Вожак

«У НАС ХОРОШІ ПЕРСПЕКТИВИ, ЯКЩО МУЗИКАНТИ ЗМОЖУТЬ НАЛАГОДИТИ КОНТАКТИ»

— Валерію Абисаловичу, ви багато часу проводите за кордоном. Але в Маріїнському театрі можуть бути невідкладні важливі справи. Як вам удається тримати руку на пульсі?

— Ми досить багато буваємо за кордоном разом із колективами оркестру й опери. Виїжджаємо іноді на гастролі трупою в складі 400 — 420 осіб. Тільки оркестр — це чоловік 120. Маршрути у нас пролягають десь по 30- 35 країнах на рік, але не все з моєю участю. У нас чудова балетна трупа, яка нині виступає на Західному узбережжі Сполучених Штатів Америки, в Лос-Анджелесі, Сан-Франциско, потім переїде до Бостона. Так що наш театр — активний, і ми намагаємося розподіляти свої сили. Ми мало не на п'яти континентах одночасно можемо виступати. Сподіваюся, що зможемо бувати і в Україні частіше, ніж раз на 20 років.

— На вашому виступі в Палаці «Україна» була чудова публіка: справжні меломани, дуже багато професіональних музикантів, студенти всіх музичних закладів, дитячі музичні школи. І все це завдяки ініціативі директора компанії «Едвайс» Оксани Володимирівни, яка організувала ці гастролі та знайшла можливість виділити певну кількість безкоштовних квитків для цих людей.

— Я особливо радий цій обставині. Музиканти змогли поспілкуватися і, сподіваюся, налагодити якісь стосунки або домовитися про якісь спільні акції. Я дуже люблю спільні виступи оркестрів (іноді п'яти-шести країн) на одній сцені. Грали великі симфонії Шостаковича, Малера. Задіювали буквально 160—170 музикантів. Це завжди приносить дуже цікаві результати. Тому що різні школи, люди не знають одне одного і відразу за один-два дні знаходять спільну мову. Ми можемо мати хороші перспективи, якщо музиканти самі, не соромлячись, встановлять або відновлять такі контакти.

— Що для вас означає Київ?

— Місто величезних традицій: і оперних, і симфонічних, і балетних. Я був великим шанувальником у роки моєї юності диригента Костянтина Сімеонова, зустрічався з ним і досить багато разів бував у нього вдома. Мені навіть довелося диригувати панахиду. Сподівався, що це не буде моєю долею. Здавалося, такий великий музикант ще житиме і житиме. Я знав Натана Григоровича Рахліна, який також пов'язаний з Україною. Він також мені, зовсім ще хлопчиськові — мені було 22-23 роки — приділяв час, дуже підтримував. Тому, приїжджаючи до Києва, я усвідомлюю, що є покоління давнiх цінителів музики і, напевне, середнє покоління. Навіть, можливо, молодші за середнє покоління, але вже знайомі з досягненнями цих майстрів. Ще й тому хотілося зіграти в цьому концерті «Картинки з виставки» М. Мусоргського. Адже там останній номер називається «Богатирські ворота в стольному градi Києві», тобто пряма асоціація з вашим красивим містом. Прокоф'єва ми привезли до Києва, оскільки особливо виділяємо цього композитора — поставили майже всі його опери в Маріїнському. Можливо, коли-небудь покажемо в Україні його оперу «Семен Котко», також пов'язану з вашою землею. У вас, напевне, зараз не йде «Котко»?

— Ні.

— Ну ось. А у нас хороша постановка.

«КАРНЕГІ-ХОЛ» ЗІБРАВ 2,6 МЛН. ДОЛАРІВ НА ПРОДАЖУ КВИТКІВ НА ОДИН КОНЦЕРТ»

— Ви прилетіли до Києва одразу з Нью-Йорка, де в «Метрополітен-опера» ставите оперу «Мазепа» П. Чайковського.

— Я дуже багато диригую в «Метрополітен», можливо, навіть занадто багато. Я відкривав цей сезон у «Метрополітен-опера». Дуже цікавою роботою виявилася трилогія Стравінського — балет «Весна священна», опера «Соловей» та опера «Цар Едіп» з участю артистів Маріїнського театру. Я місяць провів в Америці. Але не менш важливим, навіть більш, для мене був виступ у «Карнегі-хол» оркестру Маріїнського театру. І знову ж ми відкрили там сезон. Це взагалі найрідкісніший збіг — щоб мені випало і те, і те робити. В Америці це дуже велика акція. Я не знаю навіть, із чим це порівняти. Там відкриття сезону — це безумовно головна акція року як для «Метрополітен», так і для «Карнегі-холу». Зокрема я знаю, що «Карнегі-хол» зібрав 2,6 млн. доларів на продажу квитків за один концерт. Збираються всі патрони, всі спонсори для підтримки діяльності самого «Карнегі-холу». Це називається «Gala Open». Це був, я би так сказав, досить великий постріл — і симфонічні програми, і оперні вистави в центрі уваги всієї музичної Америки. Я зазвичай не люблю розписувати свої досягнення, бо в цьому немає жодної необхідності, але Америка — країна, де багато всього відбувається, а Росія сьогодні дуже сильно закріпила за собою славу одного з головних постачальників на світовий ринок талановитих співаків, музикантів. Тут Росія, можна сказати, лідирує. Це не тільки моя думка, в «Метрополітен-опера», напевно, відсотків 20 російських співаків, а з цих 20%, напевно, відсотків 60, може, навіть 70 — Маріїнський театр.

— А українські є?

— Звичайно! Там наших дуже багато. Ми всі там називаємося Росією, оскільки світ ділиться, скажімо, на китайців та іспанців, а іспанці можуть бути іспанці, мексиканці або домініканці — ніби іспаномовні. Або англосакси — американці, англійці, тобто ті, хто розмовляє англійською мовою. А ми всі там росіяни, і нас багато. Я також осетин, і не ображаюся, що там мене називають росіянином. За культурною освітою, за всім, чим ми зобов'язані тій колосальній радянській школі, принаймні музичною освітою.

«ЯКЩО Я ПОМІЧАЮ ХОРОШОГО АРТИСТА, ТО ЧЕРЕЗ П'ЯТЬ МІСЯЦІВ ПРО НЬОГО МОЖЕ ДІЗНАТИСЯ ВЕСЬ СВІТ»

— Як вам вдалося вижити у важкі 1990-ті роки?

— Допоміг колектив, передусім. Тому що колектив міг працювати.

— Я маю на увазі спонсорів, меценатів.

— Ну, можна будь-якого спонсора вмовити викинути гроші на некорисне заняття, він один раз це зробить, а вдруге вже цього не робитиме. А ось колектив, який може давати якість завжди, може стати магнітом не тільки для тих, хто живе в Петербурзі, а й для всієї країни, всіх континентів, по всьому світу. Ми вже років 13-14 постійно нарощуємо свою присутність на світовому музичному ринку: у нас безліч робіт, фестивалі, обміни. Те, що ми тоді вижили, це заслуга насамперед колективу, який зміг витримати заданий темп. Мої молоді роки, звісно, допомогли. Я сам міг працювати трохи більше за всіх. Адже якби я працював менше, люди б, напевне, це відчули. Люди йдуть із театру о другій годині ночі, я міг піти о пів на третю, щоб не було підозри, що я недопрацював. Упродовж останніх 15 років створено близько 100 нових постановок. Це велика кiлькiсть. І серед ста постановок десять поганих.

— Чи плануєте ви співпрацювати з українськими музикантами?

— Хотілося б тіснішої співпраці. У нас багато солістів Маріїнського театру, які свого часу виросли у Львові, Києві, Чернівцях... Якщо вважати їх нашим спільним із вами продуктом і предметом спільної гордості, то тут ви маєте чим пишатися. Якщо говорити про тих, хто протягом останніх трьох або чотирьох років приїхав до нас з України, то їх не так багато, як хотілося б. Я не хочу нікого забирати звідси, але сьогодні ми живемо в абсолютно іншому світі. Необов'язково приносити трудові книжки і розписуватися у табелі. Сьогодні цілком інший час, і «Метрополітен-опера» не має своїх солістів. Зате негайно контрактує хоч трохи перспективні таланти і дає їм можливість виявити себе на сцені «Метрополітен-опера» через два-три роки. У них також є програма підтримки молодих артистів. Але наша система набагато мобільніша. Якщо я помічаю хорошого артиста, якщо мені його рекомендують мої помічники, а це люди самостійні, зі своїм творчим баченням і слуханням, — я їм довіряю. Проте останнє слово за мною. Ми можемо буквально за три-п'ять місяців вивести людину перед очі всього світу, якщо є такий талант. Я люблю ризикувати, іноді ризик закінчується невдачею, оскільки не всі можуть такий ризик виправдати, і, може, і не варто звалювати на молоді і незміцнілі плечі дуже великі випробування. Але саме так ми працювали в 1990-ті роки. У нас були дуже скрутні фінансові умови, але замість того, щоб бігати по кабінетах і просити гроші, ми робили багато хорошого, і, швидше, за нами бігали, щоб показати чи то в Європі, чи то в Америці, чи то в Японії те, чим ми багаті. Багаті ми були не бюджетом. У нас бюджет ніколи не йшов попереду. Попереду завжди йшли якісь ідеї, якісь, можливо, цікаві сценічні, сценографічні спроби, що дуже важливо. Ми нещодавно створили, як мені здається, чудову роботу — весь цикл «Персня Нібелунгів» Р. Вагнера німецькою мовою. По-перше, це величезна праця. По-друге, абсолютно, як мені здається, фантастичне декораційне і сценографічне рішення. Не поступиться вона жодному циклу в усьому світі. І я дуже великі надії покладаю на майбутні виконання тетралогії в Німеччині. Можливо, нас за щось критикуватимуть. Але те, що це не поступається тим зразкам, які сьогодні вважаються кращими за багатьма показниками, — в цьому я переконаний.

— Ви не можете скаржитися на неувагу держави до вас...

— У нас повним ходом триває реконструкція Маріїнського театру, будівництво другої сцени. Шалені суми. Ми розвиваємо нині концепцію створення величезного культурного центру навколо театру. За масштабами він не поступиться «Карнегі-центру»! Держава виділила гранти семи колективам, двом консерваторіям, трьом оркестрам і двом театрам. Значні кошти кинуто на те, щоб Росія мала чим гордитися і через п'ять, і через десять років. Але я хочу наголосити, що сьогодні відповідальність вже не на уряді, а на нас і моїх колегах, які очолюють театри або оркестри.

— Iз України триває дуже серйозний відтік творчих кадрів. І цим завдається великої шкоди нації. Дуже багато хто виїжджає з України тому, що за межами нашої країни є поняття рейтингу, там люди отримують похвалу, гроші, моральну підтримку.

— Я маю вам сказати таку річ: п'ять років тому у нас практично не було взагалі жодної спонсорської допомоги, принаймні російської. А сьогодні наші гроші — це тільки спонсорський пакет. Не державні кошти, а компанії, керівників яких я знаю особисто, що важливо. Пряма особиста розмова завжди результативніша. У нас майже 10 млн. доларів на рік. Причому понад половину — російські гроші. За п'ять років це величезна різниця. Ну, мине два-три роки, може, десять — і у вас буде, може, не 10, а мільйон. Це — економіка. Зараз ці процеси відбуваються швидко.

«ТРЕБА СТАВИТИ МЕТУ ТА ЙТИ ДО НЕЇ, А НЕ НАРІКАТИ НА ДЕРЖАВУ»

— Чи не виникала у вас ідея провести майстер-класи для керівників творчих колективів?

— Що стосується директорів, художніх керівників і менеджерів — це безглуздо. Якщо лідер не йде попереду роти, дивізії, полку, батальйону — гріш ціна цьому лідеру. Якщо вирішили — треба робити. Вже написанням наказів не обмежишся — можуть посміятися навіть, якщо людина написанням чогось на папері хоче примусити людей підвищити творчі показники. Якщо це директор без творчого, професійного обличчя — хоч дуже багато директорів є людьми, які точно відчувають творців-артистів, — він повинен дуже добре розбиратися у господарстві. Щоб організм відчував, що є лідер. Байдуже — режисер, диригент, адміністратор. Лідер повинен бути. І тут майстер-клас може тільки трохи пiдiйняти якусь завісу. Я не думаю, що я натякаю на свої якості, але себе я не щадив. Те, що фізично лідер повинен себе поберегти в останню чергу, а колектив, якому також доводиться попрацювати, поберегти раніше за себе, — це цілком правильно Інших прикладів я не знаю. Небагатослівний, малоактивний лідер — і все вдається: і концерти, і вистави. Такого в історії немає. Почитайте про Малера, про Бруно Вальтера, наші приклади. Костянтин Сімеонов себе дуже мало щадив на репетиціях і виставах, тому досягав такої потужності, такої стихійної сили. Тому нині ключик до успіху в тому, щоб виявити цих лідерів, допомагати їм далі. Попит на них величезний. Вони мають поставити перед собою великі цілі і йти, рухатися вперед, не посилаючись на те, що держава погана, що про нас забули. Я категорично не приймаю таку постановку питання. Якщо ти лідер — пробийся до президента держави, пробийся до прем'єр-міністра, дай гнівнi інтерв'ю, хоч щось зроби, щоб звернули увагу.

— Ваш приїзд і виступ у Києві має політичний резонанс. Вас це не бентежить?

— Мені пам'ятні наші гастролі 20-річної давності, я виступав тоді в приміщенні Опери, диригував «Лоенгріном». А цей приїзд — швидше акція державної важливості. Ми повинні своїм приїздом засвідчити велике бажання співробітничати, творчо обмінюватися артистами і виставами. Ми маємо чим поділитися у цьому розумінні, чи не так? Вважатимемо це такою собі прелюдією, тому що я, звісно, прагну виступати в акустичних умовах, близьких до ідеальних. Для того, щоб отримувати задоволення від виступу оркестру, диригентів, солістів. Це має величезне значення. А з іншого боку, було б образливо виступати перед невеликою кількістю людей після такої величезної перерви. У нас створено безліч оперних і балетних вистав, мені дуже цікаво дізнатися, як тут справи. Я майже переконаний у тому, що останнім часом дедалі краще і краще. Але, можливо, Росія просто дещо раніше змогла усвідомити, що не можна втратити головний культурний символ. Я переконаний, що сьогодні ми змагатимемося, і ви нас переганятимете з кожним роком дедалі більше і більше, так що ми підтягатимемося.