Лену. Виникає враження, що вона ревнувала, бо та була талановитіша, красивіша, успішніша, і, просто, легендарна.

ШЛЯХ У ГОЛІВУД

Вже коли Лена мала близько тридцяти, чоловіка, доньку і хиріючу артистичну кар’єру, до Берліна приїхав відомий голівудський режисер Джозеф фон Штернберг знімати наївний, як на часи сучасні, але провокативний, як на тогочасність, фільм. «Блакитний ангел», знятий за романом Г. Манна, розповідає історію університетського професора (Еміль Янінгсон), якого спокусила актриса кабаре. Картина розкриває деструктивну силу кохання, здатну зруйнувати людську особистість. Головна героїня демонструвала на екрані довгі ноги і сміливі убрання, співала і заворожувала ямочками на щоках, коли посміхалася. Якимсь дивом не досить вдалій театральній актрисі вдалося здобути цю роль. І, попри те, що в титрах її ім’я так і не з’явилося — Янінгсон її так не любив, що наполіг на цьому, після прем’єри вона прокинулась зіркою.

Штернгберг, як Пігмаліон, закохався в свою Галатею — він змусив актрису схуднути, легенда говорить, що навіть вирвати кутні зуби, щоб забезпечити впалість щік, збрити брови і намалювати нові, висвітлити волосся. Також він був майстром гри зі світлом — завдяки правильному освітленню світ побачив обличчя нової ікони — Марлен Дітріх (комбінація двох її імен і прізвище батька). З музою режисера підписала контракт голівудська компанія «Парамунт», і вона вже незабаром подалася до Нового Світу, залишивши чоловіка і дочку чекати в Берліні кращих часів.

Співпраця з Штернбергом була вдалою, хоча ролі Марлен досить однотипні — вона мала амплуа легковажних жінок-спокусниць, грала їх вона теж однаково з тою самою мімікою від фільму до фільму. Однак в цих фільмах силует актриси, закутаний в розкішні хутра і боа, чи її обличчя, вдало підкреслене правильно виставленим світлом, стали символами жіночої загадковості, спокусливості і сексуальності. Марлен стала найбільш високооплачуваною актрисою Голівуду 1930-х років. Це все було в той час, коли привідкрита верхня частина бедра, показана на екрані, вважалася верхом розпусності, несміливий поцілунок в губи був верхом провокації.

У фільмі «Мароко» де Марлен грає з Гері Купером, дуже смішною виглядає сцена, коли героїня в черевиках на підборах біжить по піску вслід легіону, що відходить у пустиню. Але головною було не реалістичність, а естетика. В цьому ж фільмі Марлен, яка мала гарний голос і самостійно виконувала пісні у своїх фільмах, з’являється в образі співачки, одягнутої в чоловічий костюм. І в цьому ж образі вона, хіба перша на великому екрані, поцілувала жінку.

БОГЕМА АМЕРИКАНСЬКОГО КІНА

Таким чином, Марлен Дітріх, дівчинка з берлінської буржуазної сім’ї, стала символом нового укладу свідомості, предтечею назріваючої сексуальної революції, бісексуальним божеством Голівуду. Після розриву з Штенбергом, популярність актриси пішла на спад, а фільми з її участю ставали все менш касовими.

Якби Дітріх була тільки актрисою, то, напевно, про неї б говорилося лише в якихсь спеціалізованих довідниках. Однак вона була вольовою особистістю, здатною голосно про себе заявити. Тим часом на батьківщині актриси до влади прийшла нова політична сила, і Дітріх, демонструючи протест проти ідеології НСДАП, демонстративно прийняла американське громадянство. Німецька нацистська пропаганда дуже постаралася максимально відігратися на цьому епізоді — публіка була доведена до такої кондиції, що коли артистка приїздила додому відвідати матір, їй плювали в слід і влаштовували акції протесту з плакатами і голосним антимарленівськими гаслами. Її називали зрадницею батьківщини і американською шльондрою. Фільми з її участю стали забороненими, бо вона надто часто співпрацювала з режисерами-євреями. Марлен не піддалася. Пізніше Гітлер вислав до неї Гебельса з пропозицією повернутися в Берлін і стати обличчям кінематографа Третього Рейха. Актриса відмовила.

Навіть після війни негативне ставлення до Дітріх зберігалося серед її земляків. В той час США стали місцем прихистку для багатьох талановитих митців, що були вимушені покинути Європу в зв’язку з пануючими там настроями. Багато з них знайшли підтримку в домі Марлен — і фінансову, і моральну. Крім богемного образу, що склався на шпальтах глянцевих журналів, вона була досить домашньою, любила готувати, прибирати і частувати гостей. Одним з її найвідоміших тогочасних товаришів став Еріх Марія Ремарк, також німець, теж політичний дисидент, з яким їй приписували роман. Загалом Марлен була досить розкутою і мала багато зв’язків, однак їхнє висвітлення вимагало б окремого дослідження, а даний текст не про це.

НА ФРОНТІ

Просто існує цікава легенда, що ніби Марлен написала сценарій власних похорон, там повинні були бути спеціальні люди, які мали роздавати червоні гвоздики тим особам, з якими вона мала зв’язок, і білі тим, що стверджували, що вона мала з ними зв’язок, але це не так. Ремарк увіковічив Дітріх в романі «Тріумфальна Арка» — головна героїня була списана з актриси. Також глибиною і виразністю відрізняється листування між двома зірками, недавно опубліковане (щоправда, збереглися лише листи письменника до актриси, бо його дружина знищила листи Марлен).

Коли почалася війна, на фронт пішов тодішній близький чоловік Дітріх — французький актор Жан Габен, і актриса також подалася на європейський фронт, щоб виступати перед юрбами солдат і підіймати їхній бойовий дух, спати в спальних мішках, вмиватися талою водою і страждати від вошей. Найбільше вона боялася, що потрапить в полон до німців. Один французький генерал навіть подарував їй револьвер на цей випадок.

Після закінчення війни вона отримала французький Орден почесного легіону, американську президентську медаль Свободи, бельгійський орден Леопольда І. По війні Дітріх знялася ще у кількох фільмах, зокрема у А. Хічкока, Б. Вайдера, О. Уелса. На особливу увагу заслуговує фільм «Нюрнберзький процес» з Спенсером Трейсі, де Дітріх має чудовий діалог на тему причетності цивільного населення Німеччини до звірств нацистів під час війни.

Останній фільм Дітріх датується 1978 р, де вона зіграла разом з молодим Девідом Боуї, але амплуа залишилось традиційне. По війні Дітріх зосередилась на музичній кар’єрі — видала близько 20 платівок і об’їздила з концертами цілий світ. Гастролювала вона до середини 1970-х років, доки після тяжкої травми, вирішила більше не виходити на сцену. Решту свого життя вона провела в самоізоляції, в своїй квартирі в Парижі. Очевидно, їй було важливо зберегти свою легенду.

ТВОРЕННЯ ІМІДЖУ

А легенда творилася довго і старанно, не рахуючись з жертвами. Це і її фантастичні світлини, на яких актриса на фото з статуями виглядає більш холодною і неживою, ніж останні. Це знімок обличчя з запалими щоками і напівопущеними віями, що ховає за собою незвідані таємниці. Це її численні аборти, підклеєні клейкими стрічками груди, це ті самі вирвані/чи невирвані зуби. Це величезна сила волі, самодисципліна і невтомна праця над собою. Це відречення від власної сестри через несхожість поглядів. Це травмована психічно Марія, яка ненавиділа і обожнювала матір, ревнувала ту до її коханців і заробляла на її імені гроші, як могла. Це кінець життя, проведений в ізоляції, щоб ніхто не бачив зів’ялого обличчя живої легенди.

Задля чого це все? Дочка Марлен, Марія Ріва, пізніше згадувала, що коли її мати заходила до приміщення, життя там завмирало. Дітріх вміла звернути на себе увагу і цим користувалася. Політики, діячі культури і науки поважали Марлен. Вона не тільки вміла гарно одягатися і посміхатися до камери, але і бути добрим товаришем Ернесту Гемінгвею і подругою Едіт Піаф, надихала Жана Кокто, Моріса Шевальє і ФредіМеркюрі. Сумніваюсь, що Ремарк чи Гемінгвей присвячували б свій час жінці, з якою їм не було цікаво поділитися думками і отримати її судження. Говорять, що в її квартирі в Парижі стояв телефон, з якого вона могла будь-якої миті зателефонувати Рейганові або Горбачову. Легенда дала Марлен можливість не тільки стати складовою світової культури, невід’ємною частиною біографії провідних інтелектуальних і культурних діячів цілої епохи, з якими її звела доля, але впливати на політичні події, допомагати людям в тяжкі часи, впливати на суспільну думку, говорити і бути почутою. Коли Марлен померла в Парижі в 1992 році, то прапори США, Франції і Німеччині були на її могилі, демонструючи, що ця особистість є понад культурні розбіжності і понад поділи, що вона заслужила визнання цих могутніх держав, а її легенда житиме ще довго по ній.