Людина собаці — друг?
Телеканал «1+1» минулого тижня присвятив домашнім тваринам два свої ток-шоу — «Я так думаю» та «Подвійний доказ». І якщо в студії Ганни Безулик говорили про складнощі виховання й утримання собак, то Анатолій Борсюк і Дмитро Корчинський «зачепили» похмуру тему — вилову та знищення «друзів людини».
Протягом останніх 15 років собак у нашій країні справді значно побільшало. Причому «перепис» собачого населення не проводили ніколи, тому, скільки саме в нас цих чотириногих, невідомо. Багато хто обзавівся собаками ще в першій половині дев’яностих і пояснював своє рішення взяти до оселі щеня необхідністю цю оселю охороняти. Інші брали собаку «для душі»: в умовах постійної нестабільності, нервових перевантажень і низки проблем ласкава та віддана пухнаста чи гладкошерста істота допомагала зняти напруження. З іншого боку, з відкриттям кордонів собачий «подіум» став значно довший, різноманітність нових (для нас) порід мало кого залишала байдужим. На собак і на певні їхні породи формувалася стійка мода, причому власників- неофітів цікавив здебільшого екстер’єр, а особливостями психіки породистих тварин їхні господарі почали цікавитися пізніше, — коли країною прокотилася хвиля немотивованих нападів собак на людей, у тому числі й на власників. Проте знавці проблеми в студії «Я так думаю» стверджували, що «немає небезпечних порід, є небезпечні власники», хоча з формулюванням «потенційно агресивна порода» погодилися. Але це думка кінологів, а ось лікарі-травматологи, які мають справу з потерпілими від собачих укусів, кажуть, що найчастіше немотивовано на людей нападають здебільшого німецькі вівчарки, ротвейлери, «стафи», бультер’єри, кавказці та бродячі собаки будь-якої породи. Причому, укуси — це також уже застаріле формулювання, сьогодні: агресивні пси залишають на тілах і на головах жертв складні рвані рани, іноді — «несумісні з життям». До речі, що стосується вівчарок: якби не обожнювані багатьма дітьми телесеріали «Комісар Рекс» та «К-9» (як колись «Лессі»), «поголів’я» німецьких вівчарок було б значно менше.
Загалом, якщо говорити про власників, то не кожна людина собаці друг, навіть якщо сама вона «не лает — не кусается». І не кожна собака стає кусачою лише від «собачого» життя: заплативши за щеня 100-300 доларів, їхні власники забезпечують своїм чотириногим сите та комфортне існування, витрачаючи чималі гроші на стрижку, собачий «манікюр» тощо. Тому пропозиція одного з гостей програми стосовно необхідності видавати дозвіл на володіння бійцівським собакою, як на володіння зброєю, — мабуть, єдина продуктивна пропозиція з усіх почутих. До речі, в Миколаєві прокуратура порушила кримінальну справу проти власника пітбультер’єра, який нацькував свого «бійця» на двох жінок, котрі порушили кордони його приватного володіння, — жінки від отриманих укусів загинули, собака в справі зазначається як знаряддя вбивства.
Загалом, реального механізму створення безпечного життєвого простору і для людей, і для собак поки що немає, й учасники програми нічого нового запропонувати не змогли.
Зовсім про іншу сторону собачої теми наважилися заговорити в «Подвійному доказі». Причому про наявні в нас методи вилову та знищення бродячих тварин «1+1» «говорить і показує» не вперше, не меншим шоком була присвячена цьому програма «Без табу». Багато і докладно писав про це і «День», але відеозапис, який цього разу показали в «Подвійному доказі», треба було супроводити попередженням, що дітям, особам зі слабкими нервами та вагітним ці кадри краще не бачити. Демонстративно не дивився їх і Анатолій Борсюк, і, напевно, не тільки він під час перегляду цього страхіття відвернувся від екрана. У документальному міні-фільмі, який не супроводжувався авторським текстом, оскільки немає слів, якими можна було б пояснити це звірство, телеглядачам показали собачі бої, під час яких на наполягання «уболівальників» собаки-учасники загризали своїх противників до смерті, і роботу сучасних живодерів — людей, котрі забивають собак залізною трубою, виловлюють їх сачками, петлями та баграми, щоб живими шпурнути в контейнер з отрутою…
Тільки в Києві в 2002 році таким чином знищили понад 33 тис. собак. Ніхто не сперечається з тим, що бродячих тварин, взагалi- то, бути не повинно: вони небезпечні. Але людина повинна залишатися людиною, а людяного в «царі природи» в наш жорстокий час не так вже й багато, особливо по відношенню до «менших братів». Дуже точно декілька учасників обговорення зауважили патологічну жорстокість дітей і підлітків, які готові за допомогою підручних засобів подивитися, що там усередині в живої істоти, яка не з власної волі потрапила до їхніх рук. Правозахисниця собак розповіла, як на зауваження, зроблене одному такому малолітньому мучителю, почула рекомендацію його татуся… кинути камінь у голову «виховательці», котра насмiлилася повчати його жорстокосерде чадо. Можливо, чадо й не послухає батька, порозумнішає, переросте, з жахом та огидою згадуючи пізніше свої дитячі «витівки». А може, жорстокість виросте разом із ним, і камінь усе-таки полетить у чиюсь голову, може, навіть у батьківську. У дитячої, і не тільки дитячої, жорстокості — соціальне коріння. Але що робити з таким корінням, щоб не породити жорстокість у відповідь?
Що стосується бездомних тварин, то, як зауважила одна з учасниць дискусії, нинішніми варварськими методами проблему вирішують протягом ста років, але так і не вирішили. Уже можна було б зробити висновки про те, що такий метод — неефективний. Набагато гуманніше та результативніше, на думку експертів, стерилізувати бродячих тварин. До речі, так і не зрозуміло, як пропонують вирішити цю проблему в проекті закону про захист тварин від жорстокого поводження. Те, що такий проект є і що його «гальмує керівництво Верховної Ради», повідомив народний депутат Борис Безпалий, але ось що саме містять «15 сторінок тексту дрібним шрифтом», залишилося неясним.
Домашні собаки — дзеркало своїх господарів, ставлення до бездомних собак — відображення нинішніх суспільних відносин. Тварини не скаржаться та не ставлять запитань, але ми просто зобов’язані шукати відповіді на запитання, які вони могли б нам поставити.
