Російська газова атака й український протигаз
Мабуть, не було протягом останнього телетижня теми більш згадуваної та обговорюваної. Газовий конфлікт, пов’язаний із різким підвищенням Росією ціни на газ, породив не менш різкі заяви з цього приводу з обох сторін. Утім, українські визначення — колискова порівняно з тими оцінками та висловлюваннями, які дозволяють собі російські чиновники та політики. «Підібрати під ніготь» — улюблена російська політична технологія. І якщо Путін заявляє, що минулий рік став для двох країн роком втрачених можливостей, і це за 20-відсоткового зростання товарообігу між країнами, отже, мається на увазі щось зовсім інше. А що, власне, мається на увазі? Зрозуміти це можна, зокрема, і з українських теленовин, що дали можливість висловитися нашому спікеру, який відвідав Москву. Він заявив, що в нинішньому конфлікті Україна сама винна, якщо вже заявила про готовність перейти на ринкові відносини в постачанні газу. Мають слушність оглядачі, зазначаючи, що різниця між українськими та російськими політиками полягає в тому, що росіяни, хай би яких політичних переконань вони дотримувалися, що стосується державних інтересів — єдиний кулак. Саме кулак. А українські політики завжди намагалися використати силу Росії для зміцнення своїх позицій у своїй країні. Дріб’язкова, запопадницька, залежна психологія деяких наших державних і політичних діячів — ось загроза державній безпеці. І здається, настав час це усвідомити. Нинішня газова загроза — одне з найскладніших випробувань української незалежності. Ми мали бути до неї готові, але чи готові? Спроби протипоставити російському тиску питання вартості оренди територій базування російського флоту — козирна карта, але наскільки професійні гравці, наскільки здатні вони прорахувати наявність карт у руках противника? Мабуть, ніколи ще відносини між нашими двома країнами не були такими публічними. І очевидно, що українське ТБ виявилося не готове до такої привселюдності. Воно досі обмежується «зведеннями з полів», опускаючи значущі деталі й справжні причини «газової війни», що виникла.
Напевно, значно цікавіше розбиратися в появі (або непояві) в нас пташиного грипу. І Президент дає привід, він визнав за необхідне особисто поспостерігати, як знищують дохлих курей у Криму. Цей значущий факт показали всі підсумкові інформаційні телепрограми. Як і історію з відставкою головного ветлікаря країни та подальшим пікетуванням працівниками ветеринарної служби головних установ виконавчої державної влади. Двояке відчуття викликало це пікетування. Судячи з того, що показав «1+1», непогано живуть наші ветслужбисти — мають ситий вигляд й одягнуті не бідно. І це на мізерну, як вони стверджують, зарплату? Але повернімося до пташиного грипу. Савик Шустер у «Свободі слова» (ICTV) зібрав усіх представників «за» та «проти» реальності загрози епідемії грипу-мутанта. І все було б добре, але щось не добре. Коли йдеться про те, що слід зробити, але не зробили — відсутність лабораторій, потрібних вакцин тощо, все правильно. Коли йдеться про оцінки та висновки, емоції і, по суті, політичні оцінки затьмарюють здоровий виклад фактів. У результаті виходить, що мають слушність наші селяни, які, не вірячи нікому, самі знайшли спосіб боротьби з бідою. Як повідомили в «ТСН» на «1+1», наші приватні пташники «лікують» своїх курей банками. Тобто вирізають найхворіших і напівхворих птахів, консервують курятину в банки, і нічого не бояться. Або навпаки — бояться і таким чином зі страхом борються.
Як і раніше, але мляво коментували повернення Мельниченка. Звітували про партійні з’їзди. Залюбки цитували Кличка, який проігнорував запрошення до НСНУ й увійшов до ПРП-«Пора». «Інтер» дав пряму мову боксера-політика, який заявив, що його вибір пов’язаний із тим, що цей блок відповідає його світовідчуттю, а ще тому, що він опинився в оточенні людей «чесних, незаплямованих у корупційних скандалах». Таким чином кандидат у столичні мери обвинуватив блок, у який його «вписав» Президент особисто, в наявності корумпованих персон?
Інша проблема, що явно назріла в нашому суспільстві і про яку ТБ уже не може мовчати, — сварка між виконавчою та судовою гілками влади. Як повідомив «1+1», Президент оголосив наступний рік роком будівництва нової системи судочинства в країні. Легко сказати! У що це виллється реально? У безліч скандалів, конфліктів й особистісних розбірок. Оскільки довічна недоторканність суддів, як з’ясувалося, не стільки шлях до незалежності судів, скільки доріжка до судового свавілля. Однак чи справедливе твердження, що все це існуватиме, допоки ставлення суспільства до судів не зміниться? Яке ставлення суспільства до судів мається на увазі? Воно «відмоніторене»? Воно позитивне? Ні, суди в суспільній недовірі займають лідируючі позиції. Сакраментальне «А судді хто?» стало гіркою констатацією безнадії, яку відчуває кожен не обтяжений капіталами громадянин перед судовою системою. То якого дідька ще треба? Хто повинен вибудувати нормальну судову систему в країні? Черговий майдан? Тоді так і заявімо: головний вирішальний орган у нашій державі — народне віче, всі інші органи й організації ні за що відповідальності на себе не беруть.
Єдине, в чому беззастережно можна погодитися з тележурналістами, то це в тому, що суддівство має бути піком, а аж ніяк не початком кар’єри юриста.
А в іншому — бухтимо помалу. То одну «картинку» висмикнемо, то іншу. А загальна якось не складається…
