Творити в епоху катастроф

Він дає уроки малювання світським дамам — і пише ікони для Кирилівської церкви; заробляє розфарбовуванням дагеротипів — і франтить у костюмi а la Рафаель; по-дитячому радіє більш ніж скромним гонорарам за декоративні розписи Володимирського собору — і не наполягає на втіленні своїх монументальних ескізів; бере участь у салонних розіграшах — і портретує дочку лихваря; з обожнюванням говорить про «Мертві душі» Гоголя — і не виносить згадок імені Достоєвського. Навіть дуже тонкі, артистичні натури дещо побоюються його картин. Федір Шаляпін, побачивши «Демона», з яким Врубель не розлучався ніколи, навіть у клініці для психічно хворих, сказав: «Таку картину я б не хотів у себе повісити. Надивишся, відведеш очі, а він все в очах стоїть». Можливо, подібні упередження сприяли швидкому забуттю художника після смерті.

Однак в 70—80-і роки нашого століття особистість Врубеля раптово стає предметом інтелігентської і дослідницької екзальтації. Один з найдорожчих на ті часи монографічних альбомів, який вмить розкупили, відкривався спогадом Миколи Судейкіна про те, як Пабло Пікассо годинами простоював перед картинами вже хворого, самотнього Врубеля на паризькому осінньому Салоні 1906 року. Перебудова ж взагалі звела Врубеля на п'єдестал духовного вождя. Культ страждаючого художника-провидця, якого не оцінила батьківщина, дуже кореспондував з настроями передової радянської інтелігенції, яка прагнула духовного просвітлення. Врубель, вічний шукач релігійного прозріння й водночас художник, який не був суворо пов'язаний з церковною обрядовістю й канонами, годився на роль «месії» якнайкраще. «Він створював свої розписи, іконостас і ескізи (в київських соборах. — Ред.) не в стані молитовного екстазу чи благодаті, він залишався незалежним філософом, для якого чужим було усiляке священнодійство чи «гра в жреця», — писав у монографії про художника мистецтвознавець П. Суздалєв. Таким чином, «київська спадщина» Врубеля почала трактуватися не стільки як живопис, «який підносить дух», а й як титанічна спроба пошуку синтетичної художньої мови.

Дивно, але сам Врубель дуже песимістично оцінював все, що він створив у Києві. «Лише наприкінці мого перебування, мені вдалася закінчена робота, — писав художник сестрі наприкінці 1889 року, — це орнаменти в обох бічних наосах собору святого Володимира». І набагато пізніше художник гірко признавався Валерію Брюсову, що вважає своєю духовною помилкою іконостас і «Сходження Святого Духа» в Кирилівській церкві (1884 р.), і ескізи «Надмогильного плачу» і «Воскресіння» (1887 р.): «Це він, диявол, робить з моїми картинами. Йому дана влада за те, що я, не бувши гідним, писав Богоматір і Христа». Мабуть, Врубель смиренно погодився, що ці роботи надто безвихідно трагічні, що відчуття гіркої спустошеності та приреченості створило «блискучу, але безрадісну містерію» (М. Герман), що одухотвореність їх небезпечно сусідить зі смутком.

Проте Врубеля завжди більше приваблював сам процес творчості, ніж результат. Показовим є його ставлення до однієї із найпотужніших за колористичністю «київських» картин — «Дівчинки на тлі персидського килима» (1886 р.). Автор стверджує, що ця робота — лише «дуже красивий етюд», який він, «прагнучи подвійної краси, дещо «пересолодив». Безліч незакінчених і багаторазово переписуваних художником робіт свідчать про те, що, жадаючи класичної чіткості, він болісно шукав нової, небаченої формули краси. Таке песимістично-критичне ставлення до своїх київських робіт, тепер, як минуло століття, можна пояснити трагічною раздвоєністю свідомості Врубеля, котрий відчував у собі відроджувально-титанічні сили, що не знаходили адекватної відповідності світогляду людини нового ХХ століття. Його творчість демонструє, що класична ясність древнього мистецтва, яке грунтувалося на вірі в Бога, багато в чому несумісна з антропологічною кризою, породженою нашим століттям. Врубель на власному досвіді довів, що мистецтво не спасає людини від згубної епохи. Єдине, що залишається художнику, — це протистояти ентропії та катастрофам своєю творчістю. Лише в ній мiстяться сили для боротьби.

Можливо, саме для реальної душевної причетності до цього досвіду такою важливою є виставка живопису, графіки та скульптур Михайла Врубеля, яка відкривається завтра. Музей російського мистецтва володіє однією з найкращих у світі колекцій його творів. У нинішній експозиції вона представлена практично повністю — в п'яти залах.

№217 12.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»