«Ми зараз дивимось на все по-іншому»

Відомий актор і режисер, який з 1990 р. живе і працює у Канаді, проводить майстер-класи в Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії, Україні та в інших країнах…

Григорій Степанович Гладій народився 4 грудня 1954 року в місті Хоростків Тернопільської області. Закінчив КГІТІ ім. І. Карпенка-Карого (1976), заочно — режисерський факультет ГІТІСу (1989, майстерня Анатолія Васильєва «Школа драматичного мистецтва»). До 1983 року працював у театрах Харкова, Києва, Каунаса, у 1985 -1990  — у театрі Анатолія Васильєва. З 1990-х років живе і працює у Канаді.

У фільмі «Зодіак» (1986) зіграв роль Мікалоюса Чюрльоніса — видатного литовського художника й композитора початку XX ст. (режисер фільму — Йонас Вайткус, роль Музи виконала Майя Плісецька).

У 2000 році знявся у фільмі Олеся Янчука «Нескорений», в якому виконав головну роль — генерала-хорунжого УПА — Романа Шухевича.

У 2004 році відбулася перша постановка Гладія на українській сцені — «Істерія» за Тері Джонсоном — про життя Зігмунда Фройда. Головну роль виконав Богдан Ступка.

У 2006 році виступив як режисер франко-канадського мюзиклу «Дракула: між коханням та смертю», головну роль в якому виконав відомий канадський співак Брюно Пельтьє. Серед пісень у спектаклі прозвучала українська народна пісня «Цвіте терен» у новій обробці.

Протягом багатьох років Г. Гладій співпрацює з Le Thйвtre Prospero (Театром Просперо в Монреалі), де поставив вистави: «Собаче серце» за Булгаковим, «Весілля» за Б. Брехтом, «Танець смерті» за Стріндбергом, «Гравець» за Достоєвським...

Григорій Степанович брав участь у спільному проекті з Віктором Морозовим та сестрами Тельнюк «Наш Шевченко: шлях до свободи», який демонстрували в містах Канади.

У 2018 р. він  виступив як постановник. На сцені Національного театру ім. І. Франка відбулася  прем’єра драми «Очищення» за романом сучасної фінської письменниці Софі Оксанен. 

- «Очищення» — назва загальна, це  скоріше «чистка», як, наприклад, була у сталінські часи, або у більш глобальному сенсі, як «чищилище», розповідав в інтерв‘ю «Дню» Г. Гладій -  Тобто щось таке, що промовляє до базових речей... Знаєте, роман Софі Оксанен викликав неоднозначні реакції в Європі і в Росії, бо там дуже відверто розказують про радянську «коросту», про покоління наших мам і бабусь, які народилися у 1930-х роках, жили у ХХ столітті й не мали можливості висповідатися, розкаятися... Герої часто миються, зчищають бруд, вбирають... і поступово йдуть до катарсису. Я на репетиції намагався долучити акторів до тієї пристрасності. Кожен має право свого голосу, бути почутим і очиститися…

— Режисер по суті завжди нерозривно пов’язаний з акторами, — вважає Григорій Степанович. — Я поєдную в собі дві творчі іпостасі — режисера і актора. Коли народжується вистава то з’являється безкінечне поле пошуку.

Сьогодні театр постдраматичний і включає в себе різні й нові можливості. Багато на що ми зараз дивимось по-іншому. Знаєте, в якомусь сенсі, мені нині більше імпонує позиція режисера. Я шукаю способи зрозуміти щось про нас. Особливо у критичний час передчуття якоїсь біди. Коли потрібна внутрішня мобілізація сил, аби протистояти тій постправді, яка навалилася, і коли здається, що втрачаються всякі орієнтири. Ми відповідальні за свою свідомість... Для мене дуже важливо, щоб актор не працював за штампами. Тому на репетиції стараюся зробити так, що актор став вільний від своїх попередніх «знахідок», бо, якщо ми хочемо прийти до своїх першоджерел, глибоких пластів у професії, то повинні постійно тренувати свій акторський інструмент, поступово піднімаючись до екзистенційних, філософських питань…

Яскрава київська сторінка у творчості актора, зірки Київського Молодіжного театру згасла  у 1980-х. Бо  розпочалася ганебна розправа над виставою, де Гладій був однією з ключових фігур  - Стійкий принц за п‘єсою П. Кальдерона. «То була  історія  про португальського Принца, що відстоює християнську віру. Але навіть цього виявилося достатньо, щоб після трьох закритих переглядів виставу закрили…, - згадує театральний критик О. Вергеліс. - Режисер Марк Нестантінер, художниця Марія Левитська, сам Григорій Гладій часто  в інтерв‘ю поверталися у своїх спогадах до забороненого Принца. Режисер говорив, що радянську владу у виставі збентежила експресивна сила творчого духу і вже цього було достатньо, як аргументу "проти"… У ті часи за Молодіжним театром був прикріплений спеціальний «смотрящій від КДБ» і у своїх звітах той  представник органів фіксував незвичне творчо-революційне збурення і піднесення театрального колективу. Те що виявлялося через тренінги, розмови про українську культуру, дух якої не вдалося зломити. Творчий осередок, що об єднав митців навколо п‘єси Кальдерон «смотрящій» називав і націоналістичним, і сіоністським. Цих закидів вистачило, щоб виставу більше ніколи не показували! Хоча Принца захищали такі особистості, як сценограф Данило Лідер та  режисер Ірина Молостова. Але їхні клопотання, на жаль, не допомогли… Взагалі, цікава тема для розвідки про "закриті" київські вистави у другій половині ХХ століття».

- У Канаді велика українська діаспора, але я не респектую еміграцію. У практичному житті більшість моїх контактів не є представниками діаспори, - зізнається Г. Гладій. -  До театру і в кіно ходять ті, хто любить мистецтво, а якої вони національності — не так суттєво. Мабуть, у канадської діаспори є якісь течії. Бо були різні хвилі еміграції. Гадаю, головне — щоб ті, хто став канадцем, старої або нової хвилі, все ж не забували своє коріння. Наприклад, коли я працюю з іноземними акторами, навіть ставлячи не український матеріал, за своєю природою все одно лишаюся представником української ментальності».

Нині, коли по всьому світу вирує пандемія COVID-19, «День» перш за все бажає Григорію Степановичу міцного здоров‘я, нових, цікавих творчих проєктів в Канаді та в Україні, аншлагів на всіх виставах і фільмах!