Україна і Росія: звірка журналістського «годинника»
Під час онлайн-конференції, яку 13 січня провела головний редактор газети «Дня» Лариса Івшина, я попросив її назвати кращих на її думку журналістів України і Росії, мотивувавши своє прохання необхідністю періодично звіряти годинник. Лариса Олексіївна виявилася людиною «злопам’ятною» і вже наступного дня повернула мені моє запитання, запропонувавши самому на нього відповісти. Що справедливо, оскільки для звірки годинника необхідно пред’явити як мінімум два хронометри.
Пред’являю свій. Але перш ніж почати перераховувати прізвища, трохи детальніше зупинюся на критеріях свого особистого рейтингу журналістів, а також на головних, на мій погляд, проблемах російської й української журналістики.
Отже, що робить людину, яка пише або говорить, хорошим журналістом. Вважаю, що хороший журналіст нагадує композитний матеріал, що складається з чотирьох шарів. Відсутність будь-якого шару виводить людину за межі фаху.
Ці чотири шари мають назву: Професіоналізм, Ремесло, Талант і журналістські Цінності. Їм відповідають чотири іпостасі журналістики: журналістика як фах, як ремесло, як мистецтво і як суспільне служіння.
Перший шар — базовий — це професіоналізм. Суть професіоналізму журналіста відрізняється від професіоналізму в будь-якій іншій сфері тим, що хороший журналіст має бути професіоналом не в журналістиці, а в іншій сфері, в тій, яку він береться висвітлювати. Економічний оглядач — професіонал в економіці, спортивний журналіст — у спорті і так далі. Саме тому багато хороших журналістів виходить із людей, які не обов’язково мають вищу журналістську освіту, зате мають глибокі знання в тій галузі, в якій спеціалізуються як оглядачі.
Другий шар — ремесло. Сама по собі журналістика — це, звичайно, ремесло, тобто ціла низка умінь і навиків. Як правильно пов’язати лід із кінцівкою, як побудувати інтерв’ю, налагодити контакт із джерелом інформації, уміння працювати зі стрічками новин — сотні інших, ремісничих, по суті, навиків і умінь, без яких немає журналіста.
Третій шар — талант. Літературний, якщо йдеться про братію, що пише, акторський і режисерський — необхідний для телевізійних і радіожурналістів. Без цієї іскри хорошого журналіста не буває.
І нарешті, четвертий шар — цінності журналістики, дотримання канонів журналістської етики. Можна назвати людей, що прекрасно пишуть і яскраво говорять, енциклопедично створених, досконально знаючих усі тонкощі нашого ремесла, але які використовують усі ці переваги для того, щоб запудрити аудиторії мізки, або які просто працюють на господаря. Таких прикладів чимало і в російській і в українській журналістиці.
Тепер — про проблеми. Вони в української і російської журналістики багато в чому різні, оскільки наші країни відрізняються одна від одної з кожним роком усе більше. Головна проблема російської журналістики в тому, що вона повністю витиснена зі ЗМІ. Це — журналістика-безхатченко. Перекотиполе. Путін працював над цим усі 17 років свого перебування у владі. І досяг успіху. В російських ЗМІ не залишилося журналістики. Хіба що в якихось окремих нішах, у спортивній або науково-популярній журналістиці. Я не можу назвати жодного штатного працівника російських ЗМІ, якого можна було б вважати хорошим журналістом, застосувавши до нього всі чотири критерії, про які йшлося вище. Путінський режим тримає на повідку всі без винятку ЗМІ, і те, що поводок цей буває різної довжини, суті не міняє. Тому весь мій список кращих російських журналістів складається виключно з тих, хто пише позаштатно, або взагалі практикує так звану журналістику без посередників, створює власні ЗМІ, що складаються з однієї людини, за аналогією з «однокінними газетами» Америки XIX сторіччя.
Журналіст номер один у Росії останніх років був і залишається Володимир Надєїн. Це той випадок, коли дивишся на колегу, виключно задерши голову та притримуючи шапку, аби не впала. Його відхід у Вічність минулого року створив діру в нашій професії, яку не здатний заповнити ніхто.
Із живих є декілька осіб першого ряду. Аркадій Бабченко, Віктор Шендерович, Лілія Шевцова. Одна з останніх статей Андрія Піонтковського під назвою «Не може нам бути ні співчуття, ні пробачення» — це текст рівня «Я звинувачую» Еміля Золя. Завдяки цим людям можна сказати, що журналістика в Росії є, але вона має суто катакомбний характер.
Проблема української журналістики принципово інша. Україна — країна, яка воює, а в Росії багато хто цього не розуміє. У країні, яка ось уже майже три роки, як ховає своїх військових і мирних громадян, у країні, яка ось уже майже три роки, як відбивається від агресії ворога, що значно переважає її за своєю військовою й економічною потужністю, не може бути повноцінної свободи слова, яка є, наприклад у більшості країн ЄС, в США, Канаді чи Австралії. Війна і свобода — ці слова важко поєднуються. Війна породжує феномен фронтової журналістики, яка ділить світ на своїх і чужих, робить його чорно-білим. Найяскравіший представник української фронтової журналістики — Віталій Портников — вважаю, є номером один у цьому жанрі. Це перо можна прирівняти не те що до багнета, а до цілої дивізії.
Оскільки, ставлячи питання Ларисі Івшиній, я просив її не включати до свого рейтингу журналістів газети «День», тому і сам утримаюся від того, щоб називати працівників і постійних авторів видання, з яким співпрацюю вже майже три роки. Хоча там є свої зірки, що зуміли уникнути ніші фронтової журналістики і при цьому залишитися патріотами своєї країни. І спасибі «Дню» за цю звірку годинника. Фах у нас усе-таки один, хоча країни розходяться все далі.
