«П’єсу побоюються – і тут, і там...»

П’єса поляка Тадеуша Слабодзянека «Наш клас» була сприйнята на батьківщині в багнети. Це тепер у автора безліч нагород, хоча не впевнена, що сьогодні, з її жорстокою правдою, деякі поляки готові їй аплодувати.

Одне з найяскравіших вражень українського театрального року для мене — постановка «Нашого класу» на «Сцені 6» Сергієм Перекрестом. (Про виставу наша газета вже писала). Режисер цієї вистави — людина в театрі нова — дуже яскраво заявив про себе. Підбиваючи підсумки року, хотілося почути його думку — про життя, театр, перспективи...

У ПОШУКАХ СЕБЕ

— Сергію, ми розмовляємо напередодні Нового року, а Новий рік — це завжди певний казковий флер, дарунок долі після дитинства. У мене склалося враження, що театр, у який ви прийшли не  хлопцем із вогнем в очах, а дорослою, успішною людиною, — є власноруч написана казка. Як сталося, що ви, успішний бізнесмен, змінили алгебру на «хаос» гармонії?

— Насправді  режисурою займався стільки, скільки себе пам’ятаю. Інша справа — поле діяльності було неприродним; жага конфліктів, жага вибухів, жага напружень і поворотів, усе те, що вітається і прийнятне на сцені, неприпустимо у приватному житті, тим більше в бізнесі. Я просто повернувся туди, звідки колись утік. Вражаюче, ми тікаємо від абсолютно очевидних речей. Як говорив Пруст, «Життя — це погана література». Згоден, життя — поганий театр, приклад тому — спектаклі на Грушевського. На жаль, сьогодні ми, українці, зав’язані на поганий театр, на те, що відбувається в житті. Ми почуваємось учасниками фарсів — із гонитвою, дахами, втечами. Це відбувається щодня. А театр, на мій погляд — місце, де життя повинно зупинитися, щоб зазирнути в себе, зрозуміти.

ГРОМАДЯНСЬКА ПРИСТРАСТЬ

— Знаю про вашу активність під час Майдану, як трансформувалося ставлення до нього?

— Як я до Майдану ставлюся? Слід зрозуміти, що ту свободу і незалежність, яку ми завоювали зараз, на тих умовах, на яких вони завойовані, ці самі умови нас тягнуть у безодню, тому що немає визнання закону  як такого, ні поваги до нього, ні почування. Можна все виправдати, сказати, хто барига, хто зрадофіл, хто порохобот, але це небезпечна гра, відсутність відчуття таємних механізмів життя, які дійсно працюють. Тому я й говорю, що потрібно перегорнути сторінку, минуле зробити минулим. Повторюсь, театр має стосунок до часу. Адже якщо сьогодні відбувається те саме, що й учора, і завтра це відбуватиметься, то час не рухається. Ми продовжуємо допомагати фонду «Повернись живим», Віталію Дейнезі. Поважаю і маю честь називати його своїм другом, розумію, скільки він усього робить і чого це варто йому, його команді,  всім військовим. Але армія у нас         — ось феномен, її не було, а тепер є. Театру ж, на мій погляд, не було і  немає досі. Необхідність армії для нашої країни очевидна: якщо її не буде, нас просто знищать, необхідність театру менш очевидна. Але не менш необхідна.

Наразі є божевільна ініціатива так званих  незалежних театрів, хоч це слово оскому вже набило. Ми себе назвати ще не можемо, тому що люди в холоді, в голоді, без грошей народжують «незалежні» театральні постановки. Для молодих це природно в їхньому віці, але я бачу багато дорослих людей, які все кладуть на цей вівтар. «Сцена 6» створена за рахунок особистих накопичень. У нас постійно запитують: «Хто ж вам дав гроші?» Так, ніхто не давав, одна людина не купила квартиру, друга — не зробила у своїй квартирі ремонт, третя — продає частину бізнесу, четверта — просто віддирає від себе останнє; все робиться зі своїх власних, особистих коштів, без опори на якісь інші способи фінансування. В очах спочатку недовіра, потім — потрясіння. Інфантилізм властивий творчій тусовці — сиджу, чекаю, коли ж мене помітять, оцінять, прийдуть, принесуть... Але мені здається, це та гілка, яка починає відмирати, і прекрасно. Йде нова поросль, безшабашна, божевільна, антипрагматична, і,  кажуть,  таке тут у цій країні вже було в 90-х роках. Не можу дати цьому оцінку, в ті роки був поза цим. Але  розумію, що це шанс зараз. Не волаю про допомогу, але якщо зараз це не буде якось підтримано інституційно, боюсь, наша країна програє, і невідомо, коли новий шанс з’явиться, і чи з’явиться він. Це стосується не лише театру, це стосується й усього іншого в області культури.

— Тобто ви закликаєте держінституції звернути увагу на культуру? Як людина освічена прекрасно знаєте, що будь-яка революція, починаючи з древніх часів, з ентузіазму, неймовірного «заведення» мас, у яких не було ні чіткої програми, ні інтелектуальної потенції, а просто хотілося, щоб було інакше, а потім на цій хвилі приходять ті, хто прагне влади, чітко знає, чого хоче для себе,  і працює за власною програмою, — це стосується будь-якої, на мій погляд, революції. Тому зараз, створюючи свій театральний оазис, ви водночас закликаєте прийти і навести там свій лад держінституції?

— Бачу тут нерозв’язне протиріччя. Можливо, ви маєте рацію, я абсолютно наївний. Але ж це Революція Гідності, це революція усвідомленості, це революція людей, для яких ця країна раптом стала нашою.

У кіно щось змінилося, зараз є державне фінансування фільмів. Відбуваються пітчинги, Держкіно фінансує на 50% бюджети в постановках фільмів. Була прем’єра «Кіборгів», і якісь шалені, чудові відгуки про цей фільм. Не можу сказати, що нічого не робиться. Протиставляти завжди легше. І нас нині тримає спільна загроза, але сьогодні вона є, завтра її немає, менша вона чи більша, але ми все одно в залежній ситуації, якщо ми не представляємо щось своє.

ТЕАТРАЛЬНІ ЛАБІРИНТИ

— Повернімося до вашої вистави — «Наш клас». Яким чином саме на цьому творі ви зупинились? Тема не найулюбленіша для глядача — абсолютна втрата особистості, незалежно від національної приналежності,  процес повного самознищення — що підштовхнуло до такої жорсткості?

— Як і все в житті відбувається, це було випадково. Ця історія зав’язалася ще 2013 року, коли про Революцію, про Майдан ще ніхто не думав. Потрібно було поставити диплом. Довго шукав  матеріал,  не міг  знайти, поки в якийсь момент  не приголомшило:  цю п’єсу читав Резнікович на трупі. Колись він пропонував її взяти в роботу. Ця моя спроба закінчилась плачевно, тому що була зрепетирувана половина роботи, підійшли до другої, вперлися у глухий кут. Було очевидно, що ми, і перш за все я, замахнулися на складну п’єсу. Там були студенти і професійні актори, залишилась одна людина — Петя Іщук. Ми з ним потім зиму сиділи в підвалі і билися над цією п’єсою, вже коли Майдан почався. Мені недвозначно пропонували: мовляв, давай, дороби. І тут божевільні речі почали відбуватися, це було одним із знаків, що потрібно все припиняти, тому що воно йде не туди. Приголомшлива для мене подія, рішення вистави було — зал очікування, стійка, валізи виїжджають, якийсь портал, туди у нас «ішли» убиті люди. Була «мертвецька», як в «Ашані», м’ясні туші за плівкою. Таку плівку ми повісили, де мертві у нас існували. І вже ступор відчуваючи, бачу в журналі, що в Москві, в «Театрі Націй» — «Евридика», абсолютно інша п’єса, — зроблена в такому самому рішенні. Такий удар нищівний — моя повага до матеріалу і взагалі до професії не дозволяла далі в цьому рішенні працювати, а іншого не було. Хоча мій майстер говорив: «Сергію, заспокойтеся, ідеї витають у повітрі, ви не хотіли цього вкрасти». І це правда, воно  народилося у нас із Петром Іщуком у підвалі. А потім почався Майдан, почалася війна, і якось було вже абсолютно не до театру. Я вже не хлопчик, так, допомагаю армії як можу, бізнес був і є, але я не стану хорошим солдатом. Зрозумів, що буде боягузтвом, якщо не почну займатися тим, що повинен робити. Від своїх колег і волонтерів чую фразу: «втеча на фронт». Буває й так. Саме втеча, хоча людина йде на війну, ризикує життям. Але є ризики страшніші, ніж загинути. Вже 2015 року виникло відчуття, що потрібно займатися тим, що ти повинен робити. І ми повернулися з Петром Іщуком до пошуків природи відчуттів цієї п’єси. Билися довго, поки не з’явилося відчуття, що маємо право збирати людей і запускати заново цей матеріал у роботу. У світлі всіх подій він уже інакше і читався, і дивився.

— Що робить сьогодні ваш театр?

— Ми взяли у виробництво комедію Оскара Уайльда «Як важливо бути серйозним». Вдячний Івану Козленку, голові Центру Довженка, де сьогодні працює «Сцена 6», за такими менеджерами майбутнє!  Наскільки йому там непросто — можу лише здогадуватися.

— Чому Уайльд?

— Із п’єсою «Наш клас» у мене склалися деякі стосунки. Герої — однокласники. Знаходжу, що в кожному  є я, або кожен він — я. Це все моїми нервами, кров’ю, вчинками або антивчинками просякнуто. Інакше звідки все це я міг узяти. Можна було б спочатку собі в цьому зізнатися. І досі доводиться, тому що вистава не стоїть на місці. Вона йде, і якісь речі відкриваються в ній, а через виставу в мені, в нас. Це таке собі «щеплення», яке постійно  колеш — і або здохнеш, або буде переродження. Якщо чесно, герої — павуки в банці, вони зжерли одне одного. Весь час у них були оборудки із собою, і між собою, заради одного — вижити. Вижив той, хто, здавалося б,  залишився останнім, хто взагалі нікого не вбивав. Він просто слова не додержав, даного в 15 років. Домовилися не розлучатися, а він виїхав. Так вирішили за нього. Батьки. Ось  ціна слова. Абрам для мене — вічний мандрівник, холостяк життя. Хоча у нього дітей чорт зна скільки. Тадеуш Слабодзянек, автор,  дуже тонко це зробив. Він сім років писав цю п’єсу, і я вважаю, вона недооцінена. Відчуття, що її побоюються — і тут, і там... Спектакль уже живе своїм життям. І хочеться чогось іншого. Чому Уайльд? Тому що там немає відчуття провини.

Життя без провини і без міркування, приниження себе, мене приваблює. Це випад проти «скотськості» сьогоднішнього життя. Нікого в цьому не звинувачую, перш за все — себе. Займаючись Уайльдом, бачу це скотство, яке непомітне, але прилипло десь і стає частиною мене. Як іржа, яка роз’їдає. Повинен зізнатися, поки є чудове сценографічне рішення Ігоря Несмєянова, вже є прекрасний український переклад Володі Шейка. Перебуваємо на етапі усвідомлення, що такі, які ми сьогодні є, цей матеріал не по зубах. Що робимо? Відрощуємо зуби...