«У тилу ти маєш працювати з такою ж несамовитістю, як це роблять ті, хто в окопах»

Неоголошена війна Росії проти України триває вже майже рік, але наші театри доки не квапляться робити постановки на цю тему. І річ не в тім, що про цю чергову людську бійню поки що не написано гідних п’єс. У світовому репертуарі досить творів про те, як люди масово вбивають один одного і що при цьому відчувають.

Художній керівник Театру на Подолі Віталій Малахов вирішив висловитися на тему війни й узяв для цього відому п’єсу «Вічно живі» Віктора Розова. Молодий учений вирушає добровольцем на фронт за тиждень до весілля, руйнуючи веселкові плани нареченої... Вона одружується з його братом піаністом, який має броню. Армія, фронт — невиправданий обов’язок чи борг честі? Чи повинен діяч мистецтва йти на передову? Чи не ховається звичайне боягузтво за красивими словами про наше призначення на Землі? Чи є духовна розплата за зраду? Конфлікт батьків з консервативними поглядами на патріотизм і дітей з сучасними поглядами на політику. Все це у виставі «Вічно живі» за п’єсою Віктора Розова.

— П’єса «Вічно живі» не розповідає про бойові дії. Я прагну ставити про те, що я розумію, що чую, що сам переживаю, — зізнається В. МАЛАХОВ. — Люблю ставити про театр, оскільки про сталеплавильний комбінат мені ставити важко, я не знаю їхніх проблем. Те ж саме з війною. Вона для більшості українців існує з новин, розмов, які, як виявилось, дуже збігаються з тим, що говорять герої п’єси В. Розова. У середовищі інтелігенції, у якої з війною складні стосунки... Читаючи «Вічно живі», здається, що це написано сьогодні. І, з одного боку, там висловлюються начебто правильні речі на кшталт того, що якби Шостакович пішов на війну і його б там убили, то людство втратило б музичного генія. З іншого — виникає питання, як відрізнити правду, турботу про культуру від відмазок, елементарного боягузтва?

— Під час роботи над виставою акторам вдалося наблизитися до розуміння мотивів у своєму ставленні до війни?

— Принаймні колектив у процесі постановки дуже змінився. Бо коли ми «копали у глиб п’єси», то зрозуміли, що повинні працювати з такою ж віддачею, з такою несамовитістю, з якою працювали б в окопах. А коли на тлі розмов про те, що ми тут потрібніші, ніж на війні, актори зайняті тим, що знімаються в кліпах і забувають прийти на репетицію, то в цьому випадку красиві слова стають щитом боягузів. Про всі ці непрості речі ми й говорили під час репетицій, бо хороший актор — це людина зі світоглядом, з чіткою позицією. У нас деколи розгоралися цілі баталії, коли стикалися різні точки зору. У нашій трупі є, наприклад, Сергій Бойко, який служив в Афганістані і ледве там не загинув. У нього своє ставлення до війни. До того ж його син отримав повістку й актори під час репетицій отримували повістки. Отже п’єса виявилася не менш злободенною, ніж 1943 року, коли була написана. Тоді її, до речі, не змогли поставити. Цензор сказав В. Розову, що він, читаючи «Вічно живих», плакав, але дозволу на її публікацію не дасть, оскільки героїня кидає хлопця що пішов на війну. А радянському театру потрібні були агітки про дівчат, які чекають своїх коханих, тоді як Розов писав про інше: про те, яке моральне, духовне покарання доводиться зазнати головній героїні Вероніці за її зраду. П’єсі дали хід лише в період так званої «відлиги». «Вічно живими» 1956 року відкрили легендарний театр «Современник», після цього було знято знаменитий фільм «Летять журавлі».

— До речі, в репертуарі Театру на Подолі багато п’єс, які були популярні в пору нашої юності...

— Кредо нашого театру, якщо можна так сказати, знімати патину з відомих літературних текстів. Повертати словам, які люди схильні затирати, девальвувати, початковий сенс. На жаль, багато важливих для людської культури слів нам вже здаються пафосними, такими, що втратили актуальність. Ми ж вважаємо актуальними не лише таких, затребуваних багатьма театрами класиків, як Чехов, Горький, Булгаков, Карпенко-Карий, але й призабутих Корнейчука, Арбузова, Вампілова, того ж Розова. Я не раз говорив про те, що ставлю те, що мене зачіпає. Свого часу такий підхід запозичив у Юозаса Мільтініса (литовського актора, режисера і педагога). Він говорив, що вистави ставить для себе і при цьому може лише сподіватися, що вони будуть цікаві іншим, зворушуватимуть тих людей, з якими він живе в одному соціальному середовищі. І в цьому сенсі, звичайно ж, мені ближче та драматургія, яка відтворює реалії нашого життя. Якщо ми беремо англійську або, наприклад, американську п’єсу, то глядач сприймає її більшою мірою умоглядно, він не схильний так співпереживати її героям, як співпереживає своїм, тим, хто йому близький і зрозумілий. Я згадую одну нашу виставу, де оселя американського мільйонера зображалася через безліч порожніх пачок з-під «Мальборо» і порожніх банок з-під пива... З іншого боку, п’єси з нашого життя наповнені багатьма знайомими асоціаціями, що легко будять почуття. Адже побут дуже багато визначає в нашому житті. Зараз стали доступними практично всі фільми, зокрема дуже якісні американські серіали. Але коли їх дивишся, ти розумієш, що це не про тебе, не про нашу реальність. Нам важко зрозуміти конфлікт, замішаний на боротьбі чесного прокурора з мафією, а американцям він видається цілком життєвим. Більше того, нам навіть важко ставити вистави і знімати фільми про своє нинішнє дно, бо, як то кажуть, велике бачиться на відстані. Аби зрозуміти суть тих чи інших подій, побачити їхню таємницю, зрозуміти, хто є хто, має пройти час. Коли Брехт писав «Кар’єру Артура Уї», він розумів, хто був цим самим Уї, а тут доки не розумієш, хто ним у нас є. Важко зараз робити остаточні висновки.

— Сучасний театр не повинен бути дидактичним?

— Я не вважаю, що театр може когось перевиховати. Тим більше що ті, хто особливо потребує перевиховання, у театр не ходять. Театр може поставити питання, спровокувати глядача на пошук відповідей, підштовхнути до ухвалення того або іншого рішення. Наше нинішнє життя, в яке увірвалася війна, ставить кожного з нас перед непростим вибором. Мені розповідають багато цікавих історій, пов’язаних із війною. Наприклад, про одну спроможну сім’ю, яка продала свої дорогі автомобілі, аби купити для наших добровольчих батальйонів БТР, при цьому мама з дочкою були ще й волонтерами. Так от, коли син зібрався йти воювати, то батько через свої канали почав перешкоджати цьому, будь-якими шляхами хотів відмазавати його від війни. Він був упевнений, що, віддавши так багато для перемоги, має право зберегти життя свого сина. Інший знайомий говорив, що він, звичайно ж, «відмазуватиме» сина, якщо той попросить. Але сам він йому таку послугу не запропонує, бо якщо зробить це, то надалі син не зможе ухвалювати важливі, відповідальні рішення. А без цього людина ніколи не стане дорослою. Чоловік ніколи не стане чоловіком, якщо він не готовий ухвалювати рішення і брати на себе відповідальність. Тому війна, ставлячи нас в екстремальні ситуації, дуже багато чого в нас проявляє, дуже сильно впливає на людське єство.

— Якщо чесно, я не чекав від багатьох знайомих, від яких раніше ніколи не чув українського слова, такого патріотизму.

— Українці здивували не лише увесь світ, але навіть і самих себе! Мені розповідали, що в Донецькому аеропорту воювали люди, які складають гордість нашої науки. Один учений, який воював там, був єдиним від України фахівцем, що взяв участь у створенні цього знаменитого коллайдера, про який так багато писали. І ці вже немолоді люди, ці інтелектуали дуже сильно допомагали тримати оборону аеропорту, вибудовувавши різні стратегії завдяки своїм аналітичним здібностям. І що найбільше мене дивує і радує, так це те, що Україна й українці не озвіріли в цій війні. Вражають терпимість, доброта, співчуття нашого народу. Скільки ми чуємо чудових історій про те, як жителі Західної України, яку в чому тільки не звинувачували, приймали у себе біженців із Східної України в той час, як там гинули сини, чоловіки, батьки брати западенців. І при цьому ті, хто приймають переселенців, зокрема і кияни, часто поводяться більш гідно, ніж ті, хто сюди приїжджає, вважаючи, що вони мають право висувати тут претензії. Тому українці, при всіх своїх негативних якостях, щодо яких ми так часто жартуємо і бідкаємося, проявили себе дуже духовними людьми.