Музейний рай
Чимало вітчизняних музеїв дислоковано в приміщеннях старовинних палаців, церков, фортець і замків, особливо — замків, і це достоту символічно: здається, вони перебувають у стані постійної облоги. (Потрібно лише вирішити, від кого в першу чергу — від держави, скупої в усі часи, чи від відвідувача, з пасивністю якого може змагатися лише його природне невігластво.) Треба мати талант Михайла Зощенка, аби спромогтися на гідний опис наших прекрасних диваків-музейників: навіжені дамочки здатні щодня зчиняти бурю в своїй персональній склянці води, але поряд з тим — порпатись в архівах і раз на п'ять років витягувати на світ Божий чергового провінційного генія. Мудрий архіваріус, який захоплюється творчістю Висоцького та колекціонує килимки з його зображенням. Художник на побігеньках, з промовистим буряковим носом. Невтомні тітоньки-доглядачки, добрячки- коробочки, в арсеналі яких — власний рецепт знищення настінного грибка (а він так і не бажає зникати) і календар урочистих дат на кшталт одруження племінниці або ювілею свекра, які просто-таки необхідно відсвяткувати в обідню перерву, зачинившись у підсобці... Доходяга-екскурсовод — він може з півгодини задумливо гортати позаторішній номер «Пентхаузу»... Місцеві генії, місцеві ентузіасти, місцеві інтриганки — як же обійдешся без них? — навіть місцеві, тобто музейні, ловеласи. А дах знову протікає. А прибиральниця знову пішла в декрет. А одна наукова працівниця (молодша) обізвала іншу (старшу) «сукою», і тепер обидві шукають політичного притулку в директора. А серед екскурсійного гурту знову п'яні. А поляки- відвідувачі жаліються, що за музейні проспекти треба платити, а у них, у Польщі, їх роздають безкоштовно. А зарплатню знову затримують. А черговий пішов проводити екскурсію в дірявих шкарпетках і це помітили. Вам здається смішною і сумною картинка, яку я поспіхом накидав кількома штрихами? Та я ж іще ні слова не сказав, наприклад, про музейні пограбування... Звичайно, некоректно порівнювати звичаї двох країн, одна з яких — зубожіла до нитки, інша — квітуча й сита, та ще й домоглася цього своїми руками. Але є істини, якими треба колоти очі.
В Берлін мене привела оказія — відрядження МФВ на творчу зустріч газетярів і представників мас-медіа в Міжнародному інституті журналістики. Відвідування музеїв не домінували в офіційній програмі — хоча вона виділяла основні їх осередки: Острів Музеїв, Шарлоттенбург, кілька галерей contemporary art (на їх «німецький манір»). Гадаю, якби програма була б насиченішою, мене б узагалі «жаба задавила». А так, нічого, живий і дихаю.
З усіх вражень найсильніше перше — оглядини Нової галереї мистецтв. «Нова» — стосується лише будівлі, де розміщена експозиція, що охоплює європейський живопис від Мазаччо до Гейнсборо. В Новій галереї мистецтв може заблукати тільки йолоп. Розташування залів — колом, точніше — овалом, в серцевині якого велично принишк «зал для медитації»: довгі дерев'яні лави біля меланхолійного водограю, що жебонить в унісон збентеженим почуттям — а розмір, достатній для середніх перегонів, — дає змогу в будь-яку хвилину віддатись жаданому відпочинкові, а при бажанні — відшукати вихід і гардероб. До речі, про останній. Хтось сказав, що театр починається з вішалки, до речі, музей — теж. У Новій галереї одяг і речі ти зачиняєш сам — за якийсь пфеніг — в герметичний сейф, а на вході отримуєш квиток, що сам собою є витвором мистецтва: лукава композиція з шести паролів, запозичених із творів класичного мистецтва, з них я вгадав лише двох — Нефертіті та дюрерівського бюргера. При бажанні можна набрати силу-силенну усяких пістрявих музейних проспектів, вони тут, справді, «задурно». Зате листівки — а їх тут сотні, тисячі тисяч — кожна коштує 1—1,5 марки. (Для порівняння: на «блошиному ринку» за таку ціну, кажуть, можна придбати пристойні черевики).
Засмальцьоване журналістське посвідчення слугувало мені доброю перепусткою в усі музеї Берліна — тільки в Пергамоні здивувалися: якісь у вас печатки дивні; мабуть, ви — нетутешній? А в Музеї еротики довелось всеж платити за вхід 8 марок: заклад приватний, для журналістів — все-таки з відчутною знижкою.
Ось нарешті я в експозиції; очі розбігаються, як голодні таргани. Як я раніше не бачив золотих ниток у хвилі волосся Сімонетти Віспуччі? Жодна репродукція не передає таких тонкощів. Між іншим, етикетки — тільки німецькою, ніякого дублювання іноземними мовами. Жорсткого стандарту тут, щоправда, немає: хоч вірте, хоч ні, але нація чомусь визнана в світі найтоталітарнішою (зараз це, звісно, вже анахронізм), у музейній справі дотримується антитоталітарних принципів. Як Пікассо і Клеє можна зустріти в двох- трьох різних музеях Берліна, так і, наприклад, Рембрандт виринає зовсім у різних залах Нової галереї. Ніякого тиску систематизації: повна свобода як людей, так і картин.
Служники ввічливі, штивні, у формах з геральдичними елегантними нашивками та прізвищами на табличках. За дві години я жодного разу не зіткнувся ні з буркотливим натовпом, ні з екскурсійним гуртом — повимирали чи що? Розбрелися супермаркетами? (Зате в серці Пергамону надибав на художницю з Києва — вдома ледве вітались, а тут здивувались одне одному й зраділи).
Експозиція — без перебільшення скажу: гігантська, але не полишає враження монструозності. Простір наче «панькається» з тобою; запрошуючи тебе, виснаженого до втрати пульсу, пострадянського туриста на другий поверх (як виняток — кілька залів з мініатюрами, з кранахівським курфюрстом і ніби переляканим, з вдавленою щелепою, Іммануїлом Кантом). Паралельно лінії залів з творами живопису — кімнати з комп'ютерами, окуповані передусім молоддю, в тому ж приміщенні — книгозбірня з питань мистецтва... Немає нудних експлікацій — лише перед входом до низки експозицій — круглий зал, присвячений історії музею, усі прикметні музейні дати з 1832 до 1997 року.
Медвяний аромат ширяє інтер'єрами, а циферблат лихоманить. Доглядачі загадково мовчать, не підганяють, ні- ні — але од цього ще більше сіпаєшся. Куди, куди встигнути? Зникли за поворотом яблука Крівеллі, товсті красуні — Venus! — Тиціана (а ми гадали, що від целюліту страждали тільки рубенсівські пампушки). Встигнути добігти до Босха, до його «блакитного ангела» (в «Іоанні на о. Патмос»), Джорджоне, Маньяско, Савольдо, Фуке... Рафаель, Рафаель!
Лунає кілька знайомих акордів з Бетховена — іронія долі, що Озеров закінчує ними кіносеріал «Визволення» з його берлінським фіналом. М'який мелодійний голос, все ясно без перекладу. До речі, в метро жодного разу я не чув «шпрехного» аналогу «Обережно, двері зачиняються!», або «Наступна станція» — нявкне у репродукторі назву станції, та й годі. Як хочеш вийти чи зайти, тиснеш червону кнопку на дверях або злегка шарпаєш самі двері. Усе залежить тільки від твоєї ініціативи.
