«У мене талант втомився...»

Прецеденту організації виставки художника світового рівня, такого як Піросманашвілі (Піросмані), цілковито на кошти меценатів у незалежній Україні ще не було, про що «День» розказав у минулому п’ятничному номері. Як ми й прогнозували, весь тиждень у музеї — довжелезні черги. Що, з одного боку, доводить: незважаючи на погодну й політичну негоду, культурне життя триває, й навіть, можна сказати, вирує. А з другого — інтерес публіки до виставки допоможе багатьом підприємцям усвідомити, що саме театр, література, музика, образотворче мистецтво формують культуру народу, сприйняття життя, зрештою те середовище проживання, в якому ми існуємо. Це вже зрозуміли українські меценати Дмитро Андрієвський та Ігор Воронов, завдяки яким ця сенсаційна виставка стала можливою. Тепер цю експозицію може побачити кожен аж до 14 травня в Національному художньому музеї України.

«НАЇВНЕ МИСТЕЦТВО»

Сенсаційність виставки полягає передусім у тому, що роботи Піросмані дуже рідко покидають Грузію. А це означає, що експозиція в Національному художньому музеї буде в епіцентрі уваги не лише жителів України, а й наших найближчих сусідів з інших країн. Ця подія — не просто прорив у виставковій діяльності нашої країни, а й вихід держави на європейський рівень серед країн, здатних організувати та провести подібні виставки. Але пафос — пафосом, а ім’я Піросмані все одно асоціюється зі спогадами про власне дитинство, наївність і віру в навколишню доброту світу. Тому дозволимо трохи розповісти про це чисте втілення «наївного мистецтва» — не лише в творчості, а й у житті…

…Ось на чорній клейонці, немов міраж, виникають, змінюючи контури та масштаби, дивовижні звірі, в яких вгадуються кабани, зайці або лисиці, а ось ростуть, наче самі собою, гігантські плоди й квіти; часом на тлі гір та квітучих дерев розгортаються жанрові композиції. Фігури жінок, які сидять у саду з кухлем пива, — могутні, і їхні сукні нарядні. У бенкетників на галявинці стільки природженої грації, що хочеться вірити: світ даний їм для задоволення. Двірники, рибалки, кухар, дівки, веселі гультяї. Типажі, характерні для старого Тифліса. Дивлячись на ансамбль робіт художника, можна пережити атмосферу старого Тифліса, його винних погребків, почути застільні пісні, звуки шарманки. Художник любив місто таким, бачачи його підкреслено патріархальним, зі сталим устроєм життя, схожим швидше на відображення його у фольклорі, ніж на реальність.

Колір у Піросмані — економний. У тому сенсі, що майстер нерідко користувався скупою гамою фарб, що було пов’язано із самим його ремеслом художника вивісок і розписів стін духанів. Варто врахувати, що природним доповненням до таких образів, і барвистим і похмурим водночас, була вся атмосфера духанів з їхнім тьмяним освітленням, запахами, розмовами відвідувачів. За всієї умовності цього живопису, такого реального і такого фантастичного, він викликає дивну довіру… Однак при більш уважному погляді — і відчуття тривоги.

Багатьом глядачам, дивлячись на полотна Ніко Піросмані, що дивом збереглися, хотілося б знати, як жив і працював майстер. Адже відомо про нього дуже мало, й багато легенд пов’язані з цим ім’ям, і, що найцікавіше, вони продовжують множитися так, наче не вистачає минулих.

ФАНТОМ ПІРОСМАНІ

Сільський хлопчина з Кахетії потрапив у багатий вірменський будинок вдови Калантарової, де жив чи то як далекий родич, чи то як слуга. Там у нього прокинулося бажання малювати, а чому — Бог знає. Пропрацювавши деякий час кондуктором на Закавказькій залізниці, а також ненадовго організувавши скромну торгову справу, Ніко вирішив почати заробляти на життя писанням вивісок для крамничок і духанів. Він став ходити Тифлісом, вивчивши це місто напам’ять, увібравши його дух, і сам став його частиною, диваком і п’яницею, мрійником і філософом. Жив він там, де працював, і життя блукача йому подобалося самому. Були покровителі, які готові були надати йому притулок; однак наставала тільки йому відома година, й він кудись iшов у пошуках даху, часом навіть геть зі столиці. Піросмані не був обтяжений майном і за свою роботу найчастіше отримував, як йому хотілося, притулок, їжу і вино. Слава його як чудового майстра міцніла, й було багато замовлень. Щоправда, про деякі роботи тепер можна судити лише приблизно: зникли розписи на стінах духанів і на склі вікон, зникли малюнки, а також зошит, куди художник щось постійно записував. Однак того, що збереглося, достатньо, щоб зрозуміти самобутнє мистецтво обдарованого майстра. Його пензель пружний і експресивний, і видно, що рука художника легко ковзає по клейонці, часто залишаючи її чорний колір тлом картини; й навіть коли він перекривається іншими, та чорна безодня, яку він мимоволі позначає, дає відчуття якоїсь фантомності всього, що тут представлено, й при цьому очевидної наглядності. Саме це відчуття реальності, почуття щастя (що, власне, і треба для вивіски або прикраси корчми) цінилося як замовниками, так і жителями Тифліса, а тепер уже й нами.

Його мистецтво, як це часто трапляється в історії, було відкрите, якщо так можна сказати, вчасно. Їм захоплювалися поети й художники, серед яких І. Зданевич (він відкрив геній майстра для широкої публіки), М. Ларіонов, Н. Гончарова, Л. Гудіашвілі, Д. Какабадзе, М. Ле-Дантю, Д. Бурлюк, Г. Якулов і всі ліві Тифліса та Москви. Вражав величезний інстинкт колориста, його вміння справлятися, немов граючи, з важкими композиційними завданнями. На московській виставці «Мішень» 1913-го були представлені чотири картини Піросмані. Так його мистецтво потрапило в коло професійного живопису. І це був лише початок майбутнього успіху, що межував попервах із сенсацією. Для москвичів-авангардистів зустріч з творчістю грузинського майстра означала приблизно те саме, що колись для Пікассо, основоположника кубізму, зустріч з митником Анрі Руссо — першим майстром-самоучкою, який прославився на весь світ. І тут відкривається певний закон: авангардні пошуки мусять мати поруч приклад наївного мистецтва. Уся річ полягала в тому, що перші майстри авангардного мистецтва вважали себе примітивістами майбутнього, й бачити поруч із собою істинних примітивістів, які підійшли до нового мистецтва, завдяки своєму інстинкту, було для них надзвичайно важливо. Така історична доля… А нам важливо зрозуміти одне: скромну велич великого художника.

Отже, Зданевич взявся за геніального примітивіста Ніколая всерйоз: відвіз чотири його картини на виставку в Москву, написав статтю в газету «Кавказская речь», іншу з його подачі опублікувало ілюстроване видання «Сахалхо Пурцелі» (там помістили репродукцію «Весілля в Кахетії» та фотографічний портрет самого Піросмані). Ніко з подивом і гордістю читав про себе: «художник, чия творчість могла б прославити націю й дати їй право на участь у нинішній боротьбі за мистецтво. Розуміння кольору та користування ним ставлять Піросманашвілі в ряд великих живописців».

Незабаром до нього прийшли молоді художники Ладо Гудіашвілі і Михаїл Чіаурелі. Вони передали йому 200 карбованців, зібраних нещодавно створеним Товариством грузинських художників, і запросили на перше, засновницьке засідання, в старовинний особняк на Головінському проспекті, з білими мармуровими сходами та червоним килимом, з дзеркалами до стелі, ліпниною, люстрами венеціанського скла та свічками в бронзових канделябрах. Дізнавшись про це, духанщики, які раніше любили Ніко й охоче йому протегували («Янгол живе в його пензлі», — казав один з них), почали пирхати за його спиною: «Теж мені, великий художник! Нехай радіє, що його годують!» Проте Піросманашвілі тепер це було байдуже. Адже на старості років для нього знайшлося місце серед тих людей, яких він любив з дитинства — серед мешканців Головінського проспекту! Наче Калантарови покликали його до себе. Шкода! Щастя було ілюзорним. Через три тижні після першого портрета Піросмані в «Сахалхо Пурцелі» з’явився другий, карикатурний — художника намалювали в довгій сорочці, з-під якої стирчать голі ноги (треба бути грузином, щоб зрозуміти, наскільки це образливо). А мистецтвознавець, що стоїть поруч, говорить: «Тобі треба вчитися, братику. Років за 20 з тебе може вийти добрий художник, ось тоді ми пошлемо тебе на виставку молодих». Навіть над сивиною Ніко посміятися не побоялися...

Сказати, що Піросмані був ображений, значить не сказати нічого. Він був знищений! Улюблений Головінський проспект став для нього ще недоступнішим, ніж був довгі роки, а район духанів і сакль вмить став чужим. Ніко, й без того болюче недовірливий, тепер перестав відповідати на привітання, вулицями ходив з опущеною головою, за загальний стіл у духанах не сідав. За ним почала бігати зграйка хлопчаків, які вигукували безглузду «дражнилку»: «Піросман! Піросман! Намалюй мені осла!». Тим, хто намагався його підтримати, Ніко гірко скаржився: «У газеті мене намалювали, як кішку… Нічого не хочу! У мене талант втомився». Навіть зовні Піросмані опустився: його піджак засмальцювався, криси капелюха обвисли, а комірець втратив свою чудову білизну. Зник і ящик з «жательменом», натомість з’явився якийсь потворний заплічний мішок. Тепер Піросмані постійно бурмотів щось собі під ніс. Здається, це були його власні вірші: «Братику ти мій, Ніколо. Навіщо тобі ця життєва суєта? Обителлю тобі стане рай. І все тобі там буде, й жити будеш однією сім’єю з архангелами Михаїлом і Гавриїлом»...

Він прожив ще півтора року, і майже весь цей час хворів. Востаннє його бачили на вулиці в дні лютневої революції: Ніко почепив на груди червону стрічку з російським написом «Свобода». Зустрів знайомого, сказав, усміхаючись: «Мого тезку скинули! Правильно! Геть Миколу!». У перших числах квітня 1918 року давнішній приятель Ніко — чоботар Арчіл Майсурадзе знайшов його в підвалі будинку N 29 на Малоканській вулиці. Ніко лежав на підлозі, прямо на битій цеглі, і на запитання «Хто тут?» зміг відповісти: «Я». Він уже нікого не впізнавав; лікарі в лікарні (Арчіл відвіз його туди на фаетоні) діагностували водночас нефрит, набряк легень, застій у печінці та гіпертрофію серцевого м’яза. Документів у Піросмані давно вже не було, й у лікарняній книзі записали: «Чоловік років 60, бідняк, походження та віросповідання невідомі». А якщо невідомі, то на християнському кладовищі місця бідоласі не знайшлося, й поховали його без відспівування невідомо де…

Цінителі мистецтва та колекціонери знову відкрили творчість Піросмані через 50 років після смерті геніального художника, коли в Луврі 1969 року відкрилася персональна виставка його картин. Тепер полотна Піросмані можна побачити в художніх музеях Грузії, Державному Російському музеї, Третьяковській галереї. У його рідному селі Мірзаані в Кахетії 1982 року відкрито музей художника. З 2000 картин Піросмані збереглося не більш як 300. Про полотна Піросмані мріють аукціоністи всього світу. 2005 року на московському аукціоні «Гелос» робота «Портрет невідомого в папасі» була продана за 2 млн. 24 тис. рублів. Виставки його картин привертають увагу не лише цінителів мистецтва. Туристи, які побували в Тбілісі, розшукують по антикварних лавках альбоми з репродукціями його фресок, чорних клейонок, жерстяних вивісок.

ПРО ТРОЯНДИ І АКТРИСУ

У березні 1909-го на тумбах в Ортачальському саду з’явилася афіша: «Новина! Театр «Бель Вю». Лише 7 гастролей красуні Маргарити де Севр у Тифлісі. Унікальний дар співати шансони й водночас танцювати кек-вок!» Розповідають, що, побачивши Маргариту на сцені, Ніколaй Піросманашвілі (господар молочної лавки, який захоплювався у вільний час живописом) вигукнув: «Не жінка, перлина зі скарбниці!» Далі цю історію розповідають у кількох варіантах. Перший: одного чудового ранку Маргарита побачила з вікна свого готелю квітковий килим, що вкривав усю бруківку. Приголомшена, вона сказала Піросмані: «Ти продав свою лавку, щоб подарувати мені квіти? Я ніколи не забуду цього, мій прекрасний лицaрю!» А через декілька днів вона відповіла на залицяння одного багатого чоловіка й назавжди поїхала з Тифліса. Інший варіант такий: відправивши Маргариті мільйон «яскраво-червоних троянд», Ніко на останні гроші пішов бенкетувати в духан. Розчулена актриса наказала передати йому записку, в якій просила прийти. Ніко розшукали, але відірватися від вина він не зміг, а коли все ж таки прийшов до готелю, Маргарити там уже не було — гастролі закінчилися, і її театр поїхав бозна-куди. Ще розповідають, що коли 1969 року в Луврі експонувалися 85 «примітивних» шедеврів Піросмані, до картини «Актриса Маргарита» щодня приходила стара жінка. Зрештою, хтось помітив схожість її очей з очима на портреті. Так, це була постаріла Маргарита де Севр!…

Хоч як це сумно, але романтична історія про нещасливе кохання грузинського художника до французької актриси — лише легенда. Дослідники творчості Піросмані впевнені, що в реальності не було ні продажу майна, ні троянд, ні навіть особистого знайомства художника та актриси (портрет був написаний не з натури, а з театральної афіші, як часто робив Піросмані). Історію про «мільйон яскраво- червоних троянд» склав письменник Костянтин Паустовський, який побував у Тбілісі через декілька років після смерті художника й закохався в його картини, особливо в той самий портрет актриси Маргарити. А насправді в житті Ніко Піросмані була зовсім інша драма, й причина її — аж ніяк не жадібна до грошей кохана, а двоє безкорисливих друзів, які щиро бажали йому допомогти…

ФАКТИ

* Виставка картин Ніко Піросмані розміщується в чотирьох залах Національного художнього музею України.

* Експозиція складається з 35 творів художника, написаних у період з 1895 по 1917 рр.

* Ось лише деякі з найвідоміших картин художника: «Актриса Маргарита», «Кахетинський поїзд», «Шота Руставелі», «Бенкет п’яти князів», «Сімейний пікнік», «Дівчинка з повітряною кулею», «Ортачальська красуня».

* Загальна вага всієї експозиції — близько 360 кілограмів.

* Спеціально для виставки картин Ніко Піросмані лімітованим тиражем видано подарунковий каталог (104 сторінки) з ілюстраціями творів, представлених в експозиції Національного художнього музею України, історією життя художника, детальним коментарем мистецтвознавців.

* Під впливом незвичайної долі Ніко виникло цікаве етимологічне тлумачення його прізвища, виходячи з двох нібито східних слів «пір» — ремесло і «ман» — людина (закінчення «швілі» — «дитя» або «син» — звичайне для грузинських прізвищ). «Піросман», таким чином, мало б означати «людину ремесла» або «майстра». У цьому тлумаченні вже закладена легенда про Майстра.

* Піросмані писав досить дорогою англійською фарбою. Чорна, маслянисто-матова, пухирчаста плівка, що випускається для якихось складних технічних потреб, на якій він намалював більшість своїх картин, теж коштувала чимало (малювання саморобними фарбами на клейонках, якими були вкриті столики в духанах — не більше ніж частина міфу про Ніко Піросмані). Через багато років з’ясується, що клейонка, яку Піросмані використовував для картин, виявилася «живучішою», ніж полотно! І фарби на ній з часом не вкриваються дрібними тріщинками — кракелюрами.

* Ніко Піросмані, як і Шота Руставелі, — символ Грузії. На грузинській купюрі 1 ларі з лицьової сторони — портрет Ніко Піросмані, з оборотної — його улюблений старий Тифліс.

ВРАЖЕННЯ

Лариса КАДОЧНИКОВА , актриса:

— Найцінніше в роботах Піросмані — дитяча наївність його картин. Вони створені пензлем людини дуже доброї, світлої, люблячої людей, природу та життя. Ви знаєте, при одному тільки слові «Піросмані» в Грузії всі розпливаються в усмішці. Його дуже любив кінорежисер Сергій Параджанов. Він багато розповідав про Ніко Піросмані, й може тому я так тепло ставлюся до цього художника.

Грігол КАТАМАДЗЕ , посол Грузії:

— Виставка Піросмані для мене — здійснення мрії. П’ять років я намагався реалізувати ідею в життя, але не міг здійснити свою мрію. Насамперед ставало питання фінансів. Вдячний українським меценатам, які загорілися ідеєю провести виставку робіт Піросмані в Києві, й тепер з роботами цього самобутнього художника можуть ознайомитися в Україні.