Маленька проблема нацiонального масштабу
Робочий день закінчувався. Дбайливі мами та бабусі — сучасниці Хрюші та Степашки — звично консолідували вдома молодшу частину сімейств. Увімкнений телевізор різноманітністю не балував: безпощадно лупцювали один одного Том і Джеррі, дивно звивався химерний мутант Кіт-Пес. Коротку серію мультиків змінив серіал із неодмінним набором зітхань, поцілунків та істерик. Із категоричністю гільйотини прозвучав наказ: «Іди робити уроки!». І підростаюче покоління, передбачливо виторгувавши жадані 40 хвилин для комп’ютерних ігор, приречено поплентатося виконувати свій обов’язок...
Першою жертвою глобалізації стало дитяче ТБ. Теза, звісно, не безперечна, але хіба лише в частині порядкового номера — другою чи третьою. Чи до діток, коли такі зміни! Конституційна, економічна й інші реформи. Імплементація. Вибори, нарешті! Які діти?!
Дитяче телебачення, а освітнє особливо — справа дороговартісна. Це зрозуміло. Незрозуміло інше: кому потрібне освітнє ТБ? Прикиньмо варіанти.
Міністерство освіти та науки. Оскільки статті витрат на освітнє ТБ у його бюджеті, швидше за все, немає, то відповідь очевидна: Міністерство освіти та науки дбати про освітнє ТБ не буде.
«Але як же так!» — можливо злегка занепокоїться Читач: «Адже саме це міністерство відповідає за все, що так чи інакше пов’язане з освітою в країні». Все так, але тільки трішечки не так. В Україні освітнє телебачення є приватною ініціативою окремих диваків. А зовсім не предметом послідовної державної політики в галузі освіти. «Адже воно працює на таку величезну аудиторію!» — вигукне Читач. А яка різниця? Неістотне також і те, що освітні телепрограми здатні скромно, але впливати на багато аспектів великотрудної справи освіти — навчання: заповнювати дефіцит навчальної літератури, надавати методичну допомогу вчителям, привертати увагу до того чи іншого предмета, допомагати засвоювати та запам’ятовувати матеріал…
Відповідальні за освіту тітки та дядьки в нашій країні можуть ночами спати спокійно. Їм не загрожує суворий окрик начальника: «Чому з ефіру зникла освітня телепрограма Х? Хто не догледів?». Є рядок у бюджеті — є проблема. Немає рядка — нічим не можу допомогти!
«Знаю!» — вигукне кмітливий Читач. — Освітні телепрограми потрібні телеканалам!». Справді, в ліцензіях на мовлення передбачено квоту часу на трансляцію дитячих програм. Тому хочеш не хочеш, а в сітці мовлення вони повинні бути. Але не поспішайте радіти. Де їх узяти, ці програми? Як де? Купити! Але практики купівлі освітніх телепрограм «від вітчизняного виробника» в Україні не існує. Тобто взяти напрокат — візьмуть. Іноді — з радістю. Але частіше — у вигляді позики. А ось купити…
Але ж в усьому світі програми саме купують! І коштують вони недешево. Це ж важливе джерело коштів на їхнє виробництво! Ну то й що? А ми хіба тільки в цьому несхожі на інших?
Усе зрозуміло! Освітні телепрограми потрібні Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення. Адже саме цей шановний інститут відповідає за те, що дивляться наші діти. І там напевно розберуться і зрозуміють, що корисно, а що шкідливо. Це правда. Чим, як не турботою про нас із вами можна пояснити нещодавню появу в кутку екрана червоно-жовто- зеленого сигналу! Яка допомога батькам! Подивився на значок — і відразу все зрозуміло: можна дозволяти або відразу забороняти.
На жаль, механізм підтримки вітчизняного виробника дитячої телепродукції не працює. Є підозра, що його просто не існує. Тому освітнє ТБ та Національна рада з питань телебачення та радіомовлення поки що існують строго паралельно, ніде не перетинаючись.
Проникливий читач уже зрозумів, що настав час розібратися з політиками, державними діячами, спонсорами та меценатами. Про двох останніх домовимося не згадувати: ця категорія громадян в Україні відсутня. Що стосується політиків і державних діячів, у тому числі й місцевого масштабу, то їхнє ставлення до освітнього телебачення визначається строго прорахованою величиною дивідендів, які вони можуть від такої підтримки отримати. Дарма думаєте, що йдеться про політичні дивіденди. Ці матерії до уваги не беруть. А оскільки дитячий формат — це не нерухомість, не земля, не цінні папери, не частка в успішному підприємстві… Усе зрозуміло?
Але поговорити на тему про те, що дивляться наші діти, легенько дорiкаючи при цьому Національнiй радi з питань телебачення та радіомовлення, політики люблять. Щоправда, тільки з трибуни. У кабінетах це не обговорюють. А навіщо? Хіба виявлені таким чином проникливість та увага передбачають якісь дії? Звертали увагу, щойно говорити ні про що, — відразу починаються розмови про телевізійні жахи? Кричущі проблеми при цьому оголюють. Здається, це називається смішним словом «популізм».
Розслабтеся, панове політики і державні мужі. Народні хвилювання, маніфестації з портретами Кота Матроскіна та Чебурашки, пікети перед Верховною Радою з гаслами на зразок: «Дітям — рівні права на освіту!» в найближчому майбутньому вам не загрожують. А що стосується рівності прав, то це взагалі предмет турботи окремих міжнародних організацій.
Резонно припустити, що комусь освітнє телебачення все-таки цікаве і навіть необхідне. Наприклад, є країни, де працюють цілі освітні телеканали. І в певний час доби транслюють безліч освітніх телепрограм. А в північного сусіда, страшно подумати, просто через супутник… І все їм мало! Чула, засмучувалися, що не вистачає програм із природознавства, історії, культури…
Точно, комусь таке ТБ потрібно! Здогадалися? Звичайно! Дітям. Тим, кому від 5 до 15. Плюс їхнім дбайливим батькам. Така мама не залишить свою дитину сам-на-сам навіть із освітньою телепрограмою. Вона розуміє, що це корисно і їй також. А знадобиться це корисне тоді, коли їй доведеться допомогти своїй дитині щось дізнатися, зрозуміти чи запам’ятати.
Обрадуваний Читач уже полегшено зітхнув: ну, нарешті! Знайшли. Якщо є для кого робити і їх, як не крути, багато, слід, не відкладаючи, підкотити рукава і… Стоп. А хто робитиме і що робитимуть?
Елементарно! Талановиті та досвідчені автори, режисери, продюсери в нас є. Щоправда, вони не поспішають поринути в потенційно запитану стихію освітнього ТБ. Ви не знаєте, чому?
У наших сусідів у Росії освітні програми, причому нерідко, — справа рук суперспеціалістів. Таких, як Леонід Парфьонов, Нікіта Міхалков, Артем Вальгафтік тощо. Створені ними цикли програм з історії Росії, історії живопису, історії музики — це «вищий пілотаж» у телемистецтві, чудовий сплав інтелекту та краси. Найглибше розуміння значення і призначення створеного.
Чому ж до українського освітнього ТБ не поспішають маститі телевізійники? Навряд чи тому, що усвідомлюють, що тут ризик або ціна помилки значно великі. Швидше за все, їх просто ніхто не запрошує. Не може бути! Адже в сучасних освітніх технологіях з нами мало хто може змагатися! Де ви — генератори ідей, автори? Вас чекають. Ау! Тиша...
Від колишнього Союзу ми успадкували унікальні освітні методики, традиції та досвід, які, пробачите за побутивізм, були предметом заздрощів не в одній країні світу. Ура! Так ось вони — джерела майбутніх освітніх телепроектів! Зараз швиденько всіх вишикуємо і розпочнемо. Поставимо на потік цикли з історії України й української культури, математики, фізики, біології та географії. Обов’язково, і в першу чергу, іноземні мови — англійська, німецька, французька… Та це ж експортований продукт! За наших-то можливостей!
Стоп! Давайте подумаємо, з чого почати. Річ у тім, що коли йдеться про освітні технології та методики, ми оперуємо абстрактними категоріями і часом забуваємо, що носіями всієї цієї чудової купи ідей є люди. Абсолютно конкретні вчителі, методисти, професори, пенсіонери, громадяни інших країн, жителі інших континентів… Так-так, саме так. Адже в запалі постперебудовних баталій, загального розвалу та плутанини ми якось непомітно, але проморгали, як і інше, і це надбання своєї республіки. Невже і тут — безповоротно?
На жаль, матеріал для освітніх телепрограм — це велика рідкість. Його носії або володарі не бігають табунчиками містом. Надто рідко стукають вони у двері студій і редакцій. Такий матеріал не знайдеш, не скомпілюєш у бібліотеці, забігши туди випадково. Та й часто він має аж ніяк не вельми респектабельний вигляд. Не чекайте, що зерна неоціненних для освіти ідей друкуватимуть на лазерних принтерах на добротному папері й упаковуватимуть у красиві папки. Знайте, що матеріал для майбутнього циклу телепрограм, наприклад, з природознавства, можна знайти на полях пошарпаного шкільного зошита.
Саме ці, вистраждані, відшліфовані роками педагогічного досвіду ідеї та концепції можуть стати основою циклів освітніх телепрограм. Ризикну припустити, що в окремих випадках потенційні автори навіть не здогадуються про те, що їхнi ідеї майже готові для телевізійного втілення. Відсутність у телеефірі освітніх програм не дозволяє їм усвідомити ступінь готовності власних матеріалів. «Хіба таке можливе? Цього не може бути…»
А краще б так: «І треба ж таке! Адже в мене це зроблене краще. То чому не я?».
Тепер вас не дивує, що країна, освітні технології та методики якої неодноразово дивували світ, не має власного освітнього телебачення?
Чи вдасться Україні, не претендуючи вкотре на свою винятковість, забезпечити власне підростаюче покоління важливою складовою сучасної системи освіти та способу життя — освітнім телебаченням? Побачимо.
P.S. Публікуючи — у розвиток теми про соціальну відповідальність ТБ — матеріал експерта з Харкова, ми пропонуємо висловитися стосовно цього фахівцям (кожен із яких, між іншим, — мама або тато) і всім охочим. Ваші думки ви можете надсилати за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, або електронною поштою — [email protected]
