Олександр РОЙТБУРД: «Народжується нова країна з новою політичною нацією»
Олександр Ройтбурд народився в Одесі, де і став художником, завоювавши серця й уми не лише прихильників своєї творчості, але й повагу братів по цеху своїми лідерськими якостями. Він 1993 року виступив одним із засновників асоціації «Нове мистецтво». Його роботи містяться в запасниках багатьох відомих музеїв і галерей світу.
Олександр — людина небайдужа до всього, що відбувається. Про це знають постійні користувачі ФБ, де Ройтбурд активно «друкується». Він також брав активну участь у конгресі «Україна — Росія. Діалог», що відбувся минулого квітня. Сьогодні, коли здолана одна з найскладніших для нас усіх віх — вибори президента країни, особливо цікаво було поговорити з ним про непрості події останніх місяців і його бачення майбутнього.
— Олександре, ви з перших днів були на передовій і брали активну участь у всьому, що відбувається в країні. Чим є Майдан для України і для вас особисто?
— Я б не називав Майдан одним словом «майдан». У Майдану були різні періоди і різні обличчя. Був період мирного протесту, у якому я активно брав участь, був період збройного протистояння, якому я активно співпереживав, але, будучи людиною не дуже військовою, активної участі не брав. Був Майдан, який займався будівництвом нових структур у режимі низової самоорганізації, але був і Майдан, який на певний час захлеснула хвиля насильства і мародерства. Зараз Майдан, перероджуючись, перетворюється на «бомжатник». Цю еволюцію треба звичайно досліджувати. Спочатку — був героїзм, прекрасний ідеалістичний ентузіазм. Але в цілому для України революція — це, як з’ясувалося, не лише Майдан, але і наступні події. Це фактичний розрив із тоталітарною спадщиною, розрив з імперією. Те, що раніше сталося на символічному рівні, воно там і залишилося, оскільки не було наповнено реальним змістом і дуже легко далося. А ось тепер це вже не просто карта так лягла, це — свідомий вибір, за який Україна сьогодні платить і територіями, і життями. Сьогодні народжується нова країна з новою політичною нацією, новою ідентичністю. Фактично, це народження нової Української держави.
— Як саме ви бачите, оцінюєте і аналізуєте події, які сталися в Одесі?
— Мені важко давати оцінку, бо я під час цих подій в Одесі не був. Ну, починалося все як фарс, як оперетковий табір на Куликовому полі з проплаченими статистами, бомжами, з людьми, задурманеними пропагандою, з людьми, які прийшли заробити грошей, й із засланими диверсантами. Були відіграні настрої люмпенів, невдоволеність українською владою була перенесена з тих, хто реально цю невдоволеність викликав, на тих, хто повстав проти неприйнятного режиму. Це — робота російської пропагандистської машини, кількарічне впровадження в масову свідомість певних блоків. З одного боку, гуманітарна імпотенція, властива центральній владі в Києві, яка не в змозі виразно сформулювати і знайти взаємоприйнятне розв’язання проблеми російської мови, яка насправді жодною проблемою не є. Не було ні політичної волі, ні елементарного розуму це позначити, сказати і сформулювати.
АВТОПОРТРЕТ, 2013—2014
— Вважаєте трагедію, що сталася, «розіграшем» виключно політичної карти?
— Так, проте це стикнулося з повною безпорадністю Києва і цинічним професіоналізмом Москви. Є фраза Жванецького про те, що споконвічний російський конфлікт — це боротьба неуцтва з несправедливістю. Ось тут вони й стикнулися, і несправедливість виявилася ефективнішою, ніж неуцтво. Одеса не тільки з власної вини, але і з вини Києва, який не звернув вчасно на це уваги, з’їла ті блоки, які було заготовлено в Росії. Це як книги в Радянському Союзі. Якщо ти хотів купити книгу, скажімо, «Преступление и наказание», то в навантаження тобі обов’язково йшла книга «Малая земля» або «Записки садівника». Так от, російська мова, якою люди звикли спілкуватися, атрибут їхнього приватного життя, російська культура, на якій люди були виховані, були подані в пакеті з російським імперіалізмом, російським неототалітаризмом, неосталінізмом. А також з політичним православ’ям, в якому церква — одне з міністерств, що обслуговує найнижчі інстинкти натовпу і найбільш махрові прояви державної ідеології. Це все було упаковано й упроваджено. Нікому в Києві не спало на думку витратити зусилля на те, аби розірвати цю зв’язку, химеричну через свою неоднорідність. Ніхто не доклав для цього елементарних інтелектуальних зусиль і ресурсів держави. Було створено ситуацію неприйняття ідеологічного меседжа, який ішов нібито із Києва, з демонізацією звичного для Західної України пантеону героїв, який теж зовсім необов’язково було робити універсальним пантеоном героїв України. Навіть у цьому випадку був сенс відділяти грішне від праведного, відділяти реальні історичні фігури від того пропагандистського шлейфу, який до них був пристебнутий. З цим ніхто по-людськи не працював, в результаті це перетворили на страшилку і видали за офіційний київський меседж, залякали народ — «ось зараз прийдуть бендери». Ця робота постійно велася, діяв російський культурний центр, діяли профінансовані Росією партії. Запускалися якісь абсолютно абсурдні чутки, на кшталт тих, що Юлія Тимошенко хоче обнести Донбас колючим дротом і спалити, а в Одесі говорили, що вона хоче зробити те ж саме з базаром «7-й кілометр». Тобто одна й та сама плітка упроваджувалася в свідомість і всі велися. І виникла конфронтація. Після цього ставиться табір на Куликовому полі з тим населенням, про яке я говорив. Вони тероризують дуже мирний і інтелігентний одеський Майдан, постійно провокують, розбивають меморіал Небесній Сотні, б’ють активістів. Але все тримається в певному балансі. В Одесі майданівці й антимайданівці знайомі між собою, якісь приватні домовленості про ненапад дотримуються.
— Але потім приїжджають харківські фанати.
— Вони приїжджають зовсім не вбивати когось, а покричати, що «Путін х...ло», це їхня улюблена пісня. За день до цього в групі антимайдану «Вконтакте» я особисто бачив пости про те, що «в Одесі виник нарив, який потрібно терміново видалити. Всім приходити з хірургічними інструментами». Готується насильство, міліція не реагує, влада не реагує, говорить, що все добре. На чолі області стоїть інтелігентнійший губернатор пан Немировський, який був би дуже хороший у мирний час, але виявився абсолютно профнепридатним у кризовій ситуації. Він щиро вірив, що там діятимуть закони і все буде добре. Перша силова сутичка. Міліція, кажуть, спочатку не була однозначно за проросійських мітингувальників. Але після того, як харківські й одеські фанати, прокричавши кричалку про Путіна, побачили міліцію й прокричали іншу класичну кричалку «Мусора сосать!», міліція остаточно визначається з тим, на чиєму вона боці. З-за її спин стріляють у людей, які прийшли на матч зі своїми дівчатами, дітьми, песиками і повітряними кульками. Вперед висуваються фанати «Металіста» і «Чорноморця», в цьому натовпі з’являються люди, яких ніхто ніколи не бачив на одеському Євромайдані, у них теж є зброя, і вони теж починають стріляти. Це цілком могли бути якісь упроваджені професіонали. Після цього тих, хто стріляв, натовп блокує у торговельному центрі «Афіна», приїжджає «Альфа», починається облога, їм залишають коридор, вони йдуть. За цей час натовп приходить до табору на Куликовому полі, але ті, хто стріляв на Грецькій площі, туди не пішли. Там виявилися люди не дуже причетні до попередніх кривавих подій. Я чув розповіді про те, що якась дівчинка не хотіла туди йти, але зателефонував керівник групи — російський громадянин, і зажадав бути, а то з нею вчинять як зі зрадницею. У результаті вона опинилася в Будинку профспілок і телефонувала мамі по мобільному, волаючи: «Мамо, я горю, мамо, я помираю!», а на тлі її голосу був голос їхнього старшого, який кричав: «Я стрибаю у вікно, всі стрибайте за мною, знайте, ми помираємо за Росію!». Від місця, де сталися перші постріли, до місця трагедії було пішки хвилин 40. Міліції там не було, вона стояла за п’ять хвилин ходи і на поле не висувалася. Пожежної машини не було жодної. До Будинку профспілок, колишнього обкому партії, загнали людей замість того, щоб сказати «Розійдіться до завтра, давайте уникнемо зіткнень, завтра повернемося». Депутат-комуніст Албу всіх туди загнав, вони забарикадували всі виходи зсередини. Не знаю, наскільки можна вірити тій інформації, що в будівлі була на цей час відключена вода, що під вікнами знайшли дві пари ключів, які, зачинившись, викинули з вікна. Останньої миті від’їхав бусик, до якого заскочили люди в камуфляжі зі зброєю. З даху стріляли з вогнепальної зброї і кидали пляшки з коктейлями Молотова. У відповідь теж полетіли пляшки з коктейлями, але першими їх почали кидати з даху. Будівля спалахнула одночасно в декількох місцях. У будівлі, можливо, були якісь речовини, оскільки я бачив абсолютно білі стіни, цілу підлогу і вигорілий дверний отвір. Якісь експерти говорять, що ці речовини були завезені заздалегідь. Було видно як з під дверей поширюється зеленуватий дим. Дехто зараз говорить, це був якийсь газ, на зразок того, яким були отруєні заручники в «Норд-Ості». Багато дивного. Як можна було не врятуватися, я не розумію. Чому не можна було вийти з вікон першого поверху? Дійсно, були спроби рятувати. Водночас були випадки, коли врятованих добивали.
ПОРТРЕТ ІГОРЯ КОЛОМОЙСЬКОГО, 2010
— Сталася страшна трагедія. Загинули люди. Неважливо, з якого боку. Але при цьому Одеса виявилася єдиним містом, яке саме, без влади, без міліції, спробувало відстояти себе?
— Не забувайте, там були харків’яни. І всі ці епізоди, коли тих, хто врятувався, ставили на коліна, принижували, били, проводили через «коридор ганьби», — це калька з того, що робив із людьми «Оплот» у Харкові. Сторони переймають один у одного. Якщо антимайдан переймав у Майдану самоорганізацію, то Майдан почав переймати в антимайдану якісь нелюдяні моменти, бо повержений ворог — це вже не ворог, це — полонений.
— Ви перш за все людина творча. З власною громадянською позицією, пропускаєте через себе все, що відбувається сьогодні, але перш за все творча. Ось ця розхожа фраза про те, що, «коли говорять гармати, музи мовчать», наскільки вона правомірна, на вашу думку?
— Ну, коли говорять гармати, музи не обов’язково мовчать. Музи інколи підспівують гарматам, а інколи намагаються відвернути. Серед робіт, які я виконав у цей час, є й ті, в яких намагався абстрагуватися від подій, а є й такі, де ці події проходили крізь мене. Художник не може припинити бути художником, художник не може не помічати те, що довкола відбувається.
— Як, на вашу думку, репрезентувати сьогодні Україну світу?
— Нам треба визначитися з тим, що ми є. Треба не вдавати, що проблем немає і не ухвалювати простих рішень, які нам намагаються нав’язати. Потрібен діалог у всьому, зокрема і про нашу ідентичність, і про єдність країни, і про те, що таке українська культура. І як після подій, що сталися, разом жити далі в одній країні. Все це потрібно відкрито і відповідально обговорювати. Поки суспільство лише приходить до розуміння того, що досить вдавати, що цих проблем не існує. Вони є.
— А як ви бачите подальші, за різних поворотів долі, взаємини з Росією?
— Я єврей, не мені визначати міру спорідненості між росіянами й українцями. Але я громадянин України і можу сказати про те, що в цих двох країнах абсолютно різна політична культура, яка визначає ментальність. І ментальність людини з прізвищем Іванов, що живе в Україні, інколи радикально відрізняється від ментальності людини з прізвищем Петренко, що живе в Росії. Якраз етнічна складова відходить на другий план, йдеться про політичну культуру. Справді, в цих країн вона різна. Це обумовлено не лише якимись містичними історіософськими причинами, про які говорила вся російська дисидентська думка, починаючи з Чаадаєва і Володимира Соловйова. Це суто прагматичні марксистські визначення про те, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Це до цього часу працює.
— Як ви, Олександр Ройтбурд, бачите майбутнє України?
— Я готуюся до найгіршого майбутнього країни, бо дуже багато нерадісних симптомів, і щиро вірю в краще майбутнє України, бо дуже багато є тому передумов. І потім — я люблю цю країну, вона — моя.
