Що поєднує віденську школу і київський авангард?

«L’enfant terrible» (в перекладі з французької означає «шибеник») — так образно київський піаніст, лауреат премії ім. Л. Ревуцкого (1998) та премії «СтАРТ» (2003) Євген Громов назвав яскравого українського композитора-авангардиста покоління 1960-х Володимира Загорцева, друге життя якого починається нині (в рік його 70-ліття) під час виконання циклу фортепіанних п’єс Арнольда Шенберґа та Володимира Загорцева. Концерт у Києві поєднав творчість двох непересічних маестро: засновника Нової віденської композиторської школи (нещодавно виповнилося 140 років від дня народження Шенберґа) і одного з найцікавіших представників «Київського авангарду» (В.Загорцева). Музика Володимира Миколайовича звучала в Україні дуже рідко і фрагментарно, а після його смерті перестала звучати взагалі — цю несправедливість треба виправити, вважає піаніст Є. Громов.

— Євгене, як виникла ідея поєднати в одній програмі твори Арнольда Шенберґа та Володимира Загорцева?

— Ще минулого року я збирався вшанувати пам’ять віденського майстра власним сольним речиталем та підготувати його клавірні роботи до ювілею. Але розпочався Майдан, і стало не до музики... Та згодом почав відчувати слабкі імпульси, а далі — потяг до виконання саме музики загострено експресіоністичного характеру. Можливо, це була психологічна реакція на події; немов віддзеркалення зовнішнього у внутрішньому. І ось тут бунтівна муза Шенберґа з’явилася перед моїм внутрішнім зором у всій своїй несподіваній і непередбачуваній красі та величі...

А коли Олександра Андрусик із концертної агенції «УХО» запропонувала мені розпочати цикл концертів «Українська музика в контексті світової» і попросила знайти для основного фігуранта першого концерту — Володимира Загорцева — відповідну пару в європейському музичному мистецтві, — у мене просто не було вибору, оскільки саме Шенберґ все життя був для Загорцева, мого друга та однодумця, прикладом і зіркою-дороговказом у творчості.

Обидва композитори зажили репутації складних та суперечливих творчих особистостей. І хоча вони належали до різних національних композиторських шкіл та поколінь, ментальних ознак і духовних витоків власного мистецтва, дивним чином їх поєднує психологічний клімат творчості. Обом властива неймовірна структурованість, відсутність пустопорожніх фортепіанних кліше і ефектних виконавських рампліссажів, тематична конденсованість та експресіоністично-гіперболізована контрастність музичного вислову...

— Чи можна назвати Загорцева «українським Шенберґом»?

— За всієї відносності й певною мірою приблизності будь-яких порівнянь з великою долею вірогідності все-таки можна. Але лише з точки зору естетики, оскільки соціального розголосу та значення, схожого на шенберґівський, мистецтво Загорева, на жаль, не набувало ніколи.

На стилістику молодого українського автора досить сильно вплинули досвід і музична мова Олександра Скрябіна та його вчителя Бориса Лятошинського. Мелос раннього, ще учнівського періоду, Загорцева спирається на український народний мелос без прямого цитування (сонатина, секстет, «Приказки») і має паралелі в музичних пошуках Ігоря Стравінського та Бели Бартока. А щодо пізнього Загорцева, то тут більшою мірою мають прояв густі барви гармоній Скрябіна останнього періоду творчості, знервованість і пароксизми атонального Шенберґа та Лятошинського періоду «Відображень» і сонат, трагічна хода улюблених Загорцевим Другої та Четвертої симфоній учителя. От з цього конгломерату власне і постає індивідуальність Загорцева. Він напрочуд стрімко розвивався і практично вже через п’ять років занять музикою (а почав він відносно пізно, як для композитора — у 15 років) написав свої знамениті «Об’єми», що одразу ж зазвучали на сценах Нью-Йорка, Берліна, Загреба...

— Ви були знайомі із Загорцевим особисто. Якою людиною він був?

— Так, ми досить близько спілкувалися, бували один в одного вдома. Усупереч поширеній думці про Володимира як людини важкої і закритої, я знав його зовсім з іншого боку. Незважаючи на мінливості його долі на труднощі приватного життя, він був внутрішньо дуже витонченою та благородною людиною з підвищеним почуттям власної гідності, добрим почуттям гумору, дещо специфічного, проте... Любив життя. Я весь час відчував у ньому прояви лицарства, надто щодо музики і навіть якогось, на перший погляд, наївного дон-кіхотства.

— Наскільки гармонійним, чи, навпаки, суперечливим є характер музики Загорцева у порівнянні з його характером як людини?

— Не маю жодних підстав сумніватися у цілісності натури Володі. Я ніколи не відокремлював проявів характеру і темпераменту художника у житті та в його мистецтві. На мій погляд, одне витікає з іншого (і навпаки) і природньо підживлює одне одного. У його музиці я відчуваю його особистість, роздуми, переживання, тривогу, біль, замилування красою, часом моменти розгубленості, прострації та навіть побутові жести....

— Ми сьогодні у ХХІ столітті взагалі здатні оцінити масштаб цих двох особистостей, Арнольда Шенберґа та Володимира Загорцева, та їхню музику?

— Це залежить від того, який саме сенс вкладено в поняття «ми». Але в Україні процес адекватної оцінки творчості обох композиторів за окремими виключеннями (наприклад, монографія Стефанії Павлишин «Шенберґ», окремі штудії деяких провідних українських музикознавців) фактично ще не розпочинався. Про Загорцева годі й казати. Але головною проблемою є та, що ця музика досі не увійшла в музичний ужиток і свідомість слухача навіть у столиці, не кажучи про інші українські міста. Поодинокі, до того ж не завжди якісні фестивальні виконання не роблять погоди у цій царині жодним чином. На жаль...

— На вашу думку, що в Україні вже зроблено для вшанування пам’яті Володимира Загорцева, і що треба зробити у майбутньому?

— Усе життя композитора держава була повернута спиною до постаті Володимира Миколайовича. Але якщо ми пригадаємо долі його старших колег та наставників на кшталт Левка Ревуцького чи Бориса Лятошинського, не кажучи вже про його однолітків-шестидесятників (Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, Валентина Сильвестрова, Володимира Губи, Петра Соловкіна, Святослава Крутикова), то картина здається вкрай драматичною і навіть трагічною. З огляду на все це навіть дивно, як вони взагалі змогли щось зробити і реалізувати себе як митці. Я вважаю, що жоден з них не реалізував свій творчий потенціал повністю!

Але нарешті сьогодні весь архів (нотні рукописи творів, записи, епістолярій, фото...) було передано дружиною композитора, Маргаритою Тимофіївною, на довічне зберігання в Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Там започатковано особовий фонд Володимира Загорцева, і всі матеріали доступні широкому загалу: дослідникам, виконавцям, людям, які цікавляться і вболівають за сучасне українське високе мистецтво. Безперечно, це — тільки початок. Особовий фонд Володимира Загорцева з часом буде поповнюватися новими надходженнями, але вже й зараз зрозуміло, що ми маємо справу з одним з найвидатніших українських композиторів ХХ століття.