Людина з фронтиру

Незважаючи на вік, іменинник залишається активним і як кінорежисер, і як актор. Вся його кар’єра — поєднання низького старту, впертості й везіння: комбінація, улюблена в Америці.

КОВБОЙ

Народився Клінтон (повне ім’я) у родині, далекій від мистецтва: батько, Клінтон ІСТВУД-старший — робітник сталеливарного заводу, пресвітеріанин, нащадок перших переселенців з Англії та Шотландії, мати, Маргарет РУТ, — працівниця заводу IBM, голландсько-ірландського родоводу, вірна мормонської церкви. Жили бідно. Дитинство Клінта припало на Велику депресію, Іствуди часто переїжджали уздовж західного узбережжя в пошуках роботи. Зрештою, осіли в Підмонті (Каліфорнія), де хлопець закінчив середню школу. Старшу технічну школу відвідував у Окленді, й саме тут йому вперше запропонували спробувати себе як актора, але тоді Іствуд відмовився.

У 1951 році Клінт був призваний в армію й проходив службу в Форт-Орд. Тут його помітив такий собі Чак ГІЛЛ, який мав контакти в Голлівуді. Він познайомив високорослого (193 см) красеня з потрібними людьми. Спочатку численні прослуховування результату не давали. Агентам і продюсерам не подобалась нудьга, «дерев’яна» гра претендента та його манера вимовляти репліки крізь зуби (що пізніше він зробив своїм фірмовим прийомом).

Першою його появою на екрані став епізод у чорно-білому дешевому горорі з промовистою назвою «Помста Тварюки» (англ. Revenge of the Creature, режисер Джек АРНОЛЬД, 1955). Роль була настільки короткою, що 25-річного дебютанта навіть не вказали в титрах.

Добрий десяток років, ніким не помічений, він перебивався епізодами в малопомітних стрічках, зображав то лаборантів, то медиків, то пілотів, то моряків, то золотошукачів-самогубців. Поки, нарешті, не потрапив у «Сиром’ятний батіг» (Rawhide, 1959—1965) — чорно-білий телесеріал у жанрі вестерну. Іствуд зіграв у 216 епізодах перегонника худоби Роуді Єйтса. У кожній серії в компанії ковбоїв виникали проблеми, котрі доводилося вирішувати іноді добрим словом, іноді — добрим словом і револьвером. До речі, Клінт не надто тішився роллю — герой йому здавався замолодим і дурнуватим.

Так би він і лишився черговим актором чергового серіалу, якби не вищезгадане везіння.

СТРІЛЕЦЬ

У 1964 році нікому не відомий в Америці італітйський режисер Серджо ЛЕОНЕ вирішив зняти навіть не в США, а в Іспанії цілий вестерн із голлівудськими зірками, не маючи ані цента голлівудських грошей у бюджеті. Запропонував роль Генрі ФОНДІ — той відмовився, запропонував Джеймсу КОБУРНУ з «Людини без імені» — той попросив забагато. З Чарльзом БРОНСОНОМ вийшов справжній анекдот. Зірка «Чудової сімки» сказав бідоласі Серджо про «найгірший сценарій, який я коли-небудь бачив». Історія не зберегла свідчень, чи шкодував він про свої слова згодом, але в 1968 р. і Бронсон, і Фонда блискуче зіграли в «Одного разу на Дикому Заході».

Повернемося у 1964-й. Річард ГАРРІС також відмовився від ролі, але вказав Леоне на «Сиром’ятний батіг», де ковбоями можна було хоч греблю гатити. Зірка «Батога» Ерік ФЛЕМІНГ... правильно, відмовився, але запропонував свого колегу по ансамблю — Клінта Іствуда.

Ніхто ж тоді ще не знав, що «За жменю доларів» — перший фільм у багатьох сенсах.

Для Леоне — перша англомовна режисерська робота.

Для світового кіна — перший зразок спагеті-вестерна.

Для Іствуда — перша головна роль на великому екрані.

Фабула заснована на сюжеті японського класика Акіри КУРОСАВИ «Тілоохоронець». Леоне переніс дію з Японії на Дикий Захід, а головного героя зробив із самурая вільним стрільцем на ім’я Джо.

Він приїжджає в прикордонне містечко Сан-Мігель, розділене між рівносильними бандами, і, вміло нацьковуючи їх одного на одного, призводить клани до взаємознищення. Спочатку переслідує свої інтереси, а потім переходить на сторону мирних жителів, які страждають від безчинств.

У цьому фільмі Клінт показав характер, який приріс до нього моментально: характерний прищур (від немилосердного іспанського сонця й потужних дугових ламп — Іствуд потім зберіг це як характерну ознаку), небагатослівність, швидка реакція, стоїцизм у важких випробуваннях і несподівані, але насправді логічні прояви милосердя. Мачо без грубості, джентльмен у будь-яких ситуаціях. Важливо й те, що необхідні емоції Іствуд, перетворивши свою колишню скутість на перевагу, відіграє без зайвих рухів — іноді лише його погляду вистачає, щоб зрозуміти, що персонаж думає або переживає.

Як наслідок — Іствуд став зіркою «доларової трилогії» Леоне. І в «На кілька доларів більше» (Per qualche dollaro in piu, 1965), і в «Хорошому, поганому, злому» (Il buono, il brutto, il cattivo, 1966) у нього — знову партія вільного стрільця, який ситуативно опиняється на боці добра. Все ті ж самі капелюх, прищур, кінь, пончо і револьвер, що вилітає з кобури, тільки інакші деталі: в «На кілька доларів більше» герой однорукий (але настільки ж смертоносний), а в «Хорошому, поганому, злому» в нього обидві руки на місці, зате незмінна сигара в кутку рота.

Останній із названих фільмів, звичайно, вже давно став класикою і розібраний на цитати майже покадрово. Тут усе склалося ідеально: починаючи від музики Енніо МОРРІКОНЕ, створеної на основі крику койота, до фінальної перестрілки трьох антагоністів на кладовищі.

При цьому сценарій, написаний спільно Адже й Скарпеллі, Лучано ВІНЧЕНЦОНІ й Серджо Леоне, наче й не претендує на особливу глибину. Стандартний авантюрний роман: полювання за викраденою скарбницею армії конфедератів — 200 тисяч золотом. Іствуду — звичайно, «Хорошому» або Білявчику, — конкуренцію складають «Злий» Туко (Елай ВОЛЛАК) і «Поганий» Сентенца на прізвисько «Ангельські оченята» (Лі Ван КЛІФ).

У Ван Кліфа вийшов ідеальний вбивця — безжалісний і розумний (саме ім’я Сентенца, до речі, перегукується зі словом sentence — тобто «вирок»); роботу Воллака, який створив розкішний характер колоритного волоцюги Туко, хвалили багаторазово — але все-таки живою емблемою фільму є Іствуд.

Напевно, тому, що сам фільм — казка, яка трохи нагадує архетиповий сюжет про трьох братів, а «Білявчик» — справжній казковий рицар (хоча мотиви в нього цілком корисливі). А ще він стовідсотково відповідав уявленню про першопрохідця, вільного мандрівника, що понад усе цінує свободу, готовий ризикувати, має харизму, підприємницьку жилку, невразливий для куль і при цьому не позбавлений гуманності. Тож саме з ним, а не з простакуватим Туко або нелюдом Сентенцою, асоціювала себе чоловіча частина залу й саме ним було не соромно захопитися глядачкам. Америка бачила на екранах яскравих героїв і до того; але саме «Хороший» з його ідеальним балансом необхідних у Новому Світі якостей здобув упізнаваність на рівні «Макдональдса» або «Пепсі».

ЗВІЛЬНЕННЯ

Отже, Іствуд став людиною-символом. Історія знає чимало акторів — заручників одного образу, врешті-решт цим образом і знищених.

У Клінта був тільки один вихід — складний, але все ж можливий: самому почати знімати. Але актор і режисер — професії принципово різні. Історія знає чимало прикладів, коли кінозірка намагалася зайняти місце за камерою й зазнавала провалу в підсумку.

Іствуд дебютував як режисер уже в 1971-му з трилером «Зіграй мені перед смертю» (буквально «Зіграй мені туманно» — Play Misty for Me). Він перевтілився там у культового діджея, якого переслідує божевільна фанатка. Критики відреагували стримано, а публіка навпаки: при бюджеті 725 000 доларів збори склали 10,6 млн.

Іствуд пішов по новому шляху з притаманною йому завзятістю. Прорив стався в 1992 р. «Непрощений» (Unforgiven) випущений з присвятою Серджо Леоне, і це більше, ніж данина пам’яті. Адже саме Леоне схрестив вестерн з високою драмою. Іствуд виявився хорошим учнем.

«Непрощений» — радше драма з елементами вестерна. Сам режисер грає колишнього бандита Вільяма Манні, який, вочевидь, у минулому являв собою суміш Туко й Сентенци: вічно п’яний, агресивний, одержимий убивством. Сімейне життя змінило його, тепер він — тверезий мирний фермер, батько-одинак із двома дітьми. Але одного разу молодий хлопчина, який називає себе Скофілд Кід (Джеймс ВУЛВЕТТ), пропонує поїхати з ним, щоб убити двох ковбоїв за нагороду — ті понівечили проститутку, і тепер її посестри обіцяють 1000 доларів за здійснення помсти. Вільям зрештою погоджується — тому що справи з фермою не дуже, а гроші на утримання дітей потрібні. До нього також приєднується старий друг по розбишацтву — Нед Логан у виконанні Моргана ФРІМЕНА.

Стрільби тут мало: лічених три епізоди ближче до фіналу. Фундамент оповіді — рефлексії про допустимість вбивства й порахунки з кривавим минулим. Скофілд Кід приндиться, намагаючись показати себе страшним кілером, але коли дійсно когось вбиває — труситься від жаху й відрази. Логан взагалі нездатний підняти зброю на людину — і стає єдиною по-справжньому безневинною жертвою. Манні ж доводиться випускати на волю старих демонів. Він і виявляється тим самим непрощеним — і катом, і жертвою самого себе.

Іствуд майстерно вибудовує сюжет, вивертаючи вестерн за допомогою трагедії. Другий його козир — робота з акторами. Всі, аж до персонажів другого й третього ряду, включаючи і дітей, і жінок (які в звичайному вестерні трохи більше, ніж деталь інтер’єру, а тут щось вирішують і запам’ятовуються, особливо Френсіс ФІШЕР у ролі Еліс), мають свої чітко окреслені характери.

За такий новаторський погляд на жанр Американська кіноакадемія віддячила чотирма «Оскарами»: найкращий повнометражний фільм, найкраща режисура, найкраща чоловіча роль другого плану (Джин ХЕКМЕН у роль тирана-шерифа) й найкращий монтаж (Джоел КОКС).

МЕЛАНХОЛІК

Взагалі цікаво, що Іствуд, якого вважають плоттю від плоті Голлівуду, досяг найбільшого режисерського успіху з фільмами, що вибиваються з голлівудських стандартів песимістичним настроєм й відсутністю фінального тріумфу. У «Справжньому злочині» (True Crime, 1999) до страти засуджено невинного. У відзначеній шістьма номінаціями Кіноакадемії «Таємничий річці» (Mystic River, 2003) з Тімом РОББІНСОМ і Шоном ПЕННОМ (обидва отримали «Оскари») герой Роббінса переживає зґвалтування в дитинстві, а у розв’язці гине від руки старого друга у виконанні Пенна.

«Крихітка на мільйон доларів» (Million Dollar Baby, 2004) повторила успіх «Непрощеного», отримавши чотири «Оскари»: найкращий фільм і найкраща режисура, найкращі головна жіноча й другорядна чоловіча ролі — Гіларі СВОНК і Морган Фрімен. Свонк грає 31-річну ірландку Меггі Фіцджеральд, незаможню офіціантку, яка приходить у боксерський зал, що належить старому промоутеру, досвідченому тренеру Френкі Данну (Іствуд). Данн відмовляється працювати з нею. Однак Меггі старанно тренується й поступово заслуговує повагу, в тому числі в друга Данна — старого боксера Едді Дюпрі (Фрімен). Спочатку Дюпрі, а потім Данн починають допомагати Меггі, яка виростає в справжню зірку. Однак і тут гепі-енду не буде.

Як і в «Непрощеному», в кожного своя драма. Данн безуспішно намагається налагодити зв’язок із дочкою, яка навіть не відповідає на його листи. Едді — боєць, що так і не досяг бажаного чемпіонства. Сімейство Меггі — «біле сміття», як таких називають у США, корисливі обивателі, яким на неї наплювати. Єдиною втіхою стає бокс, а те, що відбувається між Френкі й Меггі, дуже швидко починає нагадувати стосунки між батьком і дочкою.

За обрамлюючим сюжетом фільм — це лист Едді дочці Френка, виклад подій постфактум. Герой Фрімена розповідає про те, якою людиною був його друг, про те, як він подолав власні упередження й узявся тренувати мало того що жінку, так ще й вікову кандидатку, і про те, наскільки Френк здатний до кохання, — настільки, що коли через підлий удар суперниці Меггі повністю втратила дієздатність, допоміг їй піти з життя.

Ця оповідь сумна — і все ж не безнадійна. Це, знов-таки, як у трагедіях: ми знаємо, що протагоніст приречений, але все одно стежимо не відриваючись, як він протистоїть долі. Адже кожен отримав що хотів: Френк — бійця-чемпіона і дочку, якої в нього не було, Меггі — батька й визнання у справі свого життя. Лише ціна виявилася зависокою. Звідси і така назва: умовний «мільйон» — насправді розрахунок з Роком за удачу. Деконструкція американської мрії як вона є.

ДОТЕПНИК

«Наркокур’єр» (The Mule, 2018) — остання на сьогодні картина Іствуда, де він виступив і режисером, і виконавцем головної ролі. Сюжет заснований на реальній історії Лео ШАРПА, ветерана Другої світової, який працював на картель Сіналоа в 1980-х.

Іствуд грає 90-річного Ерла Стоуна, пристрасного квітникаря і ветерана Корейської війни. Його життя проходить між квітковою фермою і клубом ветеранів. Він віддалився від родини — колишньої дружини Мері й дочки Айріс, оскільки ставив роботу й гобі на перше місце. Потребуючи грошей, він приймає пропозицію знайомого подруги своєї онуки Джині й починає возити кокаїн через Іллінойс для мексиканської наркомафії. Для поліції він поза підозрою через вік, етнічне походження, бездоганну кримінальну історію та суворе дотримання правил руху. Заробляє грубі гроші, оплачує ремонт клубу, а також весілля й освіту Джині. Іствуд не ідеалізує героя: Ерл не забуває про себе, купує нову машину, золоті прикраси, викуповує ферму в кредиторів. Коли настає закономірна розв’язка, в суді Ерл визнає себе винним. І це знову — виклик долі: саме зізнання остаточно примиряє його з родиною. А в тюрмі він робить те ж, що і раніше, — вирощує квіти. Де-факто, лишається вільним.

Один з оригінальних мотивів «Наркокур’єра» — відкрита самоіронія. Ультраправі погляди Іствуда ні для кого не секрет. І ось протягом фільму він влаштовує своєму альтер-его комічні ситуації, в яких і висміює різного роду забобони. То Ерл, зупинившись допомогти афроамериканській сім’ї, в якої зламалася машина, з подивом дізнається, що слово на «н» давно вже неприйнятне. То старий вступає в спілкування з бандою байкерів і виявляє, що це байкерки — спільнота лесбійок на мотоциклах. То рятує знайомих мексиканців від сваволі поліції. Такі шпильки на адресу чи то самого себе, чи то громадської думки — перша ознака ясного розуму й відмінної режисерської форми.

НА КОРДОНІ

В цілому ж, і знімаючи, і граючи, Іствуд був і залишається людиною прикордоння. Все одно, чи йде мова про справжній фронтир на Дикому Заході або про граничні стани, викликані життєвими негараздами. Він знає, що все наше життя проходить на кордоні. Він знає, що все має свою ціну. І, хоч як це дивно, він вірить в людство.