Спроба, що майже вдалася

Пересічні українці, популярні «фейсбучні» блогери і навіть сучасні українські журналісти, як правило, не дуже добре знаються на історії сучасної української журналістики. Неодноразово мала нагоду пересвідчися в цьому прикрому факті.

І це погано. Тому що, не знаючи про історію злетів та падінь вітчизняних медійних проектів, не можна зрозуміти, як медіаринок України опинився в тому стані, в якому він є на сьогодні.

Шлях становлення та формування новітньої української журналістики почався ще за доби «перебудови» СРСР. До моменту проголошення незалежності України в країні вже були свої — місцеві, а не московські авторитети — і серед ЗМІ, й серед журналістів. Але після серпня 1991-го процес розбудови вітчизняного медіапростору зробив просто спринтерський ривок.

25 років тому у світ вийшов перший номер газети «Киевские Ведомости» — першого видання незалежної України, створеного за суто європейським зразком класичного таблоїду — в доброму розумінні цього слова. Видання орієнтувалося на читачів і ставило перед собою завдання бути найбільш популярною газетою країни. «Читач — понад усе» — такою була редакційна політика. І тому будь-який матеріал мав бути актуальним і цікавим.

Так, видання було російськомовним. Був і україномовний варіант, але основною мовою була все ж таки російська. Втім, політична орієнтація газети була, як би зараз сказали, патріотична. В основному це була заслуга відділу політики. У роки розквіту популярності газети (1992 — 1995) це був абсолютно зірковий відділ. Керівником тоді була Лариса Івшина, провідними журналістами — Юлія Мостова та Сергій Рахманін...

Розказую все це на правах учасника подій — мені пощастило працювати в «Киевских Ведомостях» саме в момент найвищої популярності видання.

Я потрапила до політичного відділу завдяки великій статті... про війну. Моя перша в житті публікація — на цілу шпальту — була присвячена збройному протистоянню в Абхазії. Точніше — тому, як його сприймають мирні жителі регіону. Намагалася подати події без емоцій, відсторонено, хоча, звісно, було нелегко переповідати, наприклад, розповіді очевидців про людські голови, що знаходили на смітнику поруч із побутовими відходами... Після цієї публікації я й пришла працювати у найбільш елітарний відділ найбільш популярної газети країни — відділ політики «Киевских Ведомостей».

Як зараз пам’ятаю: одразу мене «кинули на барикади» — на висвітлення виборів, спочатку — парламентських, потім — президентських... Нічого, впоралася. Завдяки унікальним вчителям, які в мене були.

Насправді «Киевские Ведомости» за самою своєю суттю були не тільки виданням. Це була постійна школа живої та сучасної журналістики. Орієнтувалися ми виключно на популярну європейську пресу. Неодмінно були присутні на сторінках видання й справжні журналістські розслідування, й якісна аналітика, й сенсаційний «ексклюзив»...

Пам’ятаю, як ми зірвали проведення конституційного референдуму, що його запланувала адміністрація президента під керівництвом Дмитра Табачника. Я тоді просто дізналася в парламентських кулуарах цікаву інформацію, яка, при перевірці, виявилася чистою правдою. Статтю надрукували на першій шпальті... Потім нас викликали в АП і розповідали, як це опитування було потрібно, — але протягнути це рішення вже не вдалося, і Конституцію врешті-решт ухвалив парламент.

Не буду зараз аналізувати, як і чому «Киевские Ведомости» припинили своє існування. Це — довга та сумна історія, яка відбувалася вже після того, як з газети пішов і перший редактор, Олександр Швець, і весь той зірковий відділ політики. Але я особисто впевнена, що історія сучасної української журналістики — це, передусім, історія «Киевских Ведомостей», «Финансовой Украины», «Post-Поступу», «Післямови» на «1+1»... Вона, ця історія, має бути добре вивчена та проаналізована і сучасними журналістами, що завзято борються із патріотами, і нинішніми зірками громадської журналістики, «фейсбучними» блогерами, що борються «із продажними журналістами», тому що всі вони стоять на плечах тих відданих справі, трохи наївних журналістів першої половини 1990-х, які щиро та віддано намагалися створювати справжні, якісні медіа для своєї країни та її громадян.

Багато того, що не вдалося Україні побудувати, зробити та здійснити, не вдалося тому, що в країні в якийсь момент своя журналістика, орієнтована на успіх своєї країни, стала не в «мейнстримі». Ринок «задавили» неринковими проектами олігархів, далеких від патріотичних ідей, а в журналістиці стали переважати прагматики. Але ж хіба це сталося тільки в медіасфері?..

Втім, якщо ми справді хочемо побудувати нормальну європейську країну, без справжніх, незалежних, своїх медіа, без становлення вітчизняного медіаринку ми цього зробити не зможемо. Треба повернутися, проаналізувати весь шлях, який пройшла українська журналістика за останні 25 років... і почати все заново.

«ЦЕ БУЛА ТЕРИТОРІЯ СВОБОДИ»

Валерій МIЛОСЕРДОВ, фотокореспондент відділу політики «Киевских Ведомостей»:

— «Киевские Ведомости» — це насправді тоді була територія свободи. Ми вийшли з радянського табору і шукали себе, в тому числі — в журналістиці. Звичайно, газета народилася не на порожньому місці. Треба сказати, що до цього в Україні була сильна школа журналістики, і хоча вона, звичайно, мала певну лінію партійності, дуже часто «прорізалися» сильні голоси. Тому журналісти були готові до тієї роботи, яку треба буде виконати на зорі незалежності з якісного інформування людей. І «КВ» в цьому плані дали шанси багатьом талановитим людям проявити себе.

Передовсім, говорячи про газету, згадую неймовірно сильний відділ політики — ці резонансні шпальти політики, якими керувала Лариса Івшина, часто вражали в ціль і були найбільш читабельними, і, знаєте, вони виконали свою роль у процесі державотворення. Це ж був час, коли влада читала і робила висновки. А журналісти, направду, могли писати ну буквально все, що хотіли. Цензурою їм була лише творча уява. Потім, на жаль, почалися інші процеси в країні загалом і в газеті зокрема, але спочатку це справді була надія на нову журналістику, яка могла б допомогти збудувати нову країну.

Сьогодні журналістика стала частиною великого шоу, тому мені важко порівнювати медіа на початку 90-х і нині. Тоді зароджувалися певні стандарти професії, особливості та стилі роботи, зокрема розвинулася політична репортажна зйомка. Певною мірою, кажуть, і завдяки мені. Я на це завжди відповідаю так: ти розвиваєшься і працюєш настільки вільно і творчо, наскільки тобі дозволяє керівництво. Моє керівництво — Лариса Олексіївна Івшина — це дозволяла, і навіть більше — стимулювала. Вона і її журналісти з відділу політики працювали зі мною як режисер з оператором, підказували, куди піти і який ідейний ракурс задати зйомці. І це працювало. Дуже радію, що традиції фотошколи перейшли і здобули нове — ширше дихання в «Дні». Коли я в 1997 році прийшов працювати в газету «День» під керівництвом Лариси Олексіївни, то там фоторедакція була вже сформована. Але нам вдалося розвивати напрацювання «КВ» і шукати нові підходи. Ці дві газети, «День» і його фотоконкурс більшою мірою, стали платформою зародження і становлення новітнього етапу української фотожурналістики.

ЧОТИРИ УРОКИ ВІД «КИЕВСКИХ ВЕДОМОСТЕЙ»

Ганна ШЕРЕМЕТ, «День», журналіст «Киевских Ведомостей» з 1992 до 1999 рік:

— Фотографії у ФБ Сергія П’ятерикова, Валерія Мілосердова і Валерія Керекеша нагадали, що 25 років тому, спекотного літа 1992 року, почали виходити «Киевские Ведомости» — перша приватна загальноукраїнська газета. Тоді ця подія стала важливим фактом моєї особистої біографії. Утім, значно важливіше, що буквально за одне літо «Ведомости» стали безперечним і вирішальним фактом для всього медійного простору країни. І ще кілька років після цього диктували стиль, тематику, підходи — в друкованих ЗМІ точно. Чому так сталося? По-хорошому — феномен «Киевских Ведомостей» мали б вивчати теоретики сучасної журналістики, щоб зрозуміти: що робити з практикою. Але — не вивчають. Дозволю собі висловити власну думку.

Початок 90-х. Життя нестримно змінюється, деформується, обнадіює й страхає водночас. Інколи здається — без нашої участі. Усе це вимагає: а) адекватної фіксації і б) осмислення. По-новому. Як? Цього ще не знають ні читачі, ні журналісти. Але суспільний запит вже є, він буквально витає в повітрі. Отже, подібне видання не могло не з’явитися. Але з’явилися саме «Киевские Ведомости». Все визначила вчасно зроблена пропозиція видавця — Сергія Кічигіна (до речі, він і сам талановитий журналіст, відомий тоді широкій публіці за публікаціями у «Вечірньому Києві» під псевдонімом Сергій Тойма) і те, що на цю пропозицію вчасно пристав Олександр Швець (відповідальний секретар «Вечірнього Києва»). А ще — «доспілі» для змін і спраглі їхні журналісти, які повірили Кічигіну і Швецю. Але головне — переконані, що країну Україна належить іще побудувати, й вітчизняна журналістика має цій новій країні відповідати. Отже, суспільний запит, воля видавця, фінансові можливості, редакторський талант і точний розрахунок, енергія і віра колективу — складові, що визначили бурхливий успіх «Киевских Ведомостей». (Пройде відносно небагато часу, і Кічігін зі Швецем не просто розійдуться, а підуть зовсім іншим шляхом — але це зовсім інша історія.)

До речі, перші роки газети, згадує багато хто з учасників процесу, позначені духом вільної студійності й розкутості. Правильно. Але при цьому — суворою дисципліною й цілим переліком правил. Творчою свободою й некараною ініціативою. Теж правильно. Але — неухильним дотриманням структури газети, аж до кількості знаків у заголовку (образному) й підзаголовку (інформаційному). І все це було вигадано й прораховано, у суперечках і сумнівах, задовго до виходу газети у світ. Тож ще один урок «КВ» — успіх — це завжди ідея плюс дуже багато праці й мінімум спонтанності.

Я не люблю висловлювання «четверта влада». Але впевнена, що свобода слова можлива лише тоді, коли ЗМІ є повноцінним бізнесом, а отже, залежить від читацького інтересу, а значить, — професійно і відповідально виконує свою роботу: висвітлює й аналізує події. Щойно ЗМІ ангажується будь-якою іншою «владою» або стає інструментом впливу якого-небудь клану — це безвихідь. Незалежно від того, добровільно на це йде ЗМІ чи під примусом. Це — урок третій.

І, нарешті, останнє і, можливо, головне питання, що так і не стало уроком для української журналістики. Чому ЗМІ, що настільки голосно заявило про себе, тихо почило в бозі 2010 року? «Та хіба мало у нас проектів, що не відбулися? Узяти хоча б найглобальніший — Майдан-2004. Хіба мало у нас реформ пробуксовує? Хіба мало нездійсненого за ці 25 років?» — заперечите ви мені. Багато. Дуже багато. І на цьому тлі — доля «Киевских Ведомостей» — не така вже й виняткова. А може, ми просто рідко шукаємо відповіді на просте запитання: чому?