Пам'ять про перший крок: чому це є дуже важливим?

15 років – це для швидкоплинного часу багато чи мало? Якщо час летить так стрімко, як у сучасній Україні, то не просто багато; це за насиченістю дорівнює цілому життєвому шляху людини.

Півтора десятиліття тому, пізнього літа 20002 року, було завершено працю над першою (ніхто з читачів не знав тоді, що це – лише «перша ластівка») книгою видавничого проекту Бібліотека газети «День». Ми назвали її «Україна Incognita». Тоді це зовсім не було ані викликом, ані парадоксом – лише констатацією реального стану: історія, національна ідентичність, культура, а відтак значною мірою і сучасність України залишається невідомою… для самих українців. Ідея книги (а, по суті, і цілої нашої видавничої серії, яка розвивається, поширюється, росте «в глибину», охоплює наразі півсотню назв різного масштабу видань, але однаково важливих для нас і читачів) була дуже чіткою: відкрити українцям рідну країну, її культуру, красу, неповторність, її минуле в усьому трагізмі, вражаючих перемогах, її великих людей, що ними ми маємо і зобов’язані пишатися перед цілим світом.

То був не просто перший, відчайдушний крок, ідейними натхненниками якого стали Лариса Олексіївна Івшина та наш давній друг і блискучий автор, професор Володимир Євгенович Панченко. То був, без перебільшення, перший в Україні історико-просвітницький громадянський проект такого масштабу. То була «перша ластівка» (витримала 9 перевидань), яка зробила інтелектуальну весну: книги «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», «Сила м’якого знаку», «Повернення в Царгород», «Сестра моя, Софія…», багато інших видань, що їх знають і люблять читачі «Дня». А ідея була «простою» (направду дуже непростою): об’єднати під спільною обкладинкою усе найкраще, що «День» писав про українську історію, бо читачі до цього задовольнялися лише вирізками.

Дорогу здолає той, хто йде. «День» іде, отже, торує шлях, прямує вгору. До речі, і це дуже важливо, сьогодні виповнюється шість років сайту нашої газети, який зовсім невипадково теж названо «Україна Incognita». Отож, працюймо і відкриваймо для себе Україну!

«СУЧАСНЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ ВОЛОНТЕРСТВО ЗАРАДИ УКРАЇНИ»

Володимир БОЙКО, історик, автор «Дня»:

– «Україна Incognita» стала реальністю інформаційного світу двічі – вперше, коли з`явилася однойменна друкована збірка, вдруге – після появи самостійного розділу сайту газети «День». Обидві події поєднують той самий день, зміст та авторський задум – це спроба дати власну, часом – особистісну, відповідь доступними та прийнятними засобами на виклики, що постали перед нами та країною. Спосіб висловити громадянську позицію та допомогти однодумцям знайти один одного, розширити їхнє коло. Сучасне інформаційне волонтерство заради України. Як з`ясувалося дещо згодом обидві ініціативи перебрали на себе те, що за визначенням мала б робити держава. Але її керманичам тоді (тепер?) було не до того – не ті в них пріоритети та цінності. Втім, є зворотня сторона – не змогли зіпсувати ініціативу. Тож на сьогодні, Україна Інкогната – це краща в Україні добірка науково-популярних текстів про минуле України, її культури та особистостей. Це явище, яке існує власним життям, причому, мабуть, значно різноманітнішим, ніж уявлялося на початку.

«ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ ЯК ЗАПОБІЖНИК РУЙНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ»

Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець:

 - Це, звичайно, дуже важливий проект, тому що він зорієнтований на ліквідацію того, що було пошкоджено в радянські часи. Мандруючи багато Україною, я постійно переконуюся, що одна з найбільших бід в Україні тієї пори - це те, що тоді було «розірвано зв'язок  часів», як сказав Гамлет. Відповідно, потрібно ліквідовувати ці розриви в історичній пам'яті, для цього й необхідні книжки, сайти. Потрібно популяризувати історичні знання, тому що науковці ці знання формують, продукують у своїх монографіях, але все це залишається в невеличкому колі. Через це дуже важливими стають науково-популярні проекти, які зорієнтовані не на вузьких фахівців, а на масову свідомість. Адже найбільші проблеми виникають із масовою свідомістю, якщо мати на увазі рівень історичних знань.

Щодо самого проекту. Це був такий щасливий момент, коли ми зустрілися з Ларисою Олексіївною. Я їй тоді сказав, що було б класно, якби вийшла книжка на основі серії матеріалів «Україна Incognita», а ідея Бібліотеки - це вже ідея пані Лариси. Я думаю, що цей проект розвивається цікаво і з користю для читачів. Дуже добре, що від книжкової ідеї відбрунькувалась ідея сайту «Україна Incognita». Мені, між іншим, дуже приємно пригадувати, що серед найперших матеріалів були статті про історію Кіровограда, степової України - для мене це виглядало сентиментально. Зазираючи в історико-публіцистичну думку попередніх десятиліть, звичайно, треба працювати над тим, щоб формувалася школа сучасної української публіцистики й історичної публіцистики особливо. Тому що зараз, на 21-му році незалежності, ми живемо в драматичний момент. Маю на увазі сумнівної політичної якості ідеї з регіональними мовами для того, щоб розчленувати Україну, ідеї федералізму, які зараз нав'язливо пропагуються Віктором Медведчуком. Усе це небезпечно для існування української державності, й коли йдеться про альтернативи й запобіжники, то я думаю, що історична пам'ять - якраз дуже важливий запобіжник. Проте на завершення я б констатував позитивну тенденцію: час іде, і він «працює» на Україну. Наприклад, нещодавній матч збірних України й Чехії у Львові. Треба було бачити й чути, як поводився стадіон, як уболівальники на останніх хвилинах матчу співали «Ще не вмерла Україна». І навіть у тих місцях, де цього не чекаєш (бо у Львові цього чекаєш), теж з'являються подібні речі. Наприклад, на Олімпіаді боксер Усик танцює гопак, і такі тенденції, які з'являються вже в тих, хто народився в часи незалежності, вселяють надію. Через те рецепт на багато років наперед у нас із вами один: працюймо, працюймо, працюймо.